Польові дослідження з українського сексу - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 14

• Предыдущая
• 14/26
• Следующая

пройшов крiзь її територiю, мов татарська орда, — зi свистом i гиком випiкши майже з цiлого обширу пам’ятi, з усiх її головних осiдкiв ту живильну, таємничо-мерехку любовну вологiсть, котру душа з року в рiк назбирує в собi про запас: пiдгрунтовi води, ненастанне й невловне на слух всьорбування-цмакання, чiпке запускання ворсистих корiнцiв у темну глибину передсвiдомостi, в коридор, що зненацька вiдкривається — в рознятий про-стiр спогаду: там завмирає дiвчинка серед осiнньої алеї, вперше зачувши, як стугонить за туманом далекий обрiй, як свiт кличе її, обiцяючи їй дорогу, от з тої дiв-чинки все й починається, i що б не було потiм з тобою в життi, — воно цiльне, воно держиться при купi доти, доки ти вiриш тiй дiвчинцi, доки вловлюєш у собi почутий тодi нею поклик, — бо всi так званi iдеали юно-стi — то пусте, ледi й джентльмени, панi й панове, forget it, вони приносяться ззовнi, тим-то рiдко хто й потрапляє зберегти їм вiрнiсть, ну й грець iз ними, невелика втрата, утрiть шмарклi, всi пожованi-пом’ятi лiтами бородатi лiваки-шiстдесятники, колишнi хiппi, що так i не стяглися на власний будиночок у сабербiї з квiтучим городчиком на задньому дворi та гараж iз двома автами, а також усi тi, що стяглися, i зголили бороди, i непомiтно для себе вкрились, як горнята поливою, глянсуватим, ситним полиском остаточно зупиненого — в спокої й достатку — життя, i всi, колись киданi у "воронки", на струс мозку духопеленi по ментарнях i пiдворiттях вкраїнськi бунтарi, а нинiшнi лауреати державних премiй iз пухкими од спецбуфетiв-ського жирку рученятами й добротливо, по-хазяйськи вгодованими, ох якими ж промовистими спинами, вбганими в корсети блюмiнгдейлiвських пiджакiв, — хай не сниться вам ваша прекрасна юнiсть, навiть якби всякi там невдахи витикали вам нею очi, дурниця то все, щиро кажу, — злуда, омана: тiльки в дитинствi є правда, тiльки ним i варт мiряти своє життя, i якщо ви зумiли не затоптати в собi ту дiвчинку (того хлопчика — що то стояв з патичком на вигонi, вражений жаскою, бо непiд’ємною, над людськi сили величною вогнянобарвною симфонiєю заходу), — значить, ваше життя не звихнулось, прокривуляло, хай як там трудно й болюче, за своїм власним руслом, значить, збулося, з чим вас i вiтаю, — i любов, ледi й джентльмени, справдешня любов — вона завжди зряча на схованого в iншому (iншiй) хлопчика (i дiвчинку: вiзьми мене — то завжди: вiзьми мене з моїм дитинством, "Ось сюди, — показувала, завмираючи пересохлим голосом, пригнувшись на передньому сидiннi, як припалий до гриви вершник, — тут поворот у двiр, ось цей будинок", — була глупа нiч, третя ранку абощо, серед порожньої вулицi горiла тiльки лiхтарня на розi, — вiн в’їхав пiд арку, розвернув автомобiля, заглушив двигун, "Ось тi вiкна, бачиш, де балкон, на третьому поверсi? Оце там ми жили", — в цю мить вiн i навалився на неї, з довготамованим стогоном вп’явся в уста, зашастав руками пiд светром, трохи загвалтовно, але як сталось, так сталось, "Поїхали до тебе… В майстерню…", — десь вiн i зараз там є, той двiр, i той балкон, i арка, i зацiлiлий з-перед тридцяти рокiв старий каштан на пагорку — от тiльки дiвчинки, що вийшла колись з того двору в нагуслий таємним гулом вологий туман, — нема в ньому бiльше). Неправда, ти ще жива, вмовляє вона себе, цiлий час на всi боки промняцкуючи пам’ять, наче вправний хiрург — витягнуте з-пiд завалу тiло: тут — вiдчуваєте, коли натиснути? а тут? — промельками, посмиками залишкових вiдрухiв щось часами нагадує про себе, — наприклад, учора, вийшовши на вулицю, гостро — блискавичним поздовжнiм розтином углиб рокiв — упiзнала запах осiннього листя, байдуже, як звуться цi дерева — платани, канадськi клени, — запах був той самий, що вдома, вогкий, щемно-гiркавий дух ще живого (останнi днi — живого) зела: сонце в високих прорiджених кронах, початок навчального року, дорога до школи через наскрiзно визолочений свiтлом парк, i зграйка пiдлiткiв, бiлiючи вiтрильно розмаяними футболками, з не до речi квакливо артикульованим — англiйським! — смiхом протупотiла навперейми, мигнули, як за склом, змруженi проти сонця юнi вiї, пшенична воскова спiлiсть оголених ший i розколиханих ходою рук, мигнула думка: ще вас, зайчата, не било, — а може, хтозна, може, когось i обми-не? — i зупинилась по цей бiк шиби, тамуючи ридання, що пiдступилось пiд горло: Господи, та невже ж усе скiнчилося — справдилося все, обiцяне на свiтанку життя тим розлитим у просторi прибутним, стугонiючим покликом, обвiяло — подмухом по волоссю, мазком по губах, так i не вивернувши до дна, не видобувши з неї головного?… (як грiзно рокотав був: "Я тебе розiрву!", — пiдхопивши пiд колiна, натягаючи її на себе, — а у вислiдi й не скiнчила нi разу: хiба, може, той живцем патраючий бiль — теж один iз способiв кiнчати?).

