Карло Сміливий - Скотт Вальтер - Страница 61

— Аннин батько, — закричав Артур, — я його ніколи не. бачив!

— Це, байдуже. Він усе знає. Мій дядько давно переїхав через Райн і знайшов притулок при Карлові Бургундському. Останніми часами вони один до одного дуже охололи. Альберт узяв участь у таємному товаристві; Карло розгнівався, а той уперто провадив свою діяльність; і дядько мій каже, що Карла він не боїться, що, навпаки, Карло може тепер стерегтися його. Ти сам бачив його сміливість у Ля-Фереті.

— Невже канонік?..

— А-а! зрозумів? Отож то! Він вихвалявся, що Карло не покарає його за участь у страті Гаґенбаха. Вийшло справді на його, дарма, що дядько Альберт підмовив бургундську шляхту не дати Карлові грошей. А коли почалася війна з Швайцарією, Альберт подався до табору Ферранда в Невшателі та послав Карлові папера, що він касує свою перед ним присягу й не боїться його.

— Дивно! Діяльна та хитра людина!

— І зауваж, він за п'ять чи шість днів покинув швайцарський табор і хоч між Невшателем і Провансом чотириста миль, ми стрінули його, як він вертав од вас назад.

— Кого? каноніка?

— А так! Це твій післанець!

— А я йолоп пропонував його послуги королеві Маргареті!.. Увійшов секретар. Королева кличе Артура.

— Що ти довідався? — спитала Маргарета, коли Артур увійшов до її покою.

— Дуже мало. Але герцог знову збирає свої сили.

— Щоб зазнати нової поразки? Або щоб тривала безконечна війна? Де твій батько?

— З герцогом!

— Поїдь до нього й скажи, хай дбає за себе. Мене підтяв цей останній удар. Наша справа безнадійна. Я лишилася без спільника, без друга, без грошей.

— Ні, королево, щасливий випадок повертає вашій величності дорогоцінне намисто.

І Артур розповів королеві, що довідався від Зіґізмунда.

— І ще мушу додати про Альберта Геєрштейна… — Артур розказав і за це.

— Але ж не може людина, що прийняла духовний сан, зберегати свою владу між членами карного суду.

— Ні, з фемгеріхтами це трапляється. Члени цього суду мають багато переваг.

— Тепер їдь, — сказала королева, — до батька й скажи, хай він заховається в Бретані. Вирушиш на світанкові.

Попрощавшись із королевою, Артур пішов шукати Тіба й наказав провідникові лаштуватися до від'їзду.

Увечері Зіґізмунд та Артур брали участь у бенкеті короля Рене. Там була й Маргарета. Наприкінці вечора повернувшись Артур глянути на обличчя королеви, перелякано скочив. Голова Маргареті схилилась на груди, обличчя змінилося. Руки звели корчі.

Підбігши юнак до крісла, з криком відскочив.

Королева померла.

Бажаєте ви бачити людину,

Досвідчену в житті, в його пригодах!

Вона до наших послуг…

(Старовинна комедія).

Артур зараз же відрядив Тіба до свого батька з листом, де додавав, що через похорон йому доведеться лишитись у Провансі, і він чекатиме на відповідь.

За кілька днів відбувся і похорон. На великий подив Артурові в останню хвилину, коли похід уже вирушав, приїхав граф Оксфорд.

Коли церемонія скінчилася, старий, узявши сина за руку, повів його до невеличкого оточеного мурами двору. Вони опинились на самоті.

— Наша драма скінчилася. Ми грали останню ролю, мій сину. Артур зідхнув.

— Я ще довідаюсь, — промовив Оксфорд, — чи не потребує моєї допомоги Генрік Річмондський, законний спадкоємець лянкастерської родини. Це намисто йому стане в пригоді, А до Карла Бургундського я вже не верну, бо він нічого зробити не може. Ми поки залишимось при дворі короля Рене, а там я налагоджу зв'язок із Річмондським графом.

Артур рекомендував свого батька королю Рене. Сказав йому, що це особа вельможна, ретельний прихильник лянкастерської родини. Але на Рене краще вражіння б справило, коли б гість знався на піснях та музиках. Проте, Оксфорд мав нагоду допомогти королеві, склавши договора між Рене та Людовіком XI. Старий поступався, нарешті, правами на Прованс цьому хитрому монархові. Він дістав багато грошей і тепер міг спокійно жити.

