Сповідь - Шевчук Валерий Александрович - Страница 34

• Предыдущая
• 34/55
• Следующая

Осінь кінчалася, єдина пора, коли я міг перекинути комусь своє прокляття. Коли ж я на це не зважуся, доведеться не раз і не два дивитися на безголосі герці дня і ночі, адже осінь відступає вже, переможена й розгромлена: земля вкрита листям, вітер посвистує в голих деревах, трава померла.

Я спинився на узліссі й задививсь у бік містечка, відчуваючи, як колише мене смуток. Очі мої пропадали там, біля білих хат, біля парканів, де люди живуть і не здогадуються, що можна так мучитися, як мучусь я. Скільки разів я отак стояв, коли в місті веселилися, коли гупали бубни і грали музики, коли на вулиці висипав по-святковому одягнений люд, а я стояв завмерло і не міг рухнути жодним м'язом. Зараз я теж не можу рухнути жодним м'язом, сум мене з'їдає. Думаю про те, що в світі існує не лише біле й чорне, є іще третє, що зветься жалем людським. Є те, що зветься сутінками, які гасять кольори, — ось він, образ розтривоженого сумління. Я вступив сам у герць білого з чорним, але немає в мене сили, щоб перемогти. Немає сили — це значить покривати спалахи ненависті в собі смутком. Життя вимагає свого, воно примушує мене щось конечно вирішити, а я стою, завмерлий, у глибині душі прочуваючи, що цьогорічну гру таки програв. Знову треба буде мені пристосовуватися до лісового життя, і, хоч маю я в тому певний досвід, втіхи це мені не приносить. Не може розумна істота, думаю я, жити самотою. Навіть ченці, ті, що ненавидять цей світ і тікають од нього, навіть вони єднаються в монастирях. Отож кружляв я цілу осінь довкола міста, але ні на що так і не зважився.

Сьогодні я стою так перед містом востаннє. Смуток колише мене, а крижаний вітер гуляє в моєму нутрі. Ніхто не може мені нічого порадити, ніхто мене не втішить. Але знаю я й інше: в серці моїм тліє малий теплий вогник. Я не зміг його погасити, але саме в ньому моя надія. Отож повертаюся під незатишний покров лісу і мчу через нього, наче в мене є якась нагла потреба кудись вчасно прибігти. Але я знаю, що біжу по колу. Вигадую для себе ту потребу, щоб не застоялася в мене кров. Біжу, щоб втекти од білої пустелі, яка наступає на мене зусібіч, але від неї все одно не втечу…

Он вона — пустеля. Нерушна площина снігу чи піску, в яку я потрапляю в снах чи тоді, коли несила мені стає жити так, як мушу. Пустеля ота не має країв, оточена звідусіль самим тільки небесним пругом. На ній ані горбка, ані стежок, ні доріг. Тут не живуть птахи, ані звірі, ані люди. Тут не. ненавидять і не люблять, тут не відчувають жаху й утіхи, болю й радості. Тут не припікає ані холод, ні спека. Немає вітру, але не росте й билина. Тут не світить сонце і не западає тьма. Тут ніхто не народжується і не вмирає. У цім вертепі не може жити тіло, але воно й не вмирає. Тут немає їжі, води й повітря, але тут їх і не потребують. Тут може мандрувати тільки кволенька думка, якою людина завжди хвалиться: думка про вічність. Тут можуть мандрувати кволенькі сподіванки, що ця пустеля не безмежна. Сюди посилають свої відчуття, побажання, прохання, надії тисячі людей, котрі сплять. Через це той край ущерть налитий шепотом. Безліч прохань і жадань, безліч молитов, безліч погуків тих, що волають у пустелі, безліч зневір та вір осідають на голе поле й упокорюються, їх багато, стільки, скільки живих душ живе у світі, і всі тут приміщуються. Бо не мають об'єму, міри, ваги і тіла. У цій великій порожнечі, яка вже тим пожадана, що вона є і що не карає і не задовольняє жодного з прохань, — вічна Надія наша. Бо все-таки вона може слухати — пустеля. Біла нерушна площина піску чи снігу, пристановище сліз людських, яких вона може увібрати без ліку. Пристановище всіх мудрих і немудрих слів, цільних і марнотних потягів, високих і низьких поривів. Я не відаю, що шукаю там і чому мені та й іншим, таким, як я, хочеться відкрити її для себе. Мабуть, чогось недостає нам, спрага палить нас, та спрага, яку водою не тамують. Я посилаю туди свої найсокровенніші думки, хоч знаю, що не буде звідти відгуку. Але я знаю, що пустеля їх прийме. Що вони з'єднаються з тисячами інших так само сокровенних думок, які, можливо, колись-таки сплетуть сітку, котра спуститься на землю, як ранковий туман, і благовістить тих, котрі не хочуть жити, як трава. Можливо, й це омана, можливо, й це тільки вигадка, але від такої думки мені легше стає дихати. Саме тому я благословляю ту пустелю і дозволяю, щоб вона мене вабила.

• Предыдущая
• 34/55
• Следующая