Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик - Страница 29

• Предыдущая
• 29/202
• Следующая

Княгиня відразу повеселішала і сказала:

– Сідайте ж, ваша милість, і почувайтеся приємно, як я, вас бачачи.

– Князівна здорова? Де вона?

– Вже ж я розумію, що не до мене ви приїхали, мій кавалере. Здорова вона, здорова; від амурів цих дівка ще справніша зробилася. Та я її зараз і гукну, а сама причепурюся трохи – соромно мені в такому вигляді гостя поштувати.

Одягнена була княгиня в плаття з линялої набійки, поверх якого було накинуто кожух; взута ж у ялові чоботи.

Але тут Олена, хоч і непокликана, влетіла до світлиці, дізнавшись од татарина Чехли, хто приїхав. Убігши, засапана й червона, як вишня, вона ніяк не могла віддихатись, і тільки очі її сміялися щастям і радістю. Скшетуський кинувся до неї руки цілувати, а коли княгиня навмисно вийшла, почав цілувати в уста, тому що чоловік він був завзятий. Вона ж не дуже й опиралася, слабіючи від щасливого захоплення.

– А я вашу милість і не чекала, – шепотіла вона, мружачи свої прекрасні очі. – Та не цілуй уже так, негоже воно.

– Чом не цілувати, – мовив лицар, – якщо мені й мед не такий солодкий? Я вже думав – засохну без тебе; сам князь поїхати звелів.

– Значить, йому відомо?

– Я зізнався. А він іще й радий був, згадавши про князя Василя. Еге, мабуть, напоїла ти мене чимось, дівчино, нічого й нікого, крім тебе, не бачу!

– Це милість Божа – таке засліплення твоє.

– А пам’ятаєш, як кречет руки наші з’єднав? Видно, так судилося.

– Пам’ятаю…

– Коли я в Лубнах з туги на Солоницю ходив, ти мені як жива являлась, а руки простягну – зникаєш. Але тепер нікуди ти від мене не дінешся, і нічого вже нам більше не завадить.

– Якщо й завадить, то не по волі моїй.

– Скажи, чи я тобі любий?

Олена опустила очі, та відповіла врочисто й чітко:

– Як ніхто інший у цілім світі.

– Нехай мене золотом і почестями осипають, а я віддам перевагу цим словам, бо відчуваю, що правду ти говориш, хоч сам не знаю, чим зумів заслужити прихильність таку.

– Ти мене пожалів, приголубив, заступився за мене і такі слова сказав, яких я раніше ніколи й не чула.

Олена схвильовано змовкла, а поручик знову почав цілувати їй руки.

– Володаркою мені будеш, не дружиною, – сказав він.

І замовкли обоє, тільки він очей із неї не зводив, поспішаючи винагородити себе за тривалу розлуку. Дівчина здалася йому ще красивішою, ніж раніше. У похмурій цій світлиці, у грі сонячних променів, які розбивалися на веселки скляними коліщатками вікон, вона схожа була на зображення Пречистих Дів у темних костьольних вівтарях. Але при цьому від неї струмувала така теплота й така життєрадісність, стільки прекрасної жіночності й чарівності являв і лик, і весь образ її, що можна було голову втратити, без тями закохатись і кохати вічно.

– Од краси твоєї я осліпнути можу, – сказав намісник.

Білі зубки князівни весело сяйнули в усмішці.

– Анна Борзобагата, напевно, в сто разів краща!

– Їй до тебе, як олив’яній цій тарілці до місяця.

– А мені його милість Редзян інше говорив.

– Його милість Редзян по шиї давно не отримував. Що мені та панна! Хай інші бджоли із квітки тієї мед беруть, там їх доволі дзижчить.

Подальшу бесіду було перервано приходом старого Чехли, що з’явився вітати намісника. Він вважав його вже своїм майбутнім володарем і тому кланятися почав од порога, східним звичаєм, показуючи повагу.

– Ну, старий, візьму з дівчиною й тебе. Ти їй теж служи до смерті.

– Недовго вже чекати, володарю! Та скільки жити, стільки й служити. Нема Бога, крім Бога!

– Десь через місяць, як повернуся з Січі, поїдемо в Лубни, – сказав намісник, звертаючись до Олени. – А там ксьондз Муховецький із єпитрахиллю жде.

Олена обімліла.

– Ти на Січ їдеш?

– Князь із листом послав. Але ти не лякайся. Персона посла навіть у поганих недоторканна. Тебе ж із княгинею я хоч зараз відправив би до Лубен, та от дороги страшні. Сам перевірив, навіть верхи не дуже проїдеш.

– А до нас надовго?

– Сьогодні під вечір на Чигирин рушимо. Раніше прощатися, скоріше вертатися. Княжа служба. Не моя воля, не мій час.

