Казка про калинову сопілку - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 4
- Предыдущая
- 4/16
- Следующая
І вже Марію норовили перепинити на кладці чи коло криниці здалека заведеною мовою матері доростаючих синів, — коли вперше таке трапилося, вона замалим не пирхнула тій шерепуватій Максимисі у вічі, але, яко жінка звичайна, стрималась, іно зуби зціпила, до живого діткнута тим, що кожна ґлемезда сміє рівняти себе до її Ганнусі: хороша дівчина то хороша, та не про вас же, мугиряки! — думка, що Ганнуся може з часом віддатися за якого-небудь собі простого сусідського парубка, вжалила її таким воднораз вибухлим багаторічним жалем на власний змарнований вік, що й жити відхотілося — хоч одразу на лаву кладися!… Василеві, коли, негучно кахикнувши: привернути увагу, — став оповідати, як до нього — і до нього теж! — припитався був хвалити Ганнусю неабихто — сам Маркіян із хутора, а хутір же то, хутір — як крашанка Великодня, аж сміється здалеку! — Марія змовчала єдино тому, що її душила під ту хвилю, загрожуючи от-от прорватися риданням, раптова, гостра відраза до чоловіка — до його лагідного (що здавалося вкрадливим) покахикування, до звуку, з яким пошкрібував зозулясту, вже де-де побиту сивиною (як це вона раніше не завважила?) щетину на підборідді, до вицвілих кострубатих брів із кількома особливо твердими, схожими на штурпаки недоскубаного курячого пір'я, волосками, до червонястого плетива жилок на крилах носа, що відтак починав потворно нагадувати невеличку влежану антонівку, — і знов, як замолоду, щойно по шлюбі, прикро відчула дух його поту, що тоді відгонив був їй гнилою цибулею і тільки з роками якось ніби затерся: призвичаїлась, — Господи, завило в душі вовком, Господи, за що мені се дав? — вона відвернулася, торкнула пальцями сухі очі і, виждавши, щоб трохи відлягло й не пізнати було з голосу, сказала — як скибу одвалила: свашкуй, чоловіче, коло своєі дочки, а моїй дай спокій, — отак уперше було промовлено між ними те, що згодом, уже як дівчата повиростали, вщепилося бо-зна-звідкіль у вуличну про них гутірку навік — ні відшкребти, ні відмазати: дідова дочка й бабина дочка. От вам і всенький жіноцький вік — не встигаєш оханутися, аж уже й дочка на виданні, а ти вже — бабою, дарма що й тобі брови ще не злиняли, — гов, люди, а де ж моє життя, в яку ополонку провалилося за щоденним поранням-шпортанням, хата-поле-город-кури-гуси-свинікорови, дитячі хвороби, ниючі надвечір крижі, й не згадати, коли востаннє на небо дивилася?… — Мовчи, бабо, знай мовчи, менше гріха буде…
Зате попереду — попереду в уяві стелилася горобіжна, мов по променю, сонячна стежка, аж у голові лоскотно паморочилося, як того вечора при химерній подорожанці, — по тій стежці ступала Ганнуся, й цілий світ зглядався на її вроду й княжу поставу, а хто ж то там такий притулився ззаду? — ба, чи не знаєте, та то ж її мати, — авжеж, статечно киває Марія, також уся в сріблізлоті, павою випливаючи наперед, — далі все бралося мерехким веселковим туманом, і Марія знов кидалася до роботи рвучко, мов до танцю — мов пригравали їй на втіху невидимі музики, і тільки тим знаттям, що не за горами вже — от іно ще трошечки, ще кришечку потерпіти, казав Бог дати, лиш треба ждати, — таке несамовите її дитині щастя, якого й помислити годі, — й можна було витримувати рік за роком, то й не диво, що всякий-будь доторк іззовні, всяке людське втручання в те, чим єдино й живила свою вічно голодну душу, дозоляло їй незгірш, ніж Василеві нічні домагання, коли йому хотілося її, а їй хотілося — спати, спати, й нічого більш, і вона спросоння хвицалася, як необ'їжджена лошиця. Натомість страх, що то в ній закрадався, походив не од людей, ані вже напевно не од того, як Ганнусю ними трактовано, а радше од відчуття, ніби за тим веселковим