Чорний ліс - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 40

Зуб вирішив за краще промовчати.

– Мовчиш? Може, я, коли ставив тебе з дружками твоїми на забезпечення, наказував убивати мирне населення всякий раз, коли бійці виходять на завдання? Була в нас така розмова довірлива, га, Зубов?

– Ні.

– Не чую, – командир подався вперед, театрально приклавши розчепірену долоню до вуха.

– Аж ніяк не було такої розмови й таких наказів, товаришу командир, – відчеканив Зуб.

– Може, я чи ось комісар, товариш Пахомов, перед усім строєм закликали вас, радянських партизанів, воювати з цивільними у ворожому тилу? Обов’язково треба лишати після себе розстріляних мирних жителів, спалені хати? Мародерством займаєшся, Зубов? Думаєш, я не знаю твоєї біографії? Інші двоє так само… Бач, розпустилися, згадали старі звички. Тут вам не базар із вокзалом, Зубов! Блатних «малин» так само нема! Як і народних судів. Розмова з такими коротка. Трибунал та розстріл на місці, зрозумів мене?

– Так точно.

– Усе, – Маневич відмахнувся, наче від набридливої комахи. – Вільний, можеш іти. Хай сюди по черзі всі заходять оті, маму їхню нехай, герої. Що треба сказати?

– Так точно, товаришу командир.

Зубов знову виструнчився, не дуже зграбно повернувся через ліве плече, збираючись за командирським наказом іти геть. Та враз його зупинив обурений та водночас десь навіть ображений вигук комісара:

– Стій! Куди пішов!

Зуб завмер.

– Кру-гом!

Зуб виконав наказ, при цьому ледь прикусивши нижню губу.

– Що таке? – здивувався Маневич.

– Товаришу командире, а той…

– Який – той?

– Виховна бесіда, – Пахомов навіть підвівся, машинально відсунувши вбік кухля. – Ми ж не просто так, товаришу Зубов. Хай там у вас біографія… – комісар, не стримавшись, гикнув, прикрив долонею рота. – Ми не про те зараз говоримо. Ви вчинили злочин, дисциплінарний злочин…

– Саме я? Конкретно пред’являєте? – вирвалося в Зуба.

– Там багато винних. Точніше всі.

– Отак от, усі винні?

– Усі, – Пахомов намагався говорити твердо. – Усі. Одні порушували закон. Інші мовчки дивилися, не заважали. Значить, схвалювали. Ви зрозумійте, товаришу Зубов! Місцеве населення обдурене пропагандою фашистів та їхніх посіпак із числа озброєного націоналістичного підпілля! Щоб схилити людей на свій… на наш, на радянський бік, треба показати всі переваги… – комісар запнувся, знову гикнув. – Радянський партизан не бандит і не грабіжник. Кожен із них… із нас… мусив би бути взірцем для наслідування. Ви, Зубов, конкретно ви, як і всі решта, хто воює з ворогом, повинні бути втіленням тих світлих ідеалів, за які наша країна героїчно воює з ворогом. Та звільняє поневолені фашистами народи від навали окупантів.

Маневич легенько стукнув по столу.

– Бач, Зубов! Слухай вухами й мотай собі на вуса. Я не можу красиво казати, як наш комісар. Він чоловік грамотний, на те вчився. Передай іншим, щоб такого більше не робили під час партизанських акцій. Ясно?

– Так точно, ясно.

– Пішов звідси, щоб я тебе більше не бачив. Посидь, подумай над своєю поведінкою. Геть з моїх очей!

Маневич махнув рукою, ніби відганяв набридливу муху.

Зуб повернувся через праве плече, для виду стукнув каблуками. Ступив крок до виходу.

– Стій! – почув за спиною вигук комісара.

Тепер уже нічого не розуміючи, Зубов завмер. Стояти струнко після такого окрику звик ще в’язнем. Та зазвичай перед табірним начальством тягнули чи, навпаки, гнули спини безхребетні «політичні».

Тих, хто сидів за п’ятдесят восьмою статтею, ніхто не вважав людьми: ані адміністрація, ані кримінальники. Кожного могли застрелити, зарізати чи просто скалічити кількома ударами в будь-який момент. Покарання за «ворога народу» майже ніколи нікому не світило, життя їхнє в таборі нічого не коштувало, вони це знали. Тож або накладали на себе руки від гордості, або боялися розгнівати всякого, від кого залежало прожити бодай ще один день.

