Чорний ліс - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 51

До того ж Маневич – і не лише за поняттями Зубова – не мав над ним та його кодлою жодної влади. Князь із Савкою погодилися, ба більше – устигли прокачати обстановку в загоні й вирізнили кілька груп, незадоволених командиром. Подібні настрої Зуб навчився відчувати, виявляти, угадувати й брати під контроль. Тож після пам’ятної виховної бесіди в командирському бліндажі збирався при першій же зручній нагоді виставити Маневичу рахунок. Війна, вороги всюди, бойові операції, стріляють, усяке буває. Хтозна, звідки прилетить куля, цього не вгадаєш. Не підставляй спину, куди не слід.

Зубов не розраховував, що потрібна йому ситуація виникне так швидко. Ще й там, де він найменше чекав, досить швидко освоївшись у загоні та прийнявши тутешні звичаї. А вони мало чим відрізнялися від того світу, у якому зростав та змужнів він сам і частиною якого вважали себе Савка з Князем.

Усі троє сиділи тут, подалі від бази, неподалік від яру, по дну якого біг тоненький жвавий струмок. Поруч лежала стара засохла колода, мабуть, колись тут упало від вітру старе дерево. Зараз її осідлали, примостившись один навпроти одного Князь та Савка, знічев’я, без жодного інтересу, граючи засмальцьованою колодою трофейних німецьких карт в «очко». Зуб примостився поодаль, слухав пташок, ліниво курив, поглядав на картярів, і повз увагу не проскочило, що Савка постійно програвав, то сильно перебираючи, то критично не добираючи, а Князь, не стараючись, витягав або «двадцять», або заповітне «двадцять одно».

Чоловічий гурт виринув з-за дерев, а до того Зубов почув, як компанія суне лісом, мов ведмежа родина. Інших порівнянь він не знайшов. Картярі теж почули наближення неприємностей, Савка навіть зацікавлено повернувся на шум, та потім сплюнув, знову занурившись у карти. Поки виходили, він устиг черговий раз програти, не добравши чотири очки. А коли стали швидко наближатися, Князь старанно почав тасувати колоду. Нічого важливішого в цей момент для нього не було.

– Відставити! – рявкнув Маневич.

Картярі глянули на Зуба. Той знизав плечима. Вони продовжили гру, Князь дав партнерові зрізати колоду.

– Відставити, я сказав! – загорлав командир, уже підступивши майже впритул до колоди. – Припинити негайно!

Князь, ніби зверталися не до нього, поклав по карті собі та Савці. Той глянув під «сорочку».

– Ще.

– Устати! Князєв, Болотов – це наказ!

– Чого шумиш, начальнику? – поцікавився Зубов.

Разом із Маневичем сюди, до струмка, придибав незмінний комісар Пахомов, від якого за кілька кроків тхнуло свіжим перегаром. Проте він тримався на ногах упевнено, виглядав войовниче, що, як устиг вивчити Зуб, означало – комісар тільки почав і випив лише з огляду на серйозність моменту. Трохи осторонь, на відстані, тримався вусатий та патлатий взводний Циганов – до нього зачислили бійцями всіх трьох недавніх диверсантів. Останнім був боєць Жариков – це його Зуб послав геть трохи менше години тому, коли той прибіг та передав наказ взводного негайно з’явитися до командира.

– ВСТАТИ!

Маневич уже не наказував – волав на межі істерики. Він стояв кроків за десять від Зубова, тупав ногою й сіпав рукою кобуру. Зітхнувши, усім своїм виглядом доводячи – робить галасливому командирові велику послугу, Зубов випростався. Жестом звелів картярам згортатися, і Князь сховав колоду в нагрудну кишеню гімнастерки. Потім вони теж злізли з колоди, і повз Зубову увагу не пройшло – стали так, щоб не пускати нікого собі за спину.

– Ну? – процідив він. – А далі?

– Далі, рядовий Зубов, ти і твоя гоп-компанія здасте зброю, знімете ремені й підете під арешт! До того часу, поки ми з комісаром не вирішимо, що з вами робити! Це партизанський загін! Військовий підрозділ Червоної армії! Не штрафний батальйон, де влада дозволяє суспільним покидькам спокутувати провину кров’ю! І тим більше – не зона, де довкола такі самі, як ти! У мене повноваження інші, ніж у табірного начальства в тилу! Я кожного з вас, Зубов, за законом воєнного часу можу розстріляти тут, на місці! Без суду!

– Можеш, начальнику…

– Товариш командир! – гаркнув Маневич.

