Паруси над степом - Близнець Віктор - Страница 36

• Предыдущая
• 36/41
• Следующая

Спантеличений таким прийомом, Льонька вискочив на вулицю. Спрожогу ледь не тицьнувся носом у гуркітливе страховисько. Глибокою траншеєю повз німецький тягач. Гусениці вгризалися в спресовану товщу снігу, перемелюючи його на пісок; борошняний пил кружляв над гарматою, яка поволі сунулась за тягачем. Крізь білу завісу проглянуло зачохлене жерло. Гармата ще дивилась на схід, вона упиралася, погрозливо шкірилась, але якась нестримна сила штовхала її назад, звідкіль вона прийшла. Так задкує в свою нору хижак, рятуючись од заслуженої кари. «Он воно що! — подумав Льонька, згадавши незвичайні переміни в старостиній хаті. — Почули вовки: смаленим пахне».

Льонька обгорнув полою свій дорогоцінний скарб, а щоб зверху не задувало — шапкою прикрив цеберко. У щілинку видно: весело поблискують жарини. Немов підморгують хлопцеві: схились, погрієшся трішки. Ах, як приємно пахне димком, як лоскоче ніздрі духом жаркої черені!

Від матері не приховалося: прийшов Льонька з холоду, а щоки пашать, і в карих очах — вогненята. Радість? Звідки їй взятись. Може, то відбився блиск роздмуханих жарин, що пахкотять на дні відерця?..

А тут і Валько став на порозі. В саморобних чунях — повно снігу. Латана-перелатана фуфайчина взялась корою. Кинув спересердя на долівку оберемок хмизу. Пурхне він у печі — й духу не почуєш у хаті.

— Цурки ніде не знайдеш. Порубали німчаї, попалили.

Мати заходилась розпалювати плитку.

— Що, німця зігрівати? — Валько бликнув на Куцмана. — Скину!

— Який то німець? Горе одне…

В хату просунулась собача морда, за нею — Лінц.

Рядовий Куцман нюхом відчув появу офіцера, його ніби здуло з лежанки. Під ноги Лінцу покотилось щось кругле — шинель віялом і лисина зверху. Гауптман і пес гавкнули в один голос. Клацнув незграбно каблуками лисий.

— Гав! Ти вже тут, пень дубовий?

— Так точно, гер гауптман!

— І вже хр-р-ропеш?

— Так точно, гер гауптман!

— Тобі наказано стоять на вар-р-ті?

— Так точно, гер гауптман!

— І ти залишив склад збр-р-рої?

— Так точно, гер гауптман!

Лінц, замахнувшись, хряснув по лисині — і вона пірнула в шинель. Із-під поли висунулась куценька рука, хапнула в кутку рогач і в сіни.

— Наз-з-зад!

Рука поміняла рогач на гвинтівку — це робилось блискавично, — і сірий клубок виприснув на вулицю. За ним, як мишачий хвіст, тяглась мотузка.

Вдень Льонька бачив: на «общинному» току, де навихрило кучугуру снігу, чорніє жалюгідний горбик. За спиною Куцмана — гора артилерійських снарядів, штабелі ящиків з мінами та гранатами.

Уткнувши гвинтівку в сніг, стоїть вартовий. Чоботи діряві, розтоптані, задерли на морозі носи. Вітер полоще солдатські кістки.

Чого занесло тебе, Отто, в оці далекі холодні степи?

Льонька гадав застати у Шумилів тітку Катерину, Ліду і, можливо, Карпа Івановича. Ну, а Володька з Грицьком відомо де — переховуються за Козацькими могилами. Там, у таємничих печерах, відсиджувались хлопці 15–18 років, дехто з чоловіків, словом, ті, за ким полювали жандарми й поліцаї, щоб відправити в Німеччину. Були «печерники», які місяцями не виходили з темних сирих підземель, не бачили сонця, не дихали свіжим повітрям. Розповзався слизький одяг, ревматизм і простуда катували тіло, та люди воліли згнити в задушливих норах, ніж потрапити у ворожі лабети. Загострений слух ловив найпотаємніше двигтіння землі: може, то наші? Може, скоро вже?..

Та коли Льонька переступив поріг ковалевої хати, з-за столу схопилися… «печерники». Еге ж, Володька й Грицько. І третій — Михайло Зінько. А ще Ліда в кутку сиділа. Видно, була в них гаряча розмова, бо ніяк не могли пригасити в собі помітного внутрішнього збудження. Тільки вилицювате, сіро-холодне обличчя Зінька було, як завжди, нерухомо спокійним.

В Лідиній посмішці — і радість зустрічі, і докір.

— Ну й Льонька!.. Як Пилип з конопель…

— Казав же, свої, — Володька підсів до вікна. — То як, дослухаємо? — він уперся рукою в підвіконня, і, здається, нічого й не зробив, як раптом у стіні щось зашаруділо, тихо, боязко, наче миша зашкрябала, і забриніло тоненьким-тоненьким голоском. Музика… Далека, ледь чутна, як звук натягнутої волосинки на вітрі…)

— Вісті закінчились, — Володька прибрав з підвіконня руку. Хрусь! — обірвалась невидима волосинка.

— Радіо! — Льонька не сказав, а видихнув це слово з таким захопленням, як і тоді, в шкільному саду, коли з братом вони відкопали фанерний ящичок.

— Розвідник! Свій, доморощений! — сказав насмішкувато Володька. — Гляди ж, брате, нікому!..

— Та чого ви напались на хлопця! — заступився Грицько. — Хай знає! Чуєш, Льоню, наші перейшли Дніпро! Наші за Кіровоградом!

Наші! Наші за Кіровоградом!

Три роки вони пошепки вимовляли слово — наші. Вимовляли потай від сторонніх вух, вимовляли з болем, з тривогою, з надією. А в Гришиних вустах прозвучало воно зовсім по-іншому: радісно-нетерпляче.

Широким жестом, як це робить хазяїн святкового столу, Льонька витяг з-за пазухи окраєць хліба. Всі були приємно здивовані: хліб! Давненько не пахло ним у ковалевій хаті. Михайло зважив на широкій, як лопата, долоні отой брусок — важкий, землисто-темний, прицілився оком: по скільки ж на брата? Заскрипів ніж, відтинаючи від окрайця тоненькі скибки.

Володька з прицмоком відправив свою порцію за щоку; Гриша загорнув у папірець — і в кишеню; Михайло пучками збирав крихти зі столу, а Ліда з насолодою смоктала свою скибочку, ніби цукерку… Хліборобські діти — впалі груди, одяг мішком висить на гострих плечах, не шкіра, а зеленкувата плівочка, крізь яку набухлим галуззям просвічують жили — хліборобські діти святкують жданий прихід весни.

Тим часом Льонька розповідав «печерникам» про Лінца, його вівчарку, про Куцмана і хліб. Цей дивак Отто потай тицьнув матері шмат солдатської буханки.

Особа Куцмана дуже зацікавила хлопців. Вони влаштували малому справжній допит. Коли Куцман стоїть на варті? Коли змінюється? Точніше: в які години й хвилини? Чим озброєний? Як одягнений?..

Коли Льонька зібрався додому, Гриша провів його до сарая і піддав йому на плечі чималу в’язку дровець.

— Не жалійте! Напаліть лежанку, хай Куцману солодко спиться… Привіт Валькові від нас! Не забудь!

Гвинтівка Отто, геть запітнявіла, мирно стояла серед рогачів. Намерзлась на варті!

Сам Отто скоцюрбився на лежанці. В теплі його лисина аж зарожевіла. «Мухи» більше не повзають по ній. Сказано ж: хай солодко спиться солдатові!

І, видать, добре спиться! Нагрянув Лінц — не чує. То, бувало, ще тільки підходить гауптман до хати, Куцман — нюх-нюх! — і кулею в сіни, за діжку! А зараз хропе, висвистує в дві дірочки.

Лінц прогарчав зловтішно «зер гут»,[17] — спіймав на гарячому! Нищечком хап з рогачів гвинтівку, шарпнув затвор — куди там! Як прикипів! Німець шарпнув з усієї сили — чорта пухлого! Тоді каблуком — г-ге-е-п! Бряцнув затвор, одскочив назад. Лінц прискалив око і свиснув: у стволі сидів патрон. Сидів, мабуть, з перших днів війни, бо геть заіржавів, прикипів до сталі.

Він вишкірив зуби і, розчепіривши пальці, колодою впав на Отто. Його пальці намацали товсту шию, відчули судорожне биття скоцюрбленого тіла. Лінц вив, Лінц захлинався від люті, видавлюючи з перекошеного рота своєї жертви хрипіння.

— Доннер ветерр!.. Гвинтівку не чистив? Ніколи?!

— Так точно, гер!

— І не стр-р-ріляв з неї, не вбив руського?

— Так точно, гер!

— Тоді я тебе прр-р-рикінчу, одоробло…

— Так точ…

— Заткнись! Прикінчу, якщо не спр-равиш. Сьогодні ж! Зараз же!

— Так точно, гер!

— Прийду на пост — сам перевірю. На! — і Лінц жбурнув гвинтівку на купу зім’ятого лахміття.

• Предыдущая
• 36/41
• Следующая