Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик - Страница 56
- Предыдущая
- 56/202
- Следующая
– У похід зібрався? – запитав він.
– Зібрався!
– А далеко ж тебе чорти несуть?
– На весілля.
Заглоба підійшов поближче.
– Побійся Бога, синку! Гетьман звелів тобі місто стерегти, а ти й сам їдеш, і жовнірів забираєш. Наказ порушуєш. Тут підлий народ спить і бачить на шляхту кинутись; місто погубиш – на гнів гетьманський себе приречеш.
– На погибель і місту, й гетьману!
– Головою заплатиш за це.
– На погибель і моїй голові!
Заглоба зрозумів, що відговорювати козака марно. Той уперся і збирався вчинити по-своєму, хоча міг загубити й інших. Здогадався Заглоба й куди дорога чекає, втім, як вчинити, не знав: чи їхати з Богуном, чи залишатися? Їхати було ризиковано, бо суворої воєнної пори це значило влипнути в халепу, що пахла ешафотом. А залишитися? Чернь і дійсно тільки чекала сигналу до різанини, знака з Січі. А можливо, обійшлось би й без нього, коли б не тисяча Богунових козаків і величезна повага до отамана в Украйні. Щоправда, пан Заглоба міг утекти до гетьманів, але в нього були свої причини не робити цього. Чи то тут була кондемнатка за якесь убивство, чи то якась липова бухгалтерія – про те він сам тільки й знав; досить буде сказати, що Заглобі просто не було чого зайвий раз мозолити людям очі. Жаль, звичайно, покидати Чигирин! Тут було добре, так тут ніхто ні про що не запитував, та пан Заглоба зжився з усіма: й зі шляхтою, й зі старостиними економами, і з козацькими старшинами! Воно, звичайно, старшини роз’їхалися нині, а шляхта, боячись заколоту, сиділа тихо, та ж існував Богун, гульвіса з гульвіс, дружок із дружків. Познайомившись за склянкою, вони зразу ж зійшлись із Заглобою й відтоді один без одного не з’являлись. Козак сипав золотом за двох, шляхтич брехав; і обом, як неспокійним духам, було один із одним добре.
І коли нині доводилося вибирати, чи залишитися в Чигирині, щоби потрапити під ніж черні, чи поїхати з Богуном, Заглоба вибрав останнє.
– Якщо ти така пропаща людина, – сказав він, – то і я з тобою поїду. Може, знадоблюся чи придержу, коли треба буде. Нас, видко, сам біс мотузочкою зв’язав, але вже такого я не очікував!
Богун нічого не відповів. За півгодини дві сотні козаків вишикувались у похідну вервечку. Богун виїхав наперед, а з ним і пан Заглоба. Рушили. Дядьки, що купками юрмилися на майдані, на них поглядали спідлоба й шепотілися, намагаючись здогадатися, куди загін вирушає й чи хутко повернеться. Й чи повернеться взагалі.
Богун їхав мовчки, заглиблений у свої думки, незбагненний і похмурий, мов ніч. Козаки не запитували, куди він веде їх. За ним вони готові були йти хоч на край світу.
Переправившись через Дніпро, виїхали на лубенський шлях. Коні йшли риссю, здіймаючи хмари куряви, а позаяк день стояв спекотний, дуже скоро всі вони були в милі. Довелося рись дещо стишити, й загін розтягнувся по дорозі довгою переривчастою стрічкою. Богун поїхав уперед, а пан Заглоба, порівнявшись із ним, вирішив завести розмову.
Обличчя молодого отамана було спокійним, хоча й помічене смертельною тугою. Щоправда, неозорі далі на північ од Кагамлика, біг коня та степове повітря дещо вгамували в ньому внутрішню бурю, що здійнялася після читання листів, однятих у Редзяна.
– Ну й парить, – заговорив пан Заглоба, – аж солома в чоботях горить. У полотнянім сіряку варко навіть, і ні вітерця! Богуне! Чуєш, Богуне!
Отаман, ніби прокинувшись, подивився на нього своїми глибокими чорними очима.
– Гляди, синку, – продовжував пан Заглоба, – щоб тебе меланхолія не заїла, бо, якщо вона з печінки, де перебуває зазвичай, перекинеться в голову, розум дуже помутитися може. А я й не знав, що ти такий амурний. Видко, в травні ти народився, а це місяць Венери, в якім аура така сластолюбна, що тріска до тріски й та сердечну прихильність відчувати починає, люди ж, у цьому місяці народжені, більше за інших мають у натурі свій інтерес до принад жіночих. Але й тут знову ж у виграші той, хто себе в руках тримає, а тому раджу тобі помстою справи не вирішувати. На Курцевичів ти безумовно можеш гострити зуби, та хіба ж одна вона дівка на світі?
Богун, мовби не Заглобі, а стражданню власному відповідаючи, відізвався голосом, більше на ридання, ніж на людську мову, схожим:
– Одна вона, зозуля, одна на світі!
– А хоч би й так, усе одно марна справа, якщо вона іншому кує. Справедливо сказано, що серце – вільна птиця, під якими захоче прапорами, під такими і служить. Але зваж усе-таки, що дівка ж бо блакитної крові, адже Курцевичі, кажуть, од князів свій рід ведуть… Високо терем.
