Маріупольський процес - Вдовиченко Галина - Страница 45

• Предыдущая
• 45/50
• Следующая

От здавалося б, для чого їй було це говорити? Чи Ольга не проковтнула б тієї фрази, не перетравила? Та плюнула б і розтерла.

А от же мама Романа сказала, не змовчала.

І Ользі раптом відлягло від серця. Наче свої захистили її перед чужими.

Віршів вона ніколи не читала, якщо не зважати на уроки в школі. Ось так, щоб узяти книжку до рук, гортати й читати, відкладати і знову читати при нагоді – ні, не було такого. А чому? Бо не було тих віршів під рукою. Бібліотека у селі, щоправда, значилася. Двері майже весь час на замку, старе приміщення з брудними вікнами, зі запахом лежалого паперу.

Якось Ольга зайшла туди. Світлана, бібліотекарка на чверть ставки, перекидала стоси старих журналів, здіймаючи у повітря рухливу пилюку – готувала до списання на макулатуру. Журнали «Работница», «Радянська жінка», «Крестьянка». Вони були старші за Ольгу.

– Щось із сучасного є? – запитала Ольга.

Світлану це питання розвеселило.

– Он тобі сучасне, – вона показала чорним від пилюки та друкарської фарби пальцем на етажерку «Новинки»: книжка з портретом політика на обкладинці, фотоальбом «Донбас і люди Донбасу», довідник «Логопедія». І ще якісь брошури.

А тут, у Львові, у вуличній кав’ярні просто неба, люди сиділи й слухали вірші. Горнятка кави і коктейлі у високих склянках, плетені з лози стільці, лискуча бруківка під ногами. Ольга зупинилася. Віддалік грала скрипка, дзеленчав трамвай на повороті, звуки середмістя слугували музичним фоном для ритмічних, припасованих одне до одного слів. Вони зупиняли перехожих. Читець не стояв на місці, він вимовляв слова, рухаючись взад– вперед, він товкся на одному місці, два кроки вперед, два назад. У правій руці на рівні очей – листки з надрукованим текстом, ліва рука у повітрі, як інструмент диригента.

Навіть не могла б переповісти своїми словами, про що був той вірш, який зупинив її на осінній вулиці. Він просто сказав їй «стоп» – цей ритм, цей чоловічий голос, вона стояла майже позаду читця, бачила його коротко стрижену потилицю, засмаглу шию з білими смужками у тих місцях, до яких не торкалося сонце. Чоловік перегорнув аркуш паперу, зробив паузу і сказав, наче товаришу поруч: «Чого лише не побачиш на цих вокзалах…»

І це був початок нового вірша.

І що далі він його читав, то більше затерпало серце Ольги і гарячішим ставав клубок у грудях. Чоловік говорив те, що вона відчувала, тільки іншими словами.

«Поїхали комерсанти… Поїхали матері, поїхали наречені, поїхали школярі – навчені і невчені…»

Їй стисло горло. Чи розуміли ці люди з кавою та коктейлями на столиках, про що він тут до них промовляв? Ці благополучні люди, яких не лякають гучні звуки, які жодного разу не бігли до підвалу, щоб там сховатися від обстрілу. У гарних сукнях, у молочного кольору туфлях з м’якої шкіри, посеред площі з квітами підвіконь та пахощами свіжої випічки. Що вони чують, слухаючи ці слова? Що вони розуміють?

Жадані слова звучали у вухах, Ольга саме їх хотіла й боялась почути, ще навіть не усвідомлюючи свого бажання, не розуміючи до кінця їхнього змісту. Плакала вголос, ридма ридала, схлипуючи, шморгаючи носом – на неї озиралися люди. Читець не одразу зауважив перешкоду ліворуч, здивовано відірвав погляд від своїх паперів, озирнувся на цей рух десятків голів в один бік, на несподіване сум’яття та хвилю перешіптувань.

Що відбувається? Він не зрозумів, що ці ридання мають безпосередній стосунок до його тексту. Саме до того, що він тут щойно говорив. Він вирішив, щось сталося у натовпі, поки він читав.

Ольга на мить упіймала його розгублений погляд, розвернулася й швидко пішла вздовж вулиці. Майже побігла. Позаду неї шлейфом тягнулась мовчанка. Сльози заливали обличчя, вона витирала їх пальцями, паперових хустинок у неї не було.

На когось налетіла, на чийсь гострий, відставлений вбік лікоть – боляче. Хтось їй гукнув: дивися, куди йдеш! Це був неочікуваний, спонтанний, невгамовний нервовий зрив. Вона від себе такого не сподівалася, вона на такі речі була не здатна, завжди така стримана, така недовірлива, така закрита…

Що з нею зробили ці слова. З нею, сепаратисткою, як обізвав її Роман у перші дні свого полону. А вона його зло відштовхнула: укр нещасний. Щасливий, – виправив він.

Забігла у якийсь дворик, сховалася поміж виставлених уздовж стін старих шаф та полиць. А коли роздивилася: що то за шафи просто неба? Що за полиці під стінами? – сльози висхли. Лише судомний вдих раз по разу нагадував про щойно відшумілу бурю, таке траплялося хіба у дитинстві, після гіркої образи, обманутих сподівань, гострого нападу жалю до померлого горобчика жовторотого чи кошеняти з тоненьким хвостиком.

Дивний був дворик. Ніхто не визирав із вікон, не бачив випадкової зайди. За нею спостерігали десятки пластмасових очей ляльок, ведмедиків, клоунів, чебурашок, овечок, левів та песиків. Пластмасових та м’яких іграшок, що розсідалися вздовж стін, на полицях, лавках та пеньках зрізаних дерев.

Це дивне подвір’я заселяли старі іграшки, знесені звідусіль, покинуті, забуті, просякнуті дощем та пропечені сонцем. Дворик мав би втішати дітей та дорослих, але від поглядів його мешканців душу огортала щемка туга. Наче усі діти із цього подвір’я змушені були виїхати, залишивши своїх колишніх улюбленців стерегти покинуті домівки.

– Я поприбираю у хаті і обід приготую, – пообіцяла Ольга. І мама Романа погодилась. Показала, де щітки, ганчірки, побутова хімія.

– У мене сьогодні лише дві пари, скоро буду, – пообіцяла.

Ольга дуже старалася. Вона перевершила себе, наводячи лад у великій книжковій шафі – кожну книжку протерла якоюсь особливою шматою, що порох збирає, й поскладала акуратно, бо усюди в оселі було більш-менш чисто, а у книжках – повний розгардіяш.

• Предыдущая
• 45/50
• Следующая