I що ж тепер, Господи? Що ж тепер?…

"Господи, куди ж далi?" — так було пiдписано шкiц, який вона пiдгледiла в його робочому альбомi, необачно залишеному на виднотi: на самому вершечку, на гранчастому шпилi гори балансував на однiй нозi голомозий чоловiчок з небезпечно вигостреним, як у автора, обличчям (всi мальованi ним обличчя були умовнi, i всi невловно-мiнливо подiбнi мiж собою, мовби розбiгались, як кола по водi, вiд потопленого оригi-налу — так нiколи й не написаного автопортрета), — чоловiчок обiруч держав драбину, наставлену в небо, i питався в Бога, куди ж далi, але небо над ним було порожнє. "Я завжди хотiв одного — реалiзуватися". Чуде-сний збiг, братiку, — я так само, тiльки що це значить — реалiзуватися? Колись — iще коханий, iще вияскравлений її любовним замилуванням, як свiжовiдреста-вроване полотно: твердi, смарагдовi спалахи в зорi, той нестерпний (о, до стогону!) профiль зi старовинної монети, срiблистий, нi, скорше алюмiнiєвого посвiту, йоржик ("Дикобразик!" — смiялася, гладячи, поривчасто втуляючи цю сухо, породисто вилiплену голову собi мiж персiв), суцiльний метал, камiнь, обсидiан! — сидячи в неї в кухнi, звiсивши руки мiж колiн i невiдри-вно втупившись у кахляний вiзерунок на долiвцi (i того бахматого светра, в якому геть тонула його цупка, у вузлик стиснута постать, вона також полюбила), вiн розповiв їй про свого батька, — дiд старiвся самотою десь у селi на Подiллi, давай провiдаємо його — вдвох, поїдеш зi мною? (i їй зараз же уявилось, як гордо каже, хряпаючи дверцятами машини: "Тату, це моя жiнка!" — те простолюдне "жiнка" в устах українських мужчин завжди пороло їй слух, але тут — тут вона б не гзилася, з усмiшкою ступила б, як iз журнальної обкладинки, у своєму шикарно просторому кармазиновому пальтi од "Лiз Кларбон" i чорних, гармошкою, чобiтках на височенних пiдборах, у розквашений дощами чорнозем — чи що там у них, глей? пiски? — пiдводячи комiр, тонкi музичнi пальцi з наманiкюреними в тон пальту нiгтями, гойдливi дармовиси арабських срiбних сережок: його гордо демонстрований здобуток, остаточна перемога, якою справджене життя звiтується перед своїм витоком) — молодiсть старого пройшла по концтаборах, нiмецьких i радянських, лпомиї хлебтав iз корита", — вимовив, нiби чиряка вичавлював: з хижим притиском i хворобливою приємнiстю бачити виприслий гнiйний стрижень, — i докiнчив неголосно, так i не пiдводячи зору: "Раби не повиннi родити дiтей". — "Що ти таке кажеш, як смiєш, грiх!" — "Бо це вспадковується". — "Нi чорта не вспадковується — хочеш сказати, що в тобi нема свободи?" — "Бажання вирватись — iще не свобода". Вирватись! — її потрясло це слово, так легко вийняте з її власного словника, нiби вiн загодя знав, на якiй сторiнцi розкрити, — тим словом вiн вивiв на яв i так потвердив, устiйнив неомильнiсть її родового iнстинкту, що врубався тої першої ночi, впiзнавши: милий мiй, рiдний, хлопчику маленький, iди до мене, в мене, я обтулю, закрию тебе собою, я народжу тебе заново, так, разом, вiднинi й до кiнця, ну ясно ж, ми одружимось, та що там, ми вже одружилися, i в нас буде — син ("Родити тобi треба, — задихнувшись одривався од її губiв, не в змозi довше зносити