– Прошу до столу, коли намилувалися та наворкоталися, – сказала, входячи, княгиня. – Ого! Щоки ж бо у дівки палають, видно, не гаяли ви часу, пане кавалер! Та що там, так воно й має бути!

Вона поблажливо поплескала Олену по плечу, і всі пішли обідати. Княгиня була в чудовому настрої. По Богунові вона давно вже відпечалилася, до того ж завдяки щедрості намісника все складалося так, що Розлоги «cum боріс, лесіс, граніцібус et колонііс» вона могла вважати власністю своєю та синів своїх.

А багатства це були чималі.

Намісник розпитував про князів, чи скоро повернуться.

– Із дня на день жду. Спершу сердилися вони, але потім, обміркувавши дії ваші, дуже як майбутнього родича полюбили, тому, мовляв, що такого хвацького кавалера важко вже в нинішні м’які часи знайти.

Пообідавши, пан Скшетуський із Оленою пішли у вишняк, що тягся за майданом до самого рову. Сад, як снігом, усипаний був раннім цвітом, а за садом чорніла діброва, в якій кувала зозуля.

– Хай наворожить нам щастя, – сказав пан Скшетуський. – Тільки треба запит запитати.

І, повернувшись до діброви, сказав:

– Зозулько-зозулько, скільки літ нам із оцією панною у шлюбі жити?

Зозуля зразу ж закувала й накувала півсотні з гаком.

– Дай же Бог!

– Зозулі завжди правду говорять, – сказала Олена.

– А коли так, то я ще запитаю! – розохотився намісник.

І запитав:

– Зозулько-зозулько, а чи багато хлоп’яток у нас народиться?

Зозуля, наче на замовлення, зразу ж обізвалась і накувала не більше не менше як дванадцять.

Пан Скшетуський не знав од радості, що й робити.

– Ось, будь ласка! Старостою зроблюся, їй-богу! Чула, ласкава панно? Га?

– Нічого я не чула, – відповіла червона, як вишня, Олена. – Про що запитував, навіть не знаю.

– Може, повторити?

– І цього не треба.

У таких бесідах і безтурботних жартах, наче сон, минув їхній день. Увечері після тривалого ніжного прощання намісник рушив на Чигирин.

У Чигирині пан Скшетуський застав старого Зацвілиховського у великих хвилюваннях та неспокої; той нетерпляче ждав княжого посланника, бо із Січі приходили звістки одна зловісніша за іншу. Вже не викликало сумнівів, що Хмельницький готується зі зброєю в руках розквитатися за свої кривди та відстояти давні козацькі привілеї. Зацвілиховському стало відомо, що той побував у Криму в хана, виканючуючи татарську підмогу, з якою із дня на день очікували його на Січі. Все говорило за те, що задумано великий од Низу до Речі Посполитої похід, який за участі татар міг виявитися фатальним. Гроза вгадувалась усе виразніше, чіткіше, страшніше. Вже не темна, неясна тривога розповзалася по Україні, а повсюдне передчуття неминучої різні та війни. Великий гетьман, який спершу не приймав усього цього близько до серця, зараз перевів свої сили під Черкаси, та головним чином затим, аби ловити втікачів, оскільки городові козаки і простолюддя без ліку почали втікати на Січ. Шляхта накопичувалась у містах. Подейкували, що в південних воєводствах мало бути оголошене народне ополчення. Дехто, не очікуючи звичайного в таких випадках королівського указу, відіславши жінок і дітей у замки, прямував до Черкас. Нещасна Україна поділилася на два табори: одні рушили на Січ, інші – в коронне військо; одні були за існуючий порядок, інші – за дику волю; одні мали намір зберегти те, що було плодом столітніх трудів, інші зібралися нажите це в них відняти. Невдовзі і тим і цим судилося зачервонити братські руки кров’ю власного тіла. Жахливий розбрат, перш ніж набути релігійних гасел, зовсім чужих Низові, затівався як війна соціальна.

І хоча темні хмари обложили український обрій, хоча відкидали вони зловісну похмуру тінь, хоча в надрах їхніх усе валувало й гуркотіло, а громи перекочувались із краю в край, люди поки що не усвідомлювали, яка неймовірна насувається гроза. Можливо, що не усвідомлював і сам Хмельницький, який поки що посилав краківському правителю, козацькому комісару та коронному хорунжому листи, повні скарг і нарікань, а заразом і клятвених признань у вірності Владиславу IV та Речі Посполитій. Чи хотів він вигадати час, чи вважав, що який-небудь договір іще може покласти край конфлікту – думки розходились, і тільки двоє людей ні на мить не тішили себе надією з цього приводу.

• Предыдущая
• 29/202
• Следующая