Польові дослідження з українського сексу - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 5
- Предыдущая
- 5/26
- Следующая
бурмотiла до себе в тi страшнi зимовi мiсяцi, по-iншому страшнi, нiж оцi, осiннi: половина сiчня, лютий, березень — жодної звiстки, i жодної змоги будь-що дiзнатися — через Атлантику, з Кембрiджа — в українське провiнцiйне мiстечко, в опалювану дровами майстерню на горищi покинутого дому без адреси й телефону, без клозета й гарячої води, iно з голою лампочкою на скрученому шнурку пiд стелею, з палкою ковбаси й банкою розчинної кави на вимащеному фарбами низенькому столику, хоч’ канапку? о, ще помiдорку маю, хоч’? Господи, живе ж хлоп — як пес приблудний, до шостої ранку не кладеться спати, з-за мольберта автомобiль отой свiй вiдзiгорний — безгаражний! — через вiкно пантруючи, в двадцять п’ять, навiть у тридцять таке ще дається знести: звiрина енергiя вивозить, — але в сорок! Тимчасом у її кембрiджськiй хатi, знай перемiрюванiй безтямною ступою з кутка в куток — вiд вхiдних дверей через кiмнату до кухнi й назад (робота, задля якої буцiмто й приїхалося до Штатiв, розсипалася, мов нездарно примоцьований картковий будиночок), — щось незбагненне коїлося з телефоном: раз у раз її колошкали вдосвiта зi сну химернi дзвiнки, зривалася, хапала слухавку: "Хелло!" — десь далеко на безмовнiй лiнiї свистав шугастий вiтер i глухо рокотав океан, кiлька секунд необжитий, незалюднений простiр над пiвнiчною пiвкулею давав їй знати про себе, нiби справдi в ньому "хтось кричав крiзь нiч її iм’я, неначе на тортурах", — i не мiг докричатися, по чiм нiмий сигнал уривався: пiдводно-зеленавим ряхтiнням засвi-чувались баньки кнопок на слухавцi, i вибулькував з розтруба бездушний зуммер, — о, в вас обох стало б моцi повиводити з ладу всi телефоннi лiнiї над Атлантикою, ця скажена, жадна до життя мiць фугасила з його картин i твоїх вiршiв, ти впiзнала її вiдразу, тiльки-но, опинившись у нього в майстернi й начепивши окуляри з товстими скельцями, станула перед полотнами, i так само вiн мусив упiзнати твою, — твою, котра в тi зимовi мiсяцi, так неждано й наповал збита з своєї, щойно вiднайденої осi (бо ти була — жiнка, жiнка, хай йому стонадцять чортiв: витка рослина, котра без пря-мостiйної пiдпори, хай би навiть i намисленої, — без конкретного обличчя живої любовi — опадала долi й зачахала, тратячи всяку снагу до горобiжного розгону: кожен вiрш був прекрасним байстрям од якого-небудь князенка з зорею в лобi, зоря звичайно потiм погасала, вiрш — лишався), — кинута напризволяще, та сила розривала тебе зсередини, люто дряпалася в стiнках твого єства i спорскувала в розпачливiй непритокманостi, -
— аж доки, одного березневого дня, не обпалила все нутро моторошна думка, що вiн — помер, от просто взяв i помер, "вляпався в крапочку", як i хотiв (зiзнався їй у цьому ледь не напочатку — з кривим посмiхом розганяючи авто, як лiтака на злiтнiй смузi, серед ночi на замiськiй дорозi, i мокрi лiхтарi в дрiбноголчастiй срiбернiй облямiвцi, й чорний маслянистий блиск зустрiчних калюж, — все злилося, навально помчало навперейми, забиваючи дух, сто, сто двадцять, сто сорок, сто… сто шiстдесят? — не боїшся? не виникає бажання — вляпатися в крапочку? — нi, не боюся, не було в менi справжнього страху, та, по правдi, й тепер нема — дивно, ба й незбагненно, надто взявши пiд увагу цiле моє, ах розтуди ж його, каторжанське життя, що недурно розпочалося, при народженнi — клiнi-чною смертю, мама пригадувала, що геть i цiвка калу звисала з задочка, i тiльце вже посинiло: виткнула душенька носа на свiт i звомпила — е, нi, пустiть назад! — а її, спасибi, вiдкачали, а скоро так, то нiчого блягузкати, є речi, страшнiшi за смерть, i я їх знаю, тiльки от того страху — манливого й темного, заворожливо-притягального захвату згуби, який є в ньому, i в iнших я часами його розрiзняла, — нема в менi, i квит, тим-то вiн i дивився на мене з iскрами неприхованого захвату в зорi, навiть коли вже було по всьому: "А ти вiдва-жна жiнка!", — i "крапочка" та проскочила тодi повз мене, не сполохавши), — але ця думка — що вiн помер, що тi загадковi телефоннi дзвiнки справдi-таки вiд нього: з "тамтого боку", а значить, що її любов не ощадила його, що вона сама, сама, нарцисична егоїстка, гординею своєю дурною, пихою дешевою, бришканням пустопорожнiм пiдопхнула його до "крапочки", де ж пак, принцеса знайшлася: ах так? ну що ж, тодi я поїхала, — звiсно ж, Америка — the land of opportunities, пiв-Європи, не нашої довбаної, а щонайщирiшої, вiд Британiї до Iталiї, сюди рветься, грошi, кар’єра ("Музика, жiнки, шампанське…," — вiдгукувався вiн iронiчною луною), а в Українi що, Україна — Хронос, який хрумає своїх дiток з ручками й нiжками, що ж, так i сидiти, аж жаба цицьки дасть, чи то пак дiаспорнi дiдусi, коли клiмакс стукне, — премiю Антоновичiв? — ай Бож-же ж мiй, та чого воно все на фiг варте, якщо вiн помер, що, що, що з ним трапилося?! — ця думка була така нестерпна, що, вискочивши на ганок заднього двору, звi-вши лице до мiнливого, стрiмко сутенiючого кембрiдж-ського неба в напливах хмарної гуашi, вхлипуючи злиплими од сидячки й курива легенями ледвевловний подув океану, вона стала молитися — так, як перед тим молилася лише двiчi, раз за батька, як долежував у лiка-рнi по вже безпотрiбнiй операцiї, годинами корчачись од стрiляючого метастазами болю (а до наркотикiв ще не дiйшло), — аби Бог пiслав йому швидкий кiнець, i вдруге, стид згадати, — за незалежнiсть, тодi, 24-го серпня дев’яносто першого року, коли все вирiшували години, як воно зазвичай i водиться в життi людей i народiв: Господи, просила трусячись, поможи — не задля нас, бо негiднi єсьмо, а задля всiх полеглих наших, що несть їм числа, — i обидвi молитви були почутi, такi молитви до адресата завше доходять, а тут вона благала: Господи, зроби так, щоб вiн був живий! — хай би забув мене, хай би вернувся до жiнки, хай би зраджував з ким не прийдеться, — не треба менi його за чоловiка, i нiчого вiд нього не треба, якщо на те воля твоя, Господи, я кохатиму iншого, з iншим родитиму дiтей, тiльки — о Господи, хай вiн буде живий. I здоровий. I щасливий. Тiльки це, Господи. Тiльки це.
- Предыдущая
- 5/26
- Следующая