– Хоч начальник, хоч командир – усе одно можеш, – визнав Зубов. – За що?

– Гляньте на нього, товариші! Він не розуміє! – Маневич картинно повернувся до невеличкого гурту, розвівши руками. – Погана робота! Незадовільна! Догана тобі, товаришу Пахомов!

– Чого так? – тепер уже щиро здивувався комісар.

– Виховна робота з особовим складом на низькому рівні. А це – твій фронт, Пахомичу. Бійці грають у карти, що називається, на інтерес. Програють одне одному особисті речі. При цьому прогнозовано виникають суперечки в процесі гри, бо хтось не менш очікувано махлює. І той, кого ловлять за руку, нападає на свого товариша з ножем! Так було, Зубов?

– Сідаєш грати в карти, готуйся програти, – знизав той плечима. – Я того, як його, Гудиму, у гру не втягував. Сам запропонував метнути в «очко». Коли все спустив, пред’явив мені, що махлюю. При всіх. Подібні пред’яви треба доводити або відповідати. І Гудима, до речі, першим на мене кинувся. Свідки є.

Зубов кивнув на Князя й Савку. Ті дружно закивали.

– Гудима в госпіталі. Ти вдарив свого товариша ножем у бік, він стікає кров’ю. Про інцидент доповіли твоєму взводному. Взводний доповів мені. Я наказав з’явитися до мене всім учасникам ганебного дійства. Але ти, Зубов, і твоє кодло плювати хотіли на всіх! – Маневич знову почав заводитися. – Жариков, що тобі сказав Зубов, коли ти передав йому наказ повертатися в розташування табору?

– Пригрозив убити, – мовив боєць. – А ось він, Болотов, пообіцяв відрізати носа, якщо далі лізтиму не у свої справи.

– Один дурень жартує, інший боїться, – гмикнув Зубов. – Тебе, Жариков, малим бабця ніколи бабаєм не лякала?

– Усе? – Маневич глянув на Жарикова.

– Ще Зубов сказав – говоритиме тільки з командиром. Ну, я пішов…

– Про що нам говорити, Зубов? Про що нам із тобою говорити? – спитав Маневич, явно не чекаючи відповіді. – Збройний напад на військовослужбовця, замах на життя, порушення дисципліни! Усе це – військові злочини! Ми на фронті, Зубов, якщо ти ще не зрозумів! І я це тобі поясню! Кожному з вас розжую, запхаю в рота й змушу проковтнути! Комісаре, тут уже зі своєю виховною роботою ти гуляй лісом! Тепер я буду виховувати! Ти готуй представлення до політвідділу полку, це твоя робота. Циганов, напишеш мені рапорт, я підпишу й передам справу далі, до особового відділу. Я знайду на вас закон, Зубов, на тебе і таких, як ти!

Махнувши рукою й даючи зрозуміти – розмову скінчено, командир ступив крок набік, немов даючи дорогу іншим.

– Здати зброю! Циганов, Жариков, виконуйте!

Взводний та боєць уже тримали автомати напереваги, але дула ще дивилися в землю. Тепер же вони націлилися на Зубова, а Циганов, трохи подумавши, перемістив свій ствол убік, на Князя й Савку.

Їхня зброя, ППШ та карабін, була прихилена до стовбура. У Зубова на поясі поверх гімнастерки висіла новенька, трофейна, два дні тому так само виграна в карти кобура з наганом усередині. Він виставив перед собою зігнуті в ліктях руки долонями вперед, показуючи всім – опиратися не збирається. Проте роззброюватися теж не квапився.

– Здати зброю! – повторив Маневич.

– Забери, – мовив Зуб і тут же додав: – Може, таки поговоримо, начальнику?

– Нема про що, – відчеканив командир. – На допиті хіба. І то, відповідатимеш на питання.

– А по-моєму, є про що, – Зубов почав повільно опускати руки. – Ми на сірники в карти грали з бійцем Червоної армії? Чи, може, на шалабани? У Гудими в мішку жменька золотих коронок, два годинники, золотий та срібний, один із ланцюжком, другий без, персні, сережки, брошки. Це все його спадщина? Від бабусі лишилося, га, товаришу командир? Він носить цяцьки з собою, бо береже пам’ять про стареньку? Чи то в нього, як це називається, обереги від ворожих куль? Хіба в одного Гудими в кишенях та речах такі заговорені чарівні предмети, га, товаришу Маневич?

Поки говорив, командирове лице наливалося червоним. Пахомов, навпаки, полотнів. Жариков розгублено крутив головою, Циганов уже не тримав Зуба під дулом, хоч автомат далі не опускав.