Я, Мілена - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 8

• Предыдущая
• 8/9
• Следующая

І побачила.

Тобто, почула.

Тобто, одночасно і побачила, й почула:

Мілена (з екрана, і далі в багряному, і ноги так само — переможним «V»): Давай! давай! давай!…

Чоловік (на ліжку): Зараз, Мілюнчику, зараз, кохана, зараз…

Мілена (з порога): Ні! Геть! Ти що!… Ти мій! Він мій! (Далі нерозбірливо).

Мілена (з екрана): Ну дивись! дивись! дивись! Ууу, кайф який! Бачиш? бачиш? А тепер ти мені зроби, підійди і зроби, язиком, чула? Язиком, вони всі мені так роблять, всі ті баби, і всі од того конають, прямо в кадрі, найбільш рейтинґова програма, два мільйони листів щомісяця, давай! давай! давай! Язиком, сказала, язиком, з тебе й так більш ніякого толку, давай! давай! давай!

Мілена (з порога — підходить, бере пульт і вимикає телевізор).

Чоловік (оскаженіло): Що? Хто? Ти хто така?

Мілєна : Я — Мілена. Твоя дружина.

Чоловік : Пашла на хєр! (Вириває пульт і вмикає телевізор).

Мілена (з екрана, сидячи в студії, в високо вознесеному на подіум кріслі): Кохані мої! Найдорожчі, найсолодші мої глядачі, а понадто ж глядачки, браття мої й сестри, се знов я звертаюсь до вас — я, Мілена! Я — та, що приходить у кожен дім, аби нагадати, що немає такої земної жури, яку б не змагала велика сила нашого єднання! Я з вами, сестри мої, всі, хто чується в цей вечір самотньою й покинутою," ошуканою й покривдженою, — прийдіть до мене, і вдовольню вас! Я дам вам вкусити тіла свого і крови своєї, солодкого тіла свого, а крови ще солодшої, і велика втіха сповнить ваші серця, і кривдники ваші відомщені будуть, скреготатимуть зубами й гризтимуть землю од безсилої злоби, бо не зазнати їм повік нашої з вами, о сестри, втіхи! Ось вона, моя люба сестра, що сьогодні буде в студії зі мною і з вами, ось вона вже йде, гряди, голубице (заграв церковний гімн), гряди, солодка моя, тіло моє вже чекає на тебе, вже кохає тебе, як ніхто-не-кохав-через-тисячі-літ, о гряди!

Але ж у неї немає тіла, раптом подумала інша Мілена, і їй здалося, ніби вона закричала це вголос — ніякого тіла в неї немає, чуєте? Це все злуда, жахливе ошуканство, обморочка, обман змислів, це насправді було колись моє тіло, та й зараз іще є, і ніякого іншого нема й бути не може — і, мов сама для себе пошукуючи доказів, вона вхопила ножа, чудесного чоловікового бганого ножика, швейцарського, з крихітним пінцети ком і кістяною колупачкою до зубів у колодочці, що валявся розкритий на нічному столику, — втім, можливо, їй просто дуже боліло в цю мить, коли вона збагнула, що от і її покинуто, неможливе сталося, чи, радше, замислене збулося, і вона врешті приєдналася до сонму всіх тих незліченних жінок, куди так невхильно прошкувала від початку, і тому несвідомо шарпнулася перекричати один біль другим, голоснішим, зате легшим, як це незрідка роблять люди, вгороджуючи в себе ще й не такі предмети, — лезо сліпучо засміялося в телеспалахові відкритими зубами над заголеним передпліччям, а відтак з передпліччя заструмилось, і потекло, і навіть, здається, стало скапувати долі щось чорнильно-темне, барви порожнього нічного екрана, і з полиском мовби металічної, сизуватої осуги, що потріскувала вигоряючими іскорками…

