Гра у відрізаний палець - Курков Андрей Юрьевич - Страница 6

– Це до майора! – спокійно сказав Віктор. – Кабінети вам виділили?

– Один на всіх, – відповів хтось.

– Ідіть, починайте працювати.

Залишившись на самоті в кабінеті майора, Віктор підійшов до вікна. З висоти другого поверху місто здавалося напрочуд мирним і зеленим. З вулиці долинали крики дітвори. Літо було у розпалі, і нехай за календарем воно тільки-тільки починалося, йому, літу, на календар було наплювати.

– Ну що, кого береш у помічники? – почувся із-за спини голос майора.

– Поки що нікóго, – обернувся Віктор. – Придивлюся…

– Я там наказав, щоб із твого кабінету зайві столи прибрали… Хвилин через двадцять привезуть результати розтину, так що нікуди не йди!

– Розтину?

– Еге ж, а ти що, думаєш, що мертвих генералів не розтинають? Іди до себе, а то пригрівся в моєму кабінеті!

Тон майора був жартівливий, але в його жартівливості відчувалася втома.

Віктор поспішно вийшов.

Усівшись за своїм столом, розкрив теку і, перегорнувши фотознімки, знову втупився в машинописний текст.

Уважно перечитавши вступний текст, Віктор, на свій подив, помітив, що ніде не згадувалося про службу і місце роботи покійного. Поки думав, дивлячись крізь тріснуту шибку на забарвлене яскравим сонцем листя дерев, на столі хрипко дзвякнув телефон.

– Зайди до мене, – попросив майор.

Віктор зайшов.

Чоловік у цивільному, що відрекомендувався Кудряшовим, простягнув Віктору прозору поліетиленову теку з паперами та ключі від машини.

– Тільки поспішати не треба, а то машина потужна, не впораєтеся, – сказав чоловік у цивільному. – Ви ж тільки «запорожець» водили?

– Так.

Чоловік у цивільному кивнув, потім зиркнув на майора, що сидів за своїм столом, і вийшов. Леонід Іванович розвів руками.

– Працюй! – сказав він. – Висока довіра вимагає обережності! Головне – не поспішати!

А за тріснутою шибкою наближався ранній вечір. Віктор закип’ятив собі чаю. Прочитав результати розтину – смерть від серцевого нападу. Знизав плечима. З таким папірцем справу можна перевести під іншу статтю – злісне хуліганство. Наруга над трупом… Якось усе це мало дивний вигляд: людина сама померла, хтось її підібрав, прив’язав за шию до рекламного дирижабля і відправив у небо…

Зверху на результаті розтину стояв номер телефону й адреса лабораторії судмедекспертизи. Підпис судмедексперта не читався – таку карлючку могла поставити людина з будь-яким прізвищем.

Важко зітхнувши, Віктор подивився на годинник – пів на сьому. У лабораторії вже нікого немає, і на його питання, мабуть, до завтра не дадуть відповідь. Він склав усі папери у теку, взяв ключі від машини.

Червона «мазда» стояла ліворуч од входу. Біля неї прогулювався сержант із «калашниковим» – охорона райвідділу.

– Нічого машинка! – схвально сказав він Віктору, що відмикав дверцята ключем. – У вас же центральний замок! – додав він придивившись.

Із виглядом знавця він узяв у Віктора ключі, показав на дві кнопки брелока-дистанційки. Натиснув кілька разів, із посмішкою спостерігаючи, як слухняно клацає машина дверними замками. Потім повернув ключі Віктору.

У салоні пахло дезодорантом. Віктор вів машину обережно, уважно стежачи в обидва дзеркала заднього огляду. Кілька разів йому сигналили знервовані його повільною їздою іномарки, але це не змусило його їхати швидше.

На Південному мосту він прилаштувався в хвіст такого ж повільного «фольксвагена» і неспішно покотив за ним зі швидкістю шістдесят кілометрів за годину.

Раптом сторонній звук змусив його сіпнутися. М’яка телефонна трель долинала з ніші під магнітолою. Віктор засунув туди руку й витягнув мобільний телефон. Потримав перед собою, розглядаючи його та слухаючи трель, що повторювалась. Інтуїція підказала натиснути на зелену кнопочку.

– Ну як машина? – запитав незнайомий чоловічий голос.

– Клас, – відповів Віктор. – А хто це?

