Гра у відрізаний палець - Курков Андрей Юрьевич - Страница 12

Нік вийшов на кухню. Вона була крихітна, явно призначена тільки для приготування їжі й не більше. Тут не посидиш.

Проглянув стелю, кутки, верхню частину стін. Погляд зупинився на круглому годиннику над раковиною. Дивне місце, але не більше. Його справді ніде було повісити.

Вийшов у коридорчик. Згадав картинку з «коридорного» монітора. Картинка починалася з внутрішнього боку вхідних дверей на задньому плані. Задер голову догори і побачив у верхньому кутку ліворуч од дверей у кімнату білу коробочку, розміром з пачку сигарет. Підійшов, зупинився під нею. На камеру вона була абсолютно не схожа. Скоріше на датчик пожежної охорони.

Постоявши кілька хвилин. Нік повернувся у вітальню. Сів за стіл; знову взяв ручку, але інтерес до кросворда пропав.

Він відчинив вікно навстіж. Сидів на канапі. Думав про Таню з Володькою. Вони ж нічого не знали, взагалі нічого не знали. Вони чекають із дня на день телеграми «Приїжджайте, зустріну, Нік». Вони її чекатимуть і завтра, і через тиждень. А потім? Що вони думатимуть потім? Як їх повідомити, що справа затягується? Може, тут у санаторії є пошта або телеграф? Але Іван Львович заборонив виходити. Але що важливіше – попередити дружину чи виконувати наказ старого, який досі сам не виконав практично ніяких своїх обіцянок?

Нік підійшов до вікна, виглянув. До найближчого будиночка було метрів двісті. Рідкі дерева, кущі, клумби й жодної живої душі. Хіба в такому місці може бути пошта або телеграф? Дуже сумнівно.

Треба було про це думати раніше, вранці, коли він розбудив Валентина. Треба було йому залишити лист або текст телеграми та гроші. А може, ще не пізно?

Звичайно, краще телеграму. «Не турбуйтеся. Наберіться терпіння. Переїзд відсувається на місяць два. Люблю. Сумую. Нік».

Нік дістав клаптик паперу, записав придуманий текст телеграми і пішов до дверей.

На порозі різко зупинився, зустрівшись поглядом із шофером темно-синього «БМВ», що стояв біля своєї машини навпроти будиночка.

Нік розгублено подивився навсібіч.

Навіщо тут машина? Адже полковник говорив щось про обід, а обід – це не кілька бутербродів, це якийсь час… Година, дві…

Повернувся в дім. Нерви не давали можливості просто сісти й подумати. Він ходив із кутка в куток, стискаючи в руці текст телеграми.

Врешті сів за стіл, і тут же спокійна розмірена думка підказала: а чому не попросити Івана Львовича відправити телеграму?

А дійсно, чому? Що в цьому такого? Чого хвилюватися?…

Нік дописав на папірці саратовську адресу рідні й опустив її в кишеню.

Повернувся до газет. Усе-таки прочитав ту статтю про труп на даху СБУ. Сама історія з дирижаблем і польотом трупа здалася йому абсолютно божевільною, просто нереальною. Але, схоже, так усе і сталося насправді. Тільки чому це сталося – ніхто не знав, прокуратура відмовлялася коментувати, посилаючись на таємницю слідства, СБУ теж, мовчав і апарат президента, де покійний працював перед смертю.

Іван Львович з’явився з двома господарськими сумками. Квапливо пройшов у вітальню, поставив їх на стіл і тут же почав виймати з сумок дбайливо загорнуті у м’який целофан страви: салати, холодні м’ясні та рибні закуски, овочі.

– Швидко принеси виделки-ложки і сідай, поки гаряче! – на одному видиху сказав він, не відволікаючись од справи.

Повернувшись із кухні, Нік побачив на столі два великі блюда з масивними свинячими відбивними і картоплею-фрі. Над ними здіймалася пара. Закуски теж були розставлені та займали майже всю стільницю.

Полковник відкоркував пляшку «Ахашені».

– Склянки! – кивнув він у бік кухні.

Перший тост був знову за удачу, як і першого вечора. Потім вони мовчки жували, насолоджуючись смачною їжею.

Після другої склянки смачного грузинського вина Нік попрохав Івана Львовича про телеграму.

– Які питання! – сказав на це полковник. – Я, до речі, фотоапарат приніс, хотів клацнути тебе і твоїм фото послати. І собі теж зробити, якщо ти не проти…

– Звичайно, – погодився Нік.

Іван Львович дістав компактну камеру і двічі клацнув Ніка. Потім, установивши її на столі так, аби об’єктив дивився трохи вгору, натиснув на кнопку вповільненого спуску і швидко перейшов на інший бік. Устиг сісти поряд із Ніком, і тут же спрацював спалах, і камера вдоволено «буркнула».

Ранок настав для Віктора раніше, ніж йому хотілося. Трель мобільного телефону, що став для Віктора кишеньковим будильником, пролунала о восьмій тридцять. Георгій дав Віктору двадцять хвилин на вранішній холодний душ і сніданок.

Під здивованим поглядом Ірини, що годувала груддю малу, Віктор просто з трубкою мобільного і зі все ще затьмареним поглядом пішов у ванну. Потім із тією ж трубкою і мокрою головою перебрався на кухню. Поставив чайник, набрав у каструльку води й опустив туди два яйця. Сів за стіл і тільки у цей момент відчув силу вранішнього сонця. Яскраве світло, що било із вікна, гріло опущені на стільницю руки, допомогло підбадьоритися.

Якраз проспівав свою трель мобільний, і Віктор уже твердою рукою підніс його до вуха.

– Візьми ручку і папір, писатимеш, – сказав невидимий Георгій.

Віктор лівою рукою взяв із підвіконня блокнот і олівець.

– Перше: знову поговорити із удовою, з’ясувати, де і з ким був Броницький в останні дні життя й особливо двадцятого травня. Друге: запитати, чи дзвонила вона московським друзям і чи повідомляла про смерть чоловіка. Взяти телефони цих москвичів. Третє: послати когось зі стажистів по київських ресторанах і зібрати в них меню на двадцяте травня. Зрозуміло?

Віктор не встигав записувати. Нарешті, поставивши крапку, він важко зітхнув просто в трубку.

– Що? Рука втомилася? – єхидно запитав Георгій. – Потрібно завжди записувати плани дій – допомагає думати! Інакше тикатимешся в замкнуті двері та збиратимеш непотрібні уривчасті відомості. Це що – моя справа – вчити тебе, як планувати розслідування? Ти слідчий чи я?

Приголомшений Віктор мовчав, притиснувши трубку мобільного до вуха. Вперше він чув голос Георгія таким знервованим. Хто він узагалі такий, цей Георгій? Чому він дзвонить? Чому наказує? Може, це дійсно він – слідчий, а не Віктор? А Віктор у нього – щось подібне до стажиста?

– Не чую відповіді, – знову прозвучав у трубці голос Георгія, що втомився чекати.

– Мені здається, що ти – слідчий, – похмуро мовив Віктор.

– Так? Тобі здається? А тобі не здається, що працювати треба організованіше?

Віктор замислився. Звичайно, Георгій мав рацію. Навіть те, що Віктор дізнався про Броницького до цього дня, не було ні вибудовано логічно, ні проаналізовано. Але ж і часу минуло мало. Слідчому не дають машину, щоб він за три дні розкрив злочин! Та й людина, що віддавала йому в кабінеті майора ключі від «мазди», радила «не поспішати». І з інтонації було зрозуміло, що йшлося не про швидку їзду на іномарці.

– Усе зрозумів, – мовив, зітхнувши, Віктор.

– От і гаразд. А тепер послухай новини. Ти дійсно знайшов труп Броницького. Можна сказати – зупинив спробу нелегального експорту. Можеш подзвонити вдові, щоб готувала похорон. Тіло їй віддадуть хоч завтра, тим паче, що його колеги скинулися на розкішну труну з бронзовими ручками. Треба тільки буде його так покласти, щоб права рука була накрита лівою, але це не твоя турбота.

– А чому?

– Тому, що хтось відрізав у нього собі на пам’ять великий палець правої руки.

– Навіщо? – здивувався Віктор.

– Послухай, хто з нас слідчий?

– Добре, ну я. Але все-таки: ти хто?

– Хто я? Тобі, напевно, важко розмовляти з абстрактним співрозмовником, так? – голос Георгія пом’якшав. – Уяви собі: зріст сто вісімдесят два, коротке чорне волосся, вік – сорок п’ять, неодружений, люблю віскі з льодом, не палю, вранці бігаю по п’ять кілометрів. Вистачить?

– Так. Я не це мав на увазі.

– Я знаю.

– А ще питання можна?

– Запитуй!

– Навіщо мені потрібно було їздити в аеропорт уночі? Адже група захоплення і так знала, що робити!