– На чорта мені ваші тереми, ваші родоводи, ваші пергаменти! – Тут отаман з усієї сили вдарив по шабельному руків’ю. – Ось він, мій рід! Ось моє право! І пергамент! Ось він, мій сват і дружко! О, юди! О, ворожа кров проклята! Гарним вам був козак, друг і брат був у Крим ходити, добро турецьке брати, здобиччю ділитися. Гей, голубили, і синком звали, і дівку обіцяли, а що вийшло? З’явився шляхтич, лях пещений, і зразу козака, синка і друга, забули – душу вирвали, серце вирвали, іншому доня буде, а ти собі землю гризи! Ти, козаче, терпи! Терпи!..
Голос отамана затремтів, він зціпив зуби й почав гатити кулаками в широкі груди, та так, що з них, як із-під землі, гул почувся.
На хвилину запанувала тиша. Богун важко дихав. Біль і гнів розривали дику, нестримну душу козака. Заглоба ждав, коли він утомиться й заспокоїться.
– Що ж ти збираєшся робити, юначе сердешний? Як діяти будеш?
– Як козак – по-козацьки!
– Гм, уявляю, що буде. Гаразд, досить про це. Одне скажу тобі: там земля Вишневецьких і Лубни близько. Писав пан Скшетуський княгині цій, аби вона в Лубни з дівкою поїхала, а це значить, що вони під захистом княжим, а князь – лев лютий…
– І хан теж лев, а я йому в пащу влазив і пожежею в вічі світив!
– Ти, бідова голово, князеві, чи що, війну оголосити хочеш?
– Хміль і на гетьманів пішов. Що мені ваш князь!
Пан Заглоба захвилювався ще дужче.
– Тьху, чортівня! Так це ж заколотом пахне! Vis armata, raptus puellae[85] і заколот – це ж кат, шибениця і мотузка. Шестериком цим заїхати можна коли не далеко, то високо, Курцевичі теж захищатися будуть.
– То й що? Або мені погибель, або їм! От я душу згубив за них, за Курцевичів, вони мені братами були, а стара княгиня – матір’ю, що їй я у вічі, як пес, дивився! А як Василя татари схопили, так хто в Крим пішов? Хто його відбив? Я! Любив я їх і служив їм, як раб, тому, думав, дівчину ту вислужу. А вони мене за те продали, продали мене, як раба, на злу долю, на нещастя!.. Прогнали геть? Гаразд! І піду. Тільки спершу поклонюся за сіль, за хліб, які в них їв, по-козацьки віддячу, позаяк свою дорогу знаю.
– І куди підеш, якщо з князем загризешся? До Хмеля у військо?
– Якби вони мені дівку віддали, був би я вам, ляхам, братом, був би другом, шаблею вашою, душа ваша заклята, вашим псом. Узяв би своїх козаків, іще б інших з Украйни гукнув, та й на Хмеля й на кревних братів запоріжців пішов та копитами потоптав їх. А вимагав би за це що-небудь? Ні! От узяв би дівчину та й за Дніпро подався, на Божий степ, на дикі луги, на тихі води – й мені б того доволі було, а зараз…
– Зараз ти здурів.
Отаман, нічого не відповівши, вперіщив нагайкою коня й помчав уперед, а пан Заглоба почав розмірковувати над тим, у яку халепу вскочив. Було зрозуміло, що Богун збирався на Курцевичів напасти, за образу помститись і забрати дівчину силою. І в цьому вчинку пан Заглоба виявляється з ним у згоді. На Україні таке траплялося нерідко й частенько сходило з рук. Щоправда, якщо насильник не був шляхтичем, справа ускладнювалась і ставала небезпечною. Зате виконати вирок козакові бувало важче: де його шукати й ловити? Вчинивши злочин, утікав він у дикі степи, куди не сягала рука людська, отож його тільки й бачили, а коли починалася війна, коли нападали татари, злочинець об’являвся, бо закон тоді спав. Так міг уникнути відповідальності й Богун. Одначе панові Заглобі аж ніяк не слід було допомагати йому ділом і брати на себе таким чином однакову частину провини. Він би не сприяв у будь-якому разі, хоча Богун і був йому приятелем. Шляхтичу Заглобі не годилося вступати з козаком у змову проти шляхти, особливо ще й тому, що пана Скшетуського він знав особисто й пив з ним. Пан Заглоба був баламутом, і першорядним, але заколотництво його мало межі. Гуляти по чигиринських корчмах із Богуном та іншими козацькими старшинами, особливо за їхні гроші, – це будь ласка; з огляду на бунт, який загрожує, з цими людьми варто було знатися. Одначе пан Заглоба про свою шкуру, хоч подекуди й попсовану, дбав вельми й дуже – а тут раптом виявляється, що через приятельство своє він улип в історію, бо цілком очевидно, що, коли Богун украде дівчину, наречену княжого поручика й улюбленця, то заведеться із князем, а значить, не залишиться йому нічого іншого, як утекти до Хмельницького і пристати до заколоту. На таке рішення в міркуваннях своїх накладав пан Заглоба безумовне стосовно своєї особи veto,[86] приєднуватися заради прекрасних очей Богуна до бунту намірів не мав, та й князя до того ж боявся як вогню.
- Предыдущая
- 56/202
- Следующая