туманом, у якому досі тонула для неї доччина будучина, заноситься на якийсь рух, міситься й ліпиться, аби невдовзі бути невідворотно виставленим на стіл, іжте-хоч-лусніть, — щось, геть відмінне від усього, що вона в думці годна собі намалювати, — бодай тим уже відмінне, що справжнє, ненамальоване, а відтак і невідворотне, — прочанка стала першою такою вісткою, а невдовзі й друга не забарилася: поїхали втрьох на роковий ярмарок у повітове місто пшеницю продавати, саму Оленку покинувши на господарстві, і там, серед тлуму, Ганнуся зненацька стала як укопана, не зводячи очей із чумацької валки, де просто з возів точилася жвава торгівля таранею й чабаком, — та що тобі Бог дав, поторсала Марія дочку за плече, налякана її скрейдянілим видом, — мамо, спитала Ганнуся хрипким, сливе басистим голосом, тощо там та пані сидить на тому возі? — яка пані, де? — а он-о, чи ж не бачите, — та нема там ніякої панїї, схаменися, — на возі, на який показувала Ганнуся, порядкував, знай біло скалячи до покупців зуби проти циганистої засмаги, нестарий, і сам на циганського ведмедя подібний, кремезний чумачина в розхристаній чумарці і, судячи з того, як веселився довкола натовп, якось дуже дотепно торгувався, і Марїї на мить тенькнуло було в грудях: він! — той, з ким колись давно мріялося вікувати в парі, тільки на п'ятнадцять літ старший! — але вже
наступної хвилі збагнула, що помилилася, — перевела дух, обтираючи хусткою піт із чола: яка ще пані, що ця дитина лепече? — та ондечки ж сидить, мамо, зараз коло того чоловіка, ціла в білому, і кибалка біла, й жупан, якась сотничиха, коли не полковниця, — ігій на тебе, чи тобі пороблено, перехрестися та сплюнь, — мамо, таж сидить, кажу вам, от ходім-но ближче, самі в неї розпитайтеся, — порушена неясною тривогою, Марія, таки спитала в когось — навмання, аби лише щось спитати, — із якого села чумаки, з'ясувала, що з дальнього, і на тому й окошилося, і забулось би, якби за який час по роковім ярмарку не вдерлася до них чутка, що акурат у тому селі, куди вертала з Криму валка, спахнула чума: громада захвилювалася, найбільші страхопуди зачали й собі смолити ворота, старі люди радили, наколи б пошесть рухалася в їхній бік, влаштувати в селі, давнім звичаєм, об'орини: щоб усі молодиці, скільки їх є, зібралися вночі гуртом, впряглися в плуга й проклали довкруги села борозну, якої, мовляв, жодна чума не переступить, аби тільки ніхто з чоловіків їх за тим ділом не підгледів, — а Марія ходила мов сволоком привалена, вже не сумніваючись, що тоді на ярмарку Ганнуся справді бачила на возі з рибою не кого, як саму чуму, яку ще тоді мож' було, коли б вона, Марія, своїй дитині належне прислухалась, відвернути — не пустивши валки додому, спаливши вози вкупі з цілим скарбом, хоча, виправдовувала себе в духові, хто б же то, за одним тільки словом недорослого дівчати, став пускати з димом піврічний заробок, іно сорому б набралися, хоч із ярмарку втікай, а помогти таки не помоглося б, — Марія важко зітхала, встаючи перед півнями, коли сон найкрихкіший, бо душа найбільше томиться гріхами, бити поклони до образів, випрохуючи в Бога прощення, але насподі всіх її, хоч як гарячих, молитов насправді чорним камінчиком лежав один тільки здушений крик, якого не важилась виштовхнути на голос: Ти, що над нами, — ощади мою дитину, скоро вже наділяєш її таким знаттям! — крик, у якому куди більше було вимоги, ніж смирення, тож темно-горіхові, мов засмалені своїм вічним надхмарним високогір'ям, лики на образах зоставалися незворушними, Пречиста Діва осудливо бгала крихітні зашпиляні вуста, й пломінчик лампадки перед іконою скидався лиш од власного Марїїного подиху. Хоча, що правда, то правда, до їхнього села чума, Богу дякувати, таки не дійшла — обминула стороною.
- Предыдущая
- 4/16
- Следующая
