Выбери любимый жанр

Паруси над степом - Близнець Віктор - Страница 3


Изменить размер шрифта:

3

— Ет, носи повішали! Ушквар, Льонько, циганського!

…Якось на вигоні, коло Поліщукової хати, стояли цигани.

Льонька подружив з прудким, чорнявим, як жук, циганчуком Ванькою. Це був не хлопець — вогонь. Міг танцювати годину, дві, а то й три без передишки, аби тільки хтось награвав. Від нього Льонька й навчився карколомних «вибриків».

— Льонько, давай! — починає дядько Карпо дріботливу «Ойру».

Ех, і зашумує Льоньчина кров, коли він сплесне у долоні, вдарить себе по грудях, по колінах, по підошвах, клубком заметляє по землі, перекинеться через голову і задрібоче на носках. Чує хлопець, як задоволено сміються дорослі, як захоплено вигукують: «От бісеня!» — і ладен розбиться в порох.

Мати, утираючи щасливі сльози, зупиняє танцюриста:

— Досить, синку, досить. Іди спочивати, пора.

Місяць зазирає в хатнє віконце. «Не спиться, друже?» — ніби питає. А як ти заснеш, коли все тіло дзвенить, коли чуються за стіною то чоловічі баси, то жіночий гомін, то Володьчин сміх.

Пожежа

Серпневий день — як рік.

Ще на світанку сонце випиває скупі росинки в степу; шерхла трава пахне пилом, сухо полускує на вітрі гостролезий пирій. Вогнисте світило сипле й сипле додолу жар, і степ аж димить, і курява огортає обрій, і, задихаючись від спеки, тріскається спрагла земля. А вітер роздмухує і роздмухує пекельне вогнище. Ждеш не діждешся, коли спаде на землю коротка ніч.

Була неділя, і Ліда, впоравшись коло хати, сховалася під бересток. Та хіба в таку пору знайдеш затінок? Рідке скручене листя, ніби решето, проціджує гарячі струмені, і на гітарній деці закипає кулька смоли. Ліда торкнулась пальцями струн: навіть гітара озвалась пересохлим голосом…

Гу-гу-гу… Ні, це не семиструнна, це вже щось інше, далеке. Дівчина звелась навшпиньки. Знову загупало, тільки сильніше — наче праником по жлукті. Тривожно повела очима: що це? Потягло гаром, як із печі. У віконечко, між листям, угледіла: дим, чорна латка неба… З-за повороту вулиці вихопився вершник. Хропе здичавілий кінь, у вершника перекошений криком рот. Володька Шумило!

Паруси над степом - i_004.png

Вихром пронеслось, прогупотіло повз неї.

— …еж-ж-жа! Пожежа! — сипонуло з піском у вічі.

— Горить! Пшениця горить! — вискочив із двору Валько. За ним притьма кинувся й Льонька. А над шляхом клубочилася курява, і там, де скакав Шумило, зависало в повітрі страшне слово:

— Пожежа!

Ліда, притиснувши до грудей гітару, застигла під берестком. Потім, ніби опам’ятавшись, метнулася слідком за хлопцями.

Із села, підняті Володькою, уже бігли табунчанці. Наче прорвало греблю — кількома потоками і старі, і малі вихлюпнулись у степ; хто з лопатою, хто з відром, а хто й так летів навпростець до шостого поля. Навіть Хмелева коза висмикнула пакіл і очманіло вистрибувала за гуртом.

Випередивши піших, вихопилися вперед вершники. На гнідому жеребці скакав Шумило-старший.

— Ви куди, чортенні душі? — гримнув коваль на малечу. — Осмалитись хочете?..

Хтось підкосив батогом Льоньку, та він, схопившись на ноги, побіг не назад, а далі, за братом.

Людей зупинила тільки вогненна стіна.

Важка багряниста хмара котилася просто на табунчанців; гогочучи, вона підминала нескошений хліб, червоними язиками злизувала сухе вистояне стебло, бризкала іскрами й попелом. І там, де пройшла, лишався чорний закурений діл.

Льонька отетеріло мотав головою: запахло присмаленим чубом, пекло крізь одежу. Хмелева коза, наче за нею ганялися вовки, кидалася в усі боки. Дехто з жінок позадкував, дивлячись, як погрозливо насувається ненаситне страховисько.

А вогонь наступав широкою смугою; зліва він уперся в рівчак, вимитий весняною водою та зливами; рівчак був глибокий, обривистий, і полум’я хижо билося над його краєм, марно намагаючись перескочити на протилежний бік. Справа був чистий пар, він також стримував навалу пожежі. Але між рівчаком та паром залишалась вузька горловина, і сюди, шаленіючи, мчала чорногрива язиката потвора, щоб вирватися на волю, розгулятися в степу, жахливим вихором пронестись над селом.

