Выбери любимый жанр

Про козацькі часи на Україні - Антонович Володимир Боніфатійович - Страница 8

Изменить размер шрифта:

Року 1618-го якраз трапилася така сама військова конфедерація. Це було років через п'ять після того, як на московського царя покликано Михайла Федоровича Романова. Тим часом син польського короля Жигмонта III, Владислав, не кидав своїх претензій на московський трон, на який покликали його в часи Самозванщини у Московській державі. Польське військо, що скорим маршем простувало до Москви, не стрічаючи ніде перешкоди, мало спроможність зі всіх боків обложити і при більшій силі навіть узяти Москву. Це