Так само здригалися від окриків ті, кого називали «мужиками», – сіра маса, учорашні заможні селяни, засуджені за розтрату службовці чи роботяги, котрі сиділи, бо зламали комусь щелепу в п’яній бійці. Терміни суд визначав їм невеликі, тож робили все, щоб зайвий раз нікого з сильних не гнівити.

Але Дмитро Зубов, як усякий злодій та вбивця, котрий себе поважає, без нагальної потреби ні перед ким струнко не ставав. Хай то навіть був сам начальник оперативної частини чи взагалі вище табірне начальство. Між ними існувала негласна угода, і відверта непокора завжди мала під собою серйозний ґрунт.

Саме тому, навчений і поза колючим дротом жити й діяти за тюремними законами, Зуб насторожився, внутрішньо зібрався. Подібні вигуки в момент, коли інцидент нібито вичерпано, причому начальством вищим, ніж той, хто кричить, нічого доброго не віщували.

Завмерши, Зубов дивився перед собою на причинені двері й не спішив повертатися до офіцерів.

– Ти чого, Пахомичу? – почув він сповнений щирого подиву голос Маневича.

– Товаришу командир, і це все? Він може отак вільно йти?

Комісар говорив, піднісши тон, і Зубов вловив у ньому перші нотки п’яної істерики.

– Ти ж провів виховну бесіду, товаришу комісар.

– Я пояснив… хотів пояснити… – Пахомов знову почав плутатися в словах. – Ви ж повинні все це йому сказати. І то ж бесіда, я щодня веду з бійцями подібні розмови. Бачите, не доходить. Ви, як командир, маєте вжити заходів… Не може порушник іти ось так… Його та інших не для розмов же викликають… Під арешт, наприклад…

– Ох, замучив ти, Пахомичу, – зітхнув Маневич, ураз рявкнув на всю силу легенів: – Кру-угом! Раз-два!

Зубов підкорився. Застиг, тримаючи руки по швах.

Маневич з кректанням вибрався з-за столу. Поправив портупею, підійшов до Зуба. Зблизька обоє виявилися однаковими на зріст, лиш Зуб був ширшим у плечах, а командир – мав невеличке, та все одно помітне черевце.

– Ніхто в мене під арешт не піде, – мовив Маневич, не повертаючись. – Скільки знаю тебе, товаришу Пахомов, скільки ми з тобою тягнемо партизанське ярмо разом, весь час тобі пече посадити когось під арешт. А я тобі всякий раз кажу: тебе послухать, так половину бійців треба пересаджать. За те саме, за що ось Зубова. Ти ж знаєш, у мене свої методи виховання. І своя профілактика дисциплінарних порушень.

Партизанський командир зробив крок назад.

Зуб не встиг приготуватися – короткий різкий замах, сильний, відпрацьований удар у сонячне сплетіння.

Забракло повітря. В очах потемніло, забігали веселкові цятки. Зубов утримався на ногах, машинально хотів закрити руками місце удару. Та почув із темряви:

– Струнко! Рівно стояти, я сказав!

Зціпивши зуби, він витягнувся. Нового випаду вже чекав, тільки тепер Маневич бив не в живіт – лупив у щелепу, кроячи нижню губу та змушуючи жертву поточитися. З ніг збив третій удар, не сильний, та достатній, аби нарешті звалити.

– Устати! – гаркнув Маневич.

Сплюнувши кров, Зубов підвівся. Бліндаж уже не стрибав перед очима. Командир знову виглядав задоволеним, навіть миролюбним.

– Не плюйся тут мені, – зауважив зовсім по-батьківськи, підійшов до столу, хлюпнув самогону в кухоль, простягнув Зубу. – Запий. У мене тут розмова коротка. Тет на тет, як кажуть французи. Інакше накатає комісар на тебе скаргу, куди треба. Та й на мене заодно.

– Що ви таке кажете…

– Знаю що! – обірвав командир Пахомова. – Ти провів свою бесіду, я свою. Обоє ми належні функції виконали. Ще раз: тобі все ясно, боєць Зубов?

– Так точно.

Зубу справді все стало ясно.

Випив, видихнув, кухоль повернув, закушувати відмовився.

Вузлик зав’язав. Пробачати того, що сталося зараз, не збирався.

– Вільний, – сказав Маневич, наливаючи тим часом собі й комісару. – Як, Пахомичу, хай наступного порушника зве чи обійдемося?

– Треба працювати з кожним, – мовив Пахомов із п’яною впертістю.

– От ніяк ти не вгамуєшся. Служба така, розумію, – Маневич стукнув своїм кухлем об комісарський. – Чув, боєць? Іди, гукни наступного. Друга свого, Князєв він чи як там…