Let my people go - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 25

• Предыдущая
• 25/34
• Следующая

Г— ц і Г-д (власне, головні адресати моєї доповіді «…») обоє схвилювалися на ту саму тему: моєї аналогії з радянською «глобалізацією». Г-ц плакався на витіснення австрійського діалекту -Брюссель залишив їм до «товарного» вжитку 23 «своїх» слів «…». Його прогноз — що Е У [ЄС] розвалиться, як і СРСР розвалився. Г-д нарікав на втрату відчуття слова — навіть його студентами (перекладачами!), і на «суржикового» типу «англізацію», особливо активну від людей, які не знають по-англійськи («стейшн» замість «стаціон», як мало б бути по-німецьки, і т. д.)

Але найбільше добило, що вони слихом не слихали про те, що в Україні сей рік вибори!

Тобто, як накриють нас мішком, то й пес не гавкне.

30 травня 2004 [Відень]

Т. про Югославію 80-х (часто їздив): тоді його теж вражало, що всі (молодь спеціально) говорили лише — про гроші. «Й я понял, что дело идет к войне». М-да. А в нас до чого?

«…»

12 червня 2004 [Відень]

Може, це найстрашніший спадок комунізму (як виявилось!): він спрофанував саму ідею колективності. Ідею належності індивіда до ширшої групи, в яку він «вкладається» не тому, що йому це «вигідно», а тому, що в ній покладає смисл свого існування — винесений поза собою (чи група релігійна, національна, чи бодай родина — не має значення: в тому євреєві, який відправляв у газову камеру свою жінку з дитиною, а потім ще й спогади писав — «Аm I A Мurderer?» [«Чи я — убивця?» (англ.) ], — теж це почуття було вбито, не існувало). Залишився парад озвірілих еґогзмів — у «пост-» добу випущений на волю.

З цієї точки зору між Ганною Стеців і Януковичем нема ніякої різниці, і нічого дивного, що вони «злились в екстазі», — вона справді могла почути в ньому рідну душу — амбіції «з Хама пана» без жодних моральних бар'єрів. (Як мені книжку свою подарувала, я щось таке там була вловила між рядків — оцю саму «гордість сільської дівки, що вийшла в люди».)

І в суспільстві нема, реально, нічого, що можна було б цьому протиставити. Якби бодай історична пам'ять сяка-така була, були б орієнтири. Але це швидко зіжмакалось — та й не було кому, власне, тим займатися, якщо всерйоз…

24 липня 2004

Ходиш по своєму місту — як по окупованій території. Чи, як в анекдоті Ваня по Парижу, — щокрок тільки й видихай: й… твою мать!…

(Біґборд «Пинчук — король нефти» й чогось там іще: більший, як у Відні Рембрандтова афіша з Альбертіни, сьогодні — ошалілий бармен з татуйованим плечем, який вдивлявся в мої губи, як німий, поки сам не озвався — твердою російською; «Вы не понимаете меня, что ли?» — «Я не с Украины». Твою мать…)

3 вересня 2004

4 жовтня 2004

Біля Трахтемирова, на межі Київської і Черкаської обл… (15 км від Канева) — заповідник невизначеного статусу (неземної краси — заплава Дніпра, Бучак — село, нині відселене без сліда, неіснуюче, — колишнє місто з'їздів гіпси, зона ще тектонічної активності, “серце” України, не заросле тім'ячко…) — 100 км кв., обнесених металевими шлагбаумами (завареними), охорона — кремезні хлопці з АК: “Проезжайте!”, жінка в поблизкьому селі (заїхали води напитися), перелякано, спідлоба — “а вам чтого?” — і нарешті, розібравши, що таки по воду, стишеним голосом: їдьте звідси, а то вб'ють, і ніхто вас не знайде, — територія Ігоря Бакая, зона полювання пацанів на джипах, — там розводять диких свиней! “От бачте, все мене порили…”

3 листопада 2004

Змінилось місто, змінилось!

Ніби якийсь злий чар, що сковував йому уста дедалі дужче (останніми днями — настільки, що і я вже важилась розтулять писка в громадських місцях із своєю українською, — як в 1970-ті!) — розвіявся, розточився!… Те саме “Сільпо”, яке в суботу напружено мовчало, коли по ньому гасали з водкою півтора десятка розчервонілих “отморозков” (один пройшов повз — війнуло, як от чорного підлітка на вулиці Sommerville у 1994-му), — і всі продавці й охоронці ховали очі й уникали розмов (я: “що це у вас тут стільки хлопців водку скуповують?” — продачиня, нерадо: “Та… до виборів готовляться… агресію накачують…”, — і замовкла: попередили їх? — принаймні охоронці на очах у мене проводили їх, із пляшками й пивними банками, поза чергами, через загородні бар'єрчики — з другого боку кас), — те саме “Сільпо”, здоровенна кошара, тепер гуде звичайним веселим вуликом знову відтерпла до стану вчутності і юрбі українська мова (значить, мовчали україномовні! — як і я, чуючись на “окупованій”!), — і, о Боже, які ж всі до себе привітні та люб'язні, як наввипередки поступаються одне одному візочками, та вибачаються, сміються в чергах (на пошті), та люблять одне одного!…

Побачили, як «нас багато, і нас не подолати»?…

Перед тим — тільки покрадьки (тітка до дівки в помаранчевій спідниці, мало не на вухо: «Я тоже за Ющенко!»). Може, найвільніші виявились селяни:

— Почім ваша курка?

— 27.

— Е, дорого…

— А за кого ви голосувать будете?

— За Ющенка.

— Оддам за 17. (П. розказав у неділю — його мати [чула] на базарі).

— А Василь уже сало запакував, та як почув, що той буде за Януковича, вчепився і кричить: не продам! — оддавай назад! Так і не оддав…

Ну, і діти:

— У нас в классе только один Егор за Януковича, а Мишка за Мороза, — а все остальные наши !

Десь усім класом того одного, хто «за Януковича», — побили. Ось так і Піховшеки з Кисельовими з охороною їздять. І М. (сусід мій) занишк… Зате яка несподівана хвиля сусідської любови-солідарности по всьому під'їзду! «Я вас всєгда буду зашищать», — обіцяє сусід («строїтєль»), хоч я його ні про що таке не просила… — «А я думаю, кто же ето так бистро бєжит — молодая, інтересная…», — сокоче бабця з третього поверху, з якою, крім «Здрастє!», за 10 років ні словом не перекинулись… Ось це і є — we are the people [Ми — народ (англ.). ].

Харашо все-таки…

«Доню, — каже старушка, що торгує з асфальту пучечком цибулі, до двірнички, яка за розпорядженням ЖЕКу здирає жовтогарячі ленточки, — подивися, он же ж і листя таке саме… А він же (ВАЮ) за нас усіх пострадав»…

• Предыдущая
• 25/34
• Следующая