І от від цієї хвилини мені стає трудно стверджувати напевно, що було з Міленою далі, — ніби справді перемкнуло, урвався зв'язок, і зображення викривилось і почало стрибати. Розумію, що вона зникла, бо нічого іншого їй не лишалось, але як саме, в якому порядку й послідовності, — того вже не знаю, а раз не знаю я, то, вважайте, пропало. Звісно, жодних там лікарень, моргів, Боже збав, нічого такого гостросюжетного: бачиться мені, не цілком, правда, виразно, кадр безлюдної нічної вулиці, що нею бреде Мілена — можливо, підтримуючи правицею неоковирно обмотану яким-небудь шарфом, чи що, ліву руку, — бреде геть від свого погашеного дому з тим єдиним синюшно-підсвітленим вікном, і дивиться на вікна чужі — в кожному з них горить у глибині телевізор. Мілена ворушить губами, але звуку вже не чути. Йде далі. Завертає за ріг. І зникає — тобто більше її ніхто не бачить. Ніколи. Ніде.

От. І питається, що ж тепер робити мені?

Звісно, з Мілениним зникненням її славетна програма пішла на спад — якийсь час іще трималася, але скорше за інерцією, без підживки це вже було не те, фотографія небіжчика, спущений м'ячик — самоповтор за са-моповтором, товчіння води в ступі, повне звітрення всякої внутрішньої переконливости, вже не кажучи про силу, тож відповідно подаленів і став десь у тій далині заглухати глядацький відгук, а одночасно пішли пробиватись у критиці перші голоси з металом, і то якраз жіночі, мовляв, що ця дівка собі дозволяє, і що це ви, панство, всі там — побожеволіли? Преса ще трошки була покачала в роті цукерка, що звався «феномен Мілени», і цукерок від того якось до решти розтанув — в одному академічному інституті навіть поміняли аспірантці вже, було, затверджену вченою радою якусь дуже соціально-психологічну дисертаційну тему на матеріалі Мілениної програми, зненацька заявивши, що це і не науково, й не солідно, тож аспірантка змушена була писати про сприйняття різними групами населення України телетрансляцій засідань Верховної Ради… Саме десь під ту пору програму врешті просто прикрили, тишком-нишком, без ґвалту і крику, і мені тільки й зосталося, що отиратись оце без діла по студії, серед застиглих у безруху камер і суфітів, вимкненою, бляклою й змарнілою, як колись Мілена, і так само, як тоді її, мене тут ніхто вже не помічає, — хіба якось раз нічний дозорець, обходячи приміщення, угледів на повен зріст під час грози, після чого став надягати під уніформу мідного хрестика, — хоча ще й пам'ятають, і нескоро забудуть, але забудуть — неодмінно: всіх забувають, браття мої й сестри, всіх, адже і я от усіх чисто забула, кого приганяли до мене на зйомку, а кажуть же, — тепер, правда, все більше ніяково похихикуючи, — що то було несамовите видовище, римські сатурналії, вавілонські роковини Астарти! Тільки Мілену я, власне, й пам'ятаю, тільки її одну, тим-то й кваплюся записати все як воно було, примостившись за не-вимкненим на ніч студійним комп'ютером, поки десь там у себе в порожній квартирі самотньо сидить перед засвіченим екраном Міленина мати, вперто продовжуючи в ті самі години чекати на появу своєї недосяжної дитини, аж доки екран не стемніє, і так з дня на день, — здогадуюся, що це вона ще сяк-так утримує мене від остаточного зникнення, бо Міленин колишній чоловік купив-таки супутникову тарілку, і навіть дешевше, ніж сподівався, й тому відключився набагато раніше, а про всіх інших годі й згадувати — їхня пам'ять така нетривка й доривча, цятасто-пунктирна, що якби держатися тільки нею, я б давно вже мала перетворитися на сніп білих іскор — щось на кшталт перешкод ув ефірі…

• Предыдущая
• 8/9
• Следующая