Чорний ліс - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 27

Дивним чином із приходом німців Якова Сердюка не репресували як райкомівського працівника, бо тому вистачило клепки виставити себе жертвою режиму. Але старший брат знав: Яків далі симпатизував червоним, уважаючи ту історію прикрим випадком. Покидьки, за його словами, бувають і серед безпартійних. Наприклад, у їхньому рідному селі погань на погані сидить, ще й поганню поганяє. Дай волю, так одне одного без хліба з’їдять.

Звісно, Яків мав право так ставитися до односельців, і вони відповідали навзаєм. Та одного разу до наймолодшого Сердюка вночі постукали червоні партизани, він відчинив. Відтоді підтримував із ними зв’язок, чим страшенно розгнівав Івана. Проте до пори, до часу повстанці не чіпали Якова, і посприяв тому Хмара через крайовий відділ СБ.

Пояснив усе просто. Завдання подібних відділів – виявляти радянські партизанські загони й диверсійні групи. Аби потім послідовно та щільно блокувати їх, витісняючи з тутешніх лісів або, по можливості, навіть знищуючи. Коли ж ішлося про диверсантів на кшталт групи Єрмолова, про жодне витіснення не йшлося, тут війна велася на смерть. Отже, мати будь-яку ниточку, яка б тягнулася до червоних команд, уважалося не зайвим. А Яків Сердюк зі своїми симпатіями до справді народної радянської влади саме такою ниточкою був.

Потай Іван завжди хотів, щоб Яків ніяк себе не проявив. І його не використав провід ОУН, аби за зраду судити й показово покарати. Сердюк, тепер булавний [30] УПА. Клен свято вірив у те, що українська армія скористається неспокоєм у всіх ворожих таборах і щонайменше до літа наступного року вже господарюватиме на території вільної України, за яку воює. Вона змусить із собою рахуватися, совітів звідси виженуть, німців із поляками – так само, тож найменший нерозумний брат не встигне сильно замаститися об радянських партизанів. Що дасть йому шанс отримати амністію – звісно, якщо колись Якова судитимуть.

Проте зараз Хмара переконав Клена, аби той дозволив використати брата приватним порядком, нікого не ставлячи до відома й не питаючи дозволу. За наслідки, якщо вони будуть, хорунжий готовий був відповідати сам.

Тим більше, що Клен й Гармаш краще за інших вояків розуміли, у якому становищі опинився їхній командир. Точніше, куди його загнав, сам того напевне не розуміючи, полонений радянський диверсант, який виявився українцем із Полтавщини й ніби не був схожим на явного ворога.

Адже це Коломієць виявив зрадника в їхньому відділі. Виглядає, Хмара мусив йому віддячити. Коли війна, нема нічого кращого за подароване життя. Та серед повстанців Максим лишатися явно не збирався. Тож показати йому шлях до партизанів виглядало ризикованим винятком, але з огляду на обставини – єдино правильним шляхом.

Тому для страхування Коломійцеві зав’язали очі та якийсь час вели. Потім пов’язку зняли, і Максим чесно признався – засоби безпеки зрозумілі, але даремні, бо не запам’ятав дороги до бази загону Хмари, тож не знав, як і куди звідти треба йти. У нього забрали пістолет, карту, компас, навіть годинник, після чого Максим спробував пожартувати: добре, мовляв, хоч штани й чоботи лишили, інакше зовсім почувався б голим. Його не зрозуміли, він знизав плечима й прийняв усе, як належне.

Після того чоловіки розділилися. Гармаш із Кленом пішли вперед, рухаючись в авангарді й перевіряючи дорогу. Хмара з Коломійцем ішли за ними, тримаючись за сотню метрів позаду. До Залісся – близько трьох годин пішого ходу, і спершу простували мовчки. Потім Хмара заговорив, неголосно, але рівно:

– Може, ти передумав?

– Знову вербуєш? Із якого переляку, пане хорунжий?

– Тобто? Ти про що?

– З якого лиха, кажу, мені записуватися у вашу армію?

– Ти бачив нас. Їв з нами, біля багаття сидів. Чув, про що говоримо, навіть теж говорив. Розказав, що у вас там, у тій Україні, з більшовиками так само не рай.

– Припустімо, аж такого я не говорив. Ось не пересмикуй, Хмаро, не треба.

– Але ж погодився, що жити страшно, бо за криве слово проти Сталіна чи когось такого відразу в табір пакують, родину в Сибір женуть, усе майно забирають. Є таке?