— Прохід, прохід перекрийте! — підлетів коваль, його кінь дико хропів, виблискуючи налитими кров’ю очима.

Задзенькали лопати, важкими брилами виверталась порепана земля. Льонка і Валько з дітлахами кинулись вищипувати траву; поруч Льоньки білим крилом мелькнуло сестрине плаття — Ліда гарячково смикала пирій, а він, як дріт, врізався у пальці.

Людей обдало киплячою хвилею, сипонуло в лице пекучими бризками; здавалось, горіло саме повітря, і від того тріскались губи.

— Чорт! Не встигнемо! — скреготав зубами Шумило.

— Трактором треба! — підскочив до батька Володя.

— Він там, — тицьнув коваль на чорне поле. — Згорів.

— Не згорів. Я оборав.

Люто глипнув коваль на сина, мовляв, не до жартів зараз, однак зиркнув на вигорілу ділянку: і справді, там, де стояв трактор з бочками пального, рудів незайманий п’ятачок — кругла цяточка, окантована свіжими борознами. Посеред п’ятачка — цілісінький трактор!

— Ти диви! — тільки й сказав батько і пришпорив свого коня; кінь бризнув піною й задки-задки в рівчак, далі од вогнища.

— Зав’яжи йому очі! — крикнув Шумило до сина.

Володька — раз! — аж полетіли гудзики — здер із себе сорочку, накинув її жеребцеві на морду, зав’язав рукави на горлянці.

Коваль полоснув коня батогом і, припавши до його гриви, шугонув у диявольську пащу вогню; хитнулась багряна завіса і знов зімкнулась за спиною вершника.

— Пропав… — охнули люди.

— Карпа і вогонь боїться…

Володька прикипів очима до горбочка, за яким клекотіла пожежа. Десь там батько… Від чекання спікалася кров на губах. Серце, як дзвін, відбивало секунди. Та ось за розбурханим валом задирчав «Універсал».

— Іде! «Коза» наша їде!

Ще хвилина — і цибата «коза» (так в селі називали верткий «Універсал») запетляла між острівками вогню. За трактором гналась вогненна хвиля, от-от накриє машину, злиже із сидіння зухвалого водія…

Та пізно — «Універсал», весело фиркнувши, вискочив на ріллю.

— Плуг опустіть! — крикнув Шумило, розмазуючи п’ятірнею сажу на присмалених щоках; на ньому тліла сорочка, і хтось обсипав коваля землею.

Шумило розвернув «Універсал», і перша борозна перетнула прохід. Гупали лопати, скреготали плуги, вгризаючись у кам’янисту твердь.

Вогонь шаленим ривком кинувся у горловину. Мов хижий звір, вигнув кудлату спину, дибки піднявся над степом… Зараз впаде на голови табунчанців…

— Назад! На ріллю відходьте!

Загуло, завихрилось, вдарилось об землю полум’я — тільки дим та іскри полетіли за вітром. А на межі, замість вогняного валу, лишились купки попелу — ще свіжого, ще гарячого, з димком і духом горілої землі.

Як осколки пожежі, по цей бік зораної смуги, серед густого пирію, деінде схоплювались червоні язички. Та хлопці були насторожі — картузами, а то й голими п’ятками збивали, затоптували останніх «півнів».

І відразу стало тихо й німо в степу. Наче й не вирувала тут страшна вогненна буря.

Люди мовчки зібрались до гурту.

— Ну от і все… Хух! — видихнув хтось, як після важкої буденної роботи.

— А, чорт! — скубнув себе Шумило за обсмалений чуб (він уже сидів під трактором і з насолодою смоктав цигарку). — Пропав фасон! — І серйозно до Володьки: — Вогонь, брате, — сліпа сила: в добрих руках він життя, у злих — погибель.

Коло трактора товпилися всі, хто прибіг у поле.

— Пішла за вітром пшеничка, — жалкували. — Гектарів, мабуть, двадцять.

— І хто б то міг? Не саме ж зайнялось…

Володька, який був колгоспним об’їждчиком, винувато закліпав очима. Зранку до ночі не злазив з коня, гасав степом, стеріг колгоспне добро. А виходить — недогледів…

— Я бачив, їй-бо… Їду отам, зирк — блиснув вогонь. І хтось у лісосмугу подався. Наче мужчина…

3
Перейти на страницу:
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело