Маріупольський процес - Вдовиченко Галина - Страница 21

• Предыдущая
• 21/50
• Следующая

Лом замовк на півслові.

– Хто там? – Хома різко убік кущів. Тих, що на відстані, уздовж дороги. Свої там у такий час не ходять.

У корчах шарудіння.

Хома довго не думає: висмикнув чеку – закинув туди гранату. Вибух, спалах – і тиша. Підхопив калаша – й у сутінки, перевірити. Нікого.

Тільки-но повернувся, тільки-но за ложки узялися – як знову шурхіт, тепер трохи лівіше. Хома за гранату – вибух! І тиша… А тоді, ще лівіше, якийсь рух, якась тінь. Що за мана?

– Пес, хлопці! – прогудів Лом. – Онде відбіг, ховається. Куди ви дивитеся?… Ха! От сучара!

Тепер і Роман бачить: справді, пес. Посвистів до нього. Собака боком-боком вибрався з-поза кущів, припав до землі – і суне до вогню помалу, притискаючи вуха до голови та блискаючи голодними очима. Запах каші з тушонкою гнав його вперед, попри страх та небезпеку. І ані звуку. Навіть не скавулів. Зупинився біля перемотаних скотчем кросівок Лома. Обережно обнюшив їх. Мабуть, ніколи таких не зустрічав. У жодній партії взуття від волонтерів не знаходилося розміру Лома – він так і ходив у своїх рідних кросах п’ятдесят другого, розтоптаного, схожих на дві старі валізи, що ледве трималися на його гігантських ступнях.

Лом посунув убік свої роздовбані ходаки, подав бідоласі миску каші.

Пес їв пожадливо, підібгавши хвоста, смикаючи мордою вгору. Закидався їжею. А тоді глипнув вдячно та й улігся неподалік, сподіваючись, що його не проженуть. Ніхто й не збирався.

Назвали приблуду Сєпаром, бо ж думали, що там у кущах сєпари ховалися, а не безбашенний голодний псисько.

Голос він так і не подав. Німий був, умів лиш ледь чутно повискувати. Можна було лише здогадуватися, що тому псові довелося пережити.

Корнет спить на дні ями, на дошках, підтягнув ноги до грудей. Роман глянув згори, скинув спальник, та Корнет навіть вухом не повів. Знайде вночі, коли змерзне, або вже під ранок.

Уночі табір обстріляли. Хлопці ледве встигли з наметів вибігти, у бліндажі сховатися. Як пішло одне за одним, тільки рахуй, шістнадцять секунд триває паркан свисту – десь неподалік лягають снаряди, на голови сиплються пісок та земля. Кілька хвилин перепочинку – й нова порція палких привітів. У паузах по рації: «Лектор, атветь Мосту. Всі цілі?»

Коли усе закінчилося, випхали носа назовні, роззираючись. Тихо. Лише потріскування вогню віддалік – червоно-жовті спалахи на полі соняхів і чорний дим. Нічна фантасмагорія, химерний пейзаж під ясним місяцем. Ті поля соняхів від цього літа вже ніколи не сприйматимуться як ідилічна картинка, бо записалося у мозку, як на жорсткому диску комп’ютера: де соняхи – там обстріли, міни, небезпека та смерть.

– Корнете! – Роман заглядає у яму. – Корнете!

Третину карцера засипало ґрунтом, Корнет у вільному куті сидить, як миша під віником. Вуха руками затуляє. Спустили йому драбину, він хутко виліз, чіпляючись за перетинки замащеними руками, земля під нігтями і на обличчі. Тверезий як скло. Тут Батя й спустив на нього усіх собак, відірвався по повній.

– Корнет!.. Ще раз таке утнеш!.. Ще хоч раз нажерешся отак ні в село, ні в падло! Ще раз, сказав!.. Місяць житимеш у карцері!

Уся ця рулада була щедро присмачена розгалуженнями міцних словесних конструкцій.

– Поняв! Поняв! – бурмотів Корнет.

– Не чую!

– Все поняв! – гаркнув Корнет. – Більше ніколи!

Прибули новачки. Невже і він був такий самий ще на початку літа? Нічого до ладу не знають, не вміють, хоч кожен побував у тренувальному таборі. А завдання для них одне: утриматися на позиції.

– …і не загубити автомат! – додає Міхалич. Подає руку, знайомлячись, називає себе кожному: Міхалич.

Вони ще не знають, ці хлопці, що сухий, як азовська тарань, суворий дядько вчитиме їх науці виживання.

Хома до новачків теж уважно придивляється, очі прискіпливо мружить, запитання різні ставить. Він майже нікому не вірить, тому й Хома невіруючий. Не обминає й тих, кого знає не перший тиждень, особливо до Саратова чіпляється: дуже сумніваюся, підкахикує, аби росіянин аж так Україну любив, щоб за неї життя був готовий покласти. Уголос міркує: а може, Саратова завербували? Із того самого центру, що й в ополчення-оплачення вербують, га?… а що? ви про це не думали?…

Попустися, Хомо, кажуть йому, тобі на кожному кроці вороги ввижаються… А той не вщухає: а ви не думали, далі править своє, що ФСБ створює мережу агентури, саме зараз, саме тепер, і засилає нам феесбешників, га? І до нас, і у «Правий сектор», і в інші добровольчі батальйони?…

– Та йди… – каже йому Лом, – в бою усе побачиш, там не надуриш, там видно, хто є хто.

А не кажіть, не здається Хома, не все так просто, хлопці. Ти от, Французе, теж чогось не договорюєш… про свій полон… Підлогу, кажеш, у кімнаті ремонтував? Сам-один, кажеш, без свідків? А хто доведе?! І кого там зараз підлоги хвилюють, коли снаряди в будинки залітають?…

Роман посилає Хому до бісового батька. Робить це беззлобно, бо він вже чув усі ці запитання не раз, уже спалахував гнівом, пояснював щось, щось доводив. Він знайшов протидію – достатньо перехопити ініціативу.

– Я теж тебе, Хомо, ще не розкусив… – обов’язково мружачись до невіруючого. – Ти якийсь мутний, Хомо…

Той замовкає, йде курити, Француза зі собою не кличе – образився…

Сєпар завзято землю рив, підібгавши хвоста, коли з північного сходу почали пристрілюватися, наче несерйозно, для профілактики, наче вели так званий докучливий вогонь, а тоді раптом пішов загрозливий звук – і накрило вибухами ділянку зовсім поруч. Б’є артилерія, її чути з бліндажа, де усі сидять принишклі, а згори, зі щілин між колодами, раз у раз сиплеться порох, шурхотить по головах, лізе у ніс та в очі. Повітря тремтить від вибухів. Пекло.

Новобранці тиснуться один до одного, втягують голови у плечі… Страшно усім, не лише цим переляканим дітям. Один з них, побіля Романа, раптом вибухає істерикою: я не можу стріляти! Я не можу стріляти!

– Тихо! – Роман стискає його плече, проте горлань намагається видертись, боляче дряпає руку, проривається на вихід, хлопці хапають його, утримують силою: тихо! Тобі не треба стріляти! Чуєш? Заткайся, нарешті! – Ледве скрутили.

Замовк, тулиться до Романа, ховається, тремтить. Ну яке стріляти? Куди? Із чого? Ти ж бачиш, малий, що робиться…

На поверхні – повна зміна декорацій. Побиті дерева неподалік, глибокі ями, вигорнута чорна земля, засипана осколками снарядів. Ці шматки металу тиснуть на долоню, важкі та гострі. Під час вибуху вони розлітаються навсібіч, входять у живу плоть, що трапляється на шляху…

Той, хто кричав у бліндажі, із жахом в очах роззирається, стискає голову в долонях. Він згинається навпіл, його вивертає.

Міхалич бере ініціативу в свої руки – гарчить на новоприбулих, робить із ними жорсткий розбір польотів після обстрілу. Цього разу нам пощастило, каже, противник схибив, але з такою реакцією з нашого боку результати могли би бути дуже сумними. Дуже. Слухайте повітря! – вкотре нагадує. – Не знати, коли ще побачите ворога зблизька, а подарунки від нього – ось вам, пачками, майже щодня! Слухайте повітря! Й одразу – на землю або в укриття. Основні втрати трапляються тоді, коли людина опиняється на фронті, у перші дні. Учіться слухати повітря, учіться ідентифікувати загрозу далекого пострілу, просто хлопка, бо це не просто хлопок, це може бути мінометна міна, і зараз, одразу потому, може статися вибух ось тут, біля вас. Чим щільніше притиснетеся до землі – тим менше ймовірність піймати осколок. Уторопали?

Міхалич постійно нагадує про те, що треба чимшвидше вжитися у бойову обстановку, він часом добряче набридає своїми застереженнями.

Два взводи перекидають ближче до передової. Із другої лінії їдуть під прикриттям двох БТРів – хто на броні, хто у кузовах ЗІЛів. Кілометрів п’ятнадцять, поміж ланів із кукурудзою. У вантажівці мовчать, тримаючись за борти, позавішували їх бронежилетами про всяк випадок. Коли потяглася рівнина з горбочками, трави, ріденькі кущі – Корнет гукнув, перекрикуючи гарчання мотора:

• Предыдущая
• 21/50
• Следующая