цiлування навстоячки: — молока в тобi багато!" — в тому його, кошмарнуватому якомусь, — хоч вiн, спасибi, щадив її перед подробицями, вiдбуваючись болiсним жестом — долонями по лицю, як сухе вмивання: "Ат — митарства…", — шлюбi — в нього був син, уже дорослий, студент, i, казали, страшенно славний пацан, вiд нього взагалi мали родитися хлопцi, такi речi вона визначала з мiсця, блискавичним наскрiзним знаттям, вiд дiвчини ще — з кожним мужчиною, геть i до всякої койки: хто з цим-от буде, син чи дочка, — чия стать дужча), — бiлявеньке, з курчачо-пушистим волоссям хлоп’ятко, що вже кiлька разiв являлося їй у снах, — покрутившись у безповiтряному просторi, потяглося, вхлипнуте яросною силою її пориву, — на нього: буде класний хлопчисько, як золото (i все строкате сум’яття прочитаних ними книг, його картин, її фор-тепiано, Боже, як же багато всього нажитого й передуманого! — пiрвавшись у барвний вихор, злившись докупи, вмент утворило в уявi — гнiздо, стало структурою — завершено-круглою, з живим тяжиком в осердi: зовсiм непогано народитися в такому свiтi, i ми — ми зумiємо його захистити, правда? йолки-палки, та скiльки нас узагалi є, тої нещасної, через силу, впоперек iсторiї затриманої iнтелiгенцiї вкраїнської, — горсточка, й та розпорошена: вимираючий вид, повигиблi клани, нам би розмножуватись шалено й повсякчас, кохаючись де лиш можна, з оргiастичною ненатлiстю зливаючись в єдине, зойкаюче-стогнуче щастям кублище рук i нiг, встеляючи собою, заселяючи наново цю радiоактивну землю! — син, от вiн-то нарештi звiльнений буде вiд того спадку, за який цiлу молодiсть розплачувалися ми — так тяжко, що вже наче й сповна), — лютий, яркий iнстинкт породи, раз усвiдомле-ний нею на ввесь обшир духа, заповнив її цiлком i попер навмання, все на шляху змiтаючи, — що там розгепане авто, що там вiдстанi — мiж мiстами, а хочби й мiж континентами! — що там пожежа з повiстками й ментiвськими протоколами (а яка дивна була пожежа, слiдство так нiчого й не доглупалося, на зимовiй дачi, куди приїхали компанiєю, вiн розкладав над ранок вогонь у камiнi, то вiн наполiг на шашликах, змотався автом, тодi ще цiлим, удосвiта на ринок, купив м’яса, — їй запам’яталось, як нiс наперед себе тяжкого, одутого пластикового пакета в кров’яних патьоках: якось недобре, мутно дiяло на неї те безсоння — засушливий згiрклий посмак у ротi, вiдчуття немитостi й бруду пiд нiгтями, гадалось тодi — вiд утоми, перепою-перекуру, а потiм, у нормальних уже, та що нормальних, у, вважай, кльових, зо всiма американськими вигодами, умовах, показалося — ннiт, не вiд того, — вiдчуття тим бiльш неясне, що вiн же був такий клiнiчний чистюк, щоранку по годинi плюскотався пiд душем, i то не рахуючи голiння, аж її брала зла цiкавiсть: що здоровий хлоп може там годину робити, онанує, чи що? його власного запаху вона так нiколи й не занюшила: тютюн — так, дезик — так, але як, чорт забирай, пахне мужчина, з яким прецiнь два мiсяцi, пардон за високий стиль, дiлилося стiл i ложе? — навiть сперма його, здавалось, не мала запаху, може, тим, що, iно скiнчивши, зривався й гнав до ванни як ошпарений, слухай, менi що — за тобою бiгти, чи як?

• Предыдущая
• 14/26
• Следующая