– Георгій. Георгій Георгійович, але ми будемо на ти. Так простіше. Я подзвонив тільки познайомитися, пора вже. Фільми про американських полісменів полюбляєш?

– Так.

– Там вони завжди удвох працюють. У «Міцному горішку» і в інших. Напарники. Я буду твоїм напарником…

– Коли? – приголомшено запитав Віктор.

– Уже, – відповів чоловічий голос. – Так що звикай до думки, що ти не сам. Тобі ж легше буде. І безпечніше. Зрозумів?

– Не зовсім…

– Це не страшно. Мій мобільний – 240-80-90. Запам’ятай. До речі, папери про розтин уже прочитав?

– Так.

– Я б тобі радив завтра під’їхати туди й поговорити з експертом…

– Я й так збирався.

– Молодець! Світла голова! – мовив чоловічий голос. – Телефон у машині не залишай! Бувай!

Під’їхавши до будинку, Віктор згадав, що не взяв на роботі пайок. Настрій одразу упав. Хоч час і не пізній, але госпвідділ уже на замку, і ніхто йому не видасть в обмін на підпис обіцяний кульок із продуктами.

Іван Львович повернувся пізніше, ніж обіцяв. Сказав, що зустрів знайомого й засидівся з ним у барі. Виявляється, бар був зовсім поряд. Згадка про бар підштовхнула Ніка до питання про гроші.

– Звичайно, звичайно. Ось! Я просто забув, – Іван Львович витягнув із внутрішньої кишені піджака конверт і простягнув Ніку. – Тут двісті гривень. На перших порах. Не соромтеся, витрачайте. Власне, чом би нам із вами не повернутися до бару? Я пригощаю! Тільки буквально два слова спочатку. По-перше, якщо ви боїтеся роботи, яку я вам запропонував, можна зробити крок назад. Тобто вам доведеться повернутися в Саратов і далі вирішувати свою долю самостійно. Це, звичайно, вас не звільняє від відповідальності за володіння отриманою інформацією…

– Ні, ні, я згоден… – поспішно вставив Нік, надягаючи піджак.

Іван Львович усміхнувся.

– Я знаю, що ви згодні. Мені важливо знати, що ви ТВЕРДО згодні, а не вимушено. Від цього ж залежить результат роботи… Ну, тоді ходімо!

На вулиці було ще світло. Сонце, що сховалося за горизонт, усе ще підсвічувало звідти небо, але білий ріжок місяця вже висів на нім, очікуючи приходу темряви. Ще трохи, і він пожовкне, сповістивши вечір.

Вони йшли неспішно по безлюдній доріжці.

– Тут що, майже ніхто не відпочиває? – здивувався вголос Нік.

– Чому ж. Відпочивають. Просто це місце не для масового відпочинку.

Бар розташовувався в будиночку з відкритою терасою над обривом.

– Горілка? Пиво? Вино? – запитав Іван Львович. У внутрішньому залі нікого, крім молоденького бармена, не було. Тільки на терасі сиділи декілька людей.

– Горілку, – сказав Нік.

– Два по сто «Княжого келиха», пляшку талої води та наріжте лимон.

– Сідайте, я принесу, – бармен послужливо всміхнувся і поправив метелика на білій сорочці.

Нік і полковник вийшли на терасу і всілися за вільний столик. Ніхто з відвідувачів не звернув на них уваги.

Свіже річкове повітря оживило Ніка. Він роззирнувся на всі боки. Подумав, що зможе сюди заходити і сам – приємне місце.

Підійшов бармен із тацею, виставив усе на столик і безшумно віддалився, немов його спеціально навчали бути безшумним.

– Ну, – Іван Львович підняв широку низьку скляночку з горілкою. – За удачу. За нашу спільну удачу!

Нік випив усе залпом. Тільки потім помітив, що полковник відпив навряд чи чверть.

Мабуть, на обличчя Ніка набіг винуватий вираз, тому що полковник усміхнувся, махнув рукою. Потім підвівся з-за столу.

– Нічого-нічого, – сказав він. – Я зараз іще замовлю.

Місяць уже пожовк і висів просто над терасою. Прийшла ще одна пара відвідувачів, але вони з келихами в руках стали біля бортика й дивилися тепер на річку. Атмосфера була сповнена романтики.

– Привезете дружину, приведете сюди, теж ось так постоїте, – кивнув на них Іван Львович. – Дуже душевно. Мені, старому, вже не до місячного сяйва. Хоча по сто грамів я ще можу.