– З язиком треба дружити, тоді не буде, – огризнувся Максим. – І взагалі, тут у вас, коли керували поляки, хіба не так було?

– Отож, – легко згодився Хмара. – Людям не вільно говорити на своїй землі так, як хочуть, і те, що думають. Се погано, земляче, дуже зле. Тільки ви там, по той бік Збруча, з більшовиками, котрі вас мордували, не боролися. У нас же чоловіки брали зброю до рук і в підпілля йшли. Війна показала – спільного ворога маємо, хіба ні?

– Знову ти за рибу гроші, Хмаро! Говориш складно, що є, те є. Але політінформацій з мене досить. Хоч твоїх, хоч чиїхось інших.

– Ти в таборі сидів, і тебе судив радянський суд. У чому ти винен?

– Знаєш же, для чого знов цю шарманку заводити!

– Скажи ще раз.

– Пфу-у-уф! – Максим зупинився, голосно видихнув. – За вбивство я сидів. Людину застрелив.

Хмара теж спинився.

– Причина яка? Про це теж обмовився, забув?

– Нічого я не забув! Застрелив я виродка, котрий був винен у незаконному звинуваченні та смерті близьких мені людей. Усе.

– Ходи, часу нема, – мовив хорунжий і, коли пішли, зауважив, далі говорячи рівним голосом: – Ти все правильно зробив. Той чоловік – ворог. Подібні йому – так само вороги. Але погодься, друже Максиме, що серед більшовиків таких переважна більшість. Їх не відстрілюють по одному, то є помилка. Їх треба нищити гамузом, організовано. Вони наші вороги. І ми – не лишень повстанча армія. Мова про нас із тобою.

– Ну тебе в баню. Не узагальнюй, є нормальні люди.

– Є, – охоче погодився Хмара. – Тільки або залякані, або затуркані. Ніхто ніколи нічого не пояснював. Тих, хто міг дійти до всього сам і розказати людям, ще двадцять років тому повбивали. На Чернігівщині, Київщині, Харківщині, Черкащині, скрізь. Волю тих, кого не добили, страшним голодом зламали. Це маєш зрозуміти, друже Максиме. Мусимо об’єднатися проти всіх, тут і тепер.

– Проти кого, скажи мені, будь ласка?

– Німці, совіти, ляхи. Усі.

– Не розумію я тебе зовсім, Хмаро, – відмахнувся Коломієць. – Ніби теж проти німців. Чому б разом із нашими, з партизанами чи ще кимось, не бити ворога? Він же спільний, хіба ні?

– Вони не хочуть тут України, – відрубав хорунжий.

– Знову ці вони! Хто – вони? Хто не хоче?

– Ніхто.

Максимові набридло товкти воду в ступі. Глибоко всередині він готовий був погодитися багато з чим, про що говорив Хмара. Проте там же міцно засіло щось інше, що заважало прийняти почуте. А найбільшою перешкодою для того, аби зробити хоча б якісь прийнятні для себе висновки, стало те, що за два останніх тижні Коломієць заплутався так, як ніколи раніше.

Коли служив і виконував накази – усе було ясно.

Коли вирішив убити Романенка, так само знав, для чого це робить і на що йде.

Тим більше все ясно було в таборі. Міг розказати, коли почнеться новий день, що робитиме й чим він завершиться.

Зараз же вир подій закрутив, збив із пантелику, морочив та розривав на клапті. Уважаючи себе чоловіком із досвідом, здатним дати собі раду й пояснити все, що відбувається з ним та довкола нього, тепер Максим відчув власну безпорадність. Не знав, не готовий був сказати, з якого боку ворог, де друг, кого слухати варто, а з ким не треба навіть нічого починати, відразу стріляти.

Тому швидше хотів вибратися туди, де все зрозуміло й не виникає зайвих питань. А як виникають, то відповіді давно відомі.

Через те перестав гарикатися з Хмарою, і той, схоже, усе зрозумів – так само замовк, напевне поринувши в якісь свої думки.

Ще за якийсь час хорунжий раптом вкляк на місці, принишк. Миттю скинув із плеча трофейний ППШ – Максим уперто не бажав знати, звідки в бандерівця радянський автомат, – різко підняв руку в попереджувальному жесті. Зупинився й Коломієць, спершу нічого не почувши, та незабаром вухо вловило звуки попереду: хтось швидко рухався до них. Ще за кілька хвилин із лісової темряви вигулькнув засапаний Гармаш.