Людовік зумів розстаратись на прихильність Оксфордову, обіцяючи йому в майбутньому допомогу лянкастрам в Англії. Вони, навіть, почали перемови, і ці справи, що примусили обох Оксфордів двічі їздити до Парижу на весні та влітку 1376 року, забрали їм місяців із шість.

Тимчасом між бургундським герцогом та швайцарськими кантонами з льотарінзьким графом тривала жорстока війна. В першій половині літа 1376 року Карло набрав нову армію: шістдесят тисяч чоловіка та сто п'ятдесят гармат. Горяни мали тридцять тисяч війська. Спочатку перша перемога дісталася Карлові; він забрав багато країв та повернув собі більшість завойованих міст після Ґрансонського бою. Але замість забезпечити себе добрим кордоном, або скласти мир, упертий державець знову захотів пролізти до самого центру Альпійських гір та добре покарати горян. Досвід Карла нічого не навчив. Повернувшися Оксфорди в половині літа, довідалися, що Карло дійшов Муртена на берегах Муртенського озера, на порозі Швайцарії. Потім повідомили їх, що Адріян Бубенберґ, старий бернський лицар, уперто б'ється з бургундцями, чекаючи на швайцарське військо.

— Ех, — сказав старий синові: — глибокі озера, неприступні кручі, — Карлові загрожує ґрансонська трагедія, а може ще страшніша!

Останніми липневими днями в столиці Провансу перелітали нові чутки. Бургундці вдруге зазнали поразки, — такої страшної поразки, що старий Оксфорд не міг повірити, що то правда.

Оксфордам не спалося, хоч успіхи чи поразки бургундського герцога не могли вже мати такого важливого значення, як раніше для них; але старий дуже хвилювався за долю колишнього товариша. А син був молодий та запальний юнак.

Артур уставши з ліжка почав убиратися. Раптом вони почули тупіт кінських копит. Підбігши юнак до вікна закричав:

— Новини, новини з армії!

Артур вибіг на вулицю; там стояв Колвен, начальник бургундської артилерії. Мав Колвен вигляд страшний. Він ледве зліз з коня, захитався й напевно б упав, коли б його не підтримали; очі не бачили, ноги не могли вже йти. Але він сказав:

— Це втома — спати та їсти!

Артур повів його до кімнати та дав попоїсти. Але Колвен ледве похапцем щось перехопив, тільки випив чарку вина. Тоді подивившись на старого Оксфорда, він розпачливо сказав:

— Герцог Бургундський… — Забитий? — скричав Оксфорд: — ні! ні!

— Краще б це сталося, але ні не смерть, а ганьба! Його страшенно побили, такого бою я не бачив ніколи, хоч нас було двоє на одного ворога, щонайменше. Я не маю сили за це говорити. Це жах. Армія тікала, тікала, і герцог не міг спинити… Тоді він поскакав за вояками. Він нас страшенно тривожить, нічого не їсть, нічого не розмовляє, байдужий… Він у такому відчаї, що ми вирішили просити вас, Оксфорде, може ви якось вплинете. Рятуйте йому життя!

І Оксфорд поїхав. З начальником бургундської артилерії вони прискакали до замку Ля-Рів'єр, миль за двадцять на південь від Салінса., Досвідчене Оксфордове око одразу помітило в герцогському стані страшенний нелад. На запитливий погляд, Колвен тільки знизав плечима.

В кабінеті Оксфорд побачив бідолашного Карла. Він так змінився, що скидався на привид. Немитий, незачісаний, очі глибоко позападали, погляд байдужий в одну, точку перед себе.

Коли Оксфорд, перед ним схилився, він байдуже озвався:

— Мій єдиний друже, як ти мене відшукав?

— Я, не єдиний друг вам, державцю, їх маєте ще багато. І найхоробріший лицар може впасти з сідла, але той боягуз, хто буде валятись на землі, замість устати знов!

— Боягуз?!.. Що ти кажеш? — скричав герцог. — Ідіть, Оксфорде, ідіть й не показуйтесь мені на очі!

— Державцю, я можу відчувати жаль, коли падає велич, але не можу поважати того, хто сам себе ганьбить!

— А ти хто такий, щоб мені тут таке говорити? — вже на ввесь голос закричав Карло, цілком прийшовши до тями, забувши байдужість, віддавшись властивому йому гніву.