Карло Сміливий - Скотт Вальтер - Страница 50

— Заприсягаюсь, ти вгадав! Це мене найбільше тривожить. Хоч Едвард мені й шваґер…

— А ми знаємо, — казав далі Філіпсон, — що кревні зв'язки не дуже інколи стають у пригоді.

— Так, так, твоя правда… Кляренс зрадив свойому свекрові, Людовік отруїв брата… На це сподіватись не можна. Але що виходить взагалі. Людовік воює з Едвардом, а мені однаково — хто переможе, бо один ослабне, а я зміцню свою державу. Англійці битимуть французів довгими стрілами, французи руйнуватимуть тих потихеньку, хитрощами й знищать також армію. На весні ж я стану до бою з військом вдвічі проти них обох і тоді…

— А коли ваша величність зволите хоч трохи допомогти найблагороднішій справі, невеличка сума грошей та кілька загонів, що придбають здобич, що набудуть слави — це все потрібне, щоб повернути лянкастерському родові неправдою відібраного престола.

— Я бачу, Оксфорде, — зауважив герцог, — ти зразу берешся до діла. Але ми стільки вже бачили з тими йорками та лянкастрами, що, правду мовивши, вже не знаємо чия правда, хто винен і до кого прихиляється нарід. Мені вже все в голові перекрутилося від цих надзвичайних переворотів в Англії.

— Це доводить, державцю, що переворотам не край і ваша допомога може допомогти справедливості.

— Ви, англійці обидвох партій, надто зарозумілі, гадаючи, що справи вашого скаженого острова цікаві цілому світові. Ні Йорк, ні Лянкастер, не Блекборн, ні моя родичка Маргарета Анжуйська мене не піддурять, навіть з допомогою Джона де-Вера. Хто закликає сокола з порожніми руками!

Оксфорд герцога знав. Він дав йому виговоритись, вислухав спокійно обурення гнівного герцога, немов би йому вказують, що та як робити, а тоді промовив:

— Невже це я чую благородного Бургундського герцога? З кого беруть приклад всі європейські лицарі. Невже це каже він, ніби не бачить жодної причини допомагати лянкастрам! Адже такого державця чекає слава, коли він один за цієї зіпсованої доби виконає обов'язок великодушного лицаря та великого монарха.

Але тут герцог поклав йому руку на рам'я.

— Не забувай також про п'ятсот музиків короля Рене, що запищать на свої сопілки, вихваляючи мене та свойого старого Рене, який крикне: «Ловко воював герцог, добре граєте музики». Одне скажу тобі, Джоне Оксфорде: коли ми з тобою ще носили юнацьку зброю, слова: лицарська честь, слава та інші були дуже пристойні символи на наших білих щитах і достатні повставати на бій. Але тепер доводиться давати величезні гроші, відсилати за море фльоти, і я гадаю нашим підданцям треба кращої причини, щоб втягнути їх у війну. Так роблять справи на світі, і скажу тобі правду, Оксфорде, я маю намір іти цим шляхом.

— Хай доля боронить, я й не думав вас радити чинити інакше, як тільки на користь вашим підданцям; ми просимо грошей, але то не подарунок, а тільки позика. Маргарета охоче дасть вам дорогоцінне намисто, а ціну йому, на мою думку, ви знаєте.

А! — мовив герцог. — Наша родичка хоче зробить із мене лихваря, але, Оксфорде, можливо ці діяманти мені будуть потрібні, бо в разі ми з тобою погодимось, мені самому доведеться покликати лихваря, помагаючи Маргарет у злигоднях. Я удався був до моїх вельмож і чекаю від них великих грошей, але між ними є скупердячії: на кожний випадок лиши дорогоцінності тут на столі. Тепер даймо на те, що мій гаманець ані трохи не постраждає від такого лицарського подвигу, але відомо тобі, державці не починають війни, не маючи на оці вигод.

— Ось послухайте мене. Ви, звичайно, маєте на меті сполучити володіння вашого батька з привласненими вашою зброєю, та скласти міцне непохитне герцогство.

— Скажи, королівство, — урвав мову Карло, — така назва немов звучить краще.

— … королівство, кажу я, що його вінец на чолі вашої високости, як на Людовікові французька корона.

— Навіщо б інакше я одягнув шолома та витягнув меча? Я битимусь за це діло, доки зможу сидіти на коні!

— А вам не спадало на думку, — мовив англійський граф, — що коли подивитись на мапу ваших володінь, є дещо біля південного кордону, що дало б вигоду бургундському королю?

— Не розумію, про що ти, — промовив герцог, глянувши на мапу Бургундії, а тоді на обличчя вигнаного графа.

— Я хочу сказати, що такому могутньому державцеві потрібен морський кордон. Ось Прованс, між вами та Середземним морем; Прованс з прекрасними гаванями, з його плодючими полями та виноградниками, адже варт записати його до мапи ваших володінь: однією рукою до Середземного моря, а другою до берегів Північного окаену у Фляндрії.

— Прованс? — жваво підхопив герцог, — ох, я марю ним! Коли чую пахощі помаранчів, не можу забути запахущі ліси та гаї, цитринові та гранатові дерева. Але як його взяти? Сором тривожити Рене, він близький мій родич. До того ж він дядько Людовікові і напевно обминувши Маргарету, вже призначив собі за спадкоємця французького короля.

— А ми з ним позмагаємось, — на те відповів Оксфорд, — тільки допоможіть Маргареті Анжуйській.

— Бери що хочеш! — скричав герцог. — Даю вдвічі більше людей і грошей: дай мені найменшу надію. Але я дурень, який слухаю мрії, базіканину людини, позбавленої всього, що нічого не втрачає, даючи змогу помарити іншим. І Карло аж зблід.

— Я не така людина, — спокійно озвався граф, — Рене старий, любить спокій, його стомила боротьба… Він одмовляється від своїх володінь.

— Від своїх володінь? — скричав Карло.

— Так, від тих, які ще поки належать йому; а також і від тих, що на них має право, але давно вже їх втратив.

— Ти мене приголомшуєш. Я нічого не розумію! — сказав герцог. — Рене відмовляється Прованса… а що каже Маргарет? Невже вона згодна?

— Аби лянкастри в Англії перемогли! Маргарета відмовиться і своїх володінь і радо віддасть життя. А втім жертва не така то й велика. По смерті Рене, французький король виявить свої права на Прованс, і тоді ніхто не підтримає прав Маргарети Анжуйської, хоч які б вони були справедливі.

— Вони справедливі, священні! — скричав Карло. — Я не дам їх [зрушити, тобто, звичайно, коли їх мені дадуть. Воєнна політика га добробут суспільства потрібують, щоб жоден край не був приєднаний до французької корони, надто коли вона на голові хитрого та брехливого монарха. А Бургундія, сполучена з Провансом… володіння від Німецького океану до Середземного моря. Оксфорде — ти моя доля!

— Ваша високість, одначе мусите подбати королю Рене дати утримання.

— А певно, а певно! Він матиме співців, матиме музики. Маргареті Анжуйській також дамо пристойне утримання, ти сам признач.

— Це справа легка. Маргареті тоді не потрібна буде допомога Бургундії. А коли поразка… тоді нікого, нічого не треба й поготів.

— Гаразд, — сказав герцог. — От тільки французький король… Він змагатиметься за Прованс.

— Тоді дасте йому бій, проти Людовіка ви воювати гаразді. А я можу сказати, що ви одержите три тисячі англійських стрільців, і Джон Оксфорд, бо кращого немає ватажка, сам приведе їх до вас.

— Оце так! Твоя служба, шановний графе, для мене цінна, коли б ти прийшов навіть сам. Знаю голову твою, знаю серце. Але ближче до справи; і найрозумніші вигнанці можуть давати обіцянки. Яка ж надія на успіх? Бурхливий та небезпечний бо є океан ваших громадянських повстань.

Граф Оксфорд витягнув з кешені рисунка та пояснив герцогові свої наміри.

Герцог роздивлявся, обмірковував, підраховував, підраховув образи від свойого шваґера Едварда IV, радів, що помстився, мріяв за Прованс від Рене Анжуйського та його дочки.

Вельможа англієць сказав:

— Не можемо гаяти й хвилини. Починаймо! Щоб забезпечить успіх нашого наміру, я мушу приїхати до Англії з військом вашої високости раніше, ніж встигне повернутись із своєю армією Едвард

Йоркський.

— Залізши сюди, — мовив герцог, — наш любий шваґер не буде квапитись. Чорноокі француженки, добре французьке вино… ви ж знаєте Блекборна…

— Великий герцоге! Я казатиму правду! Едвард легковажний, як навколо все тихо; але скоро почує небезпеку, і ви побачите, який він бадьорий, мов відгодований кінь. І Людовік також, той зуміє подбати, щоб англійський король швидче переплив море назад. Тому кажу, — швидче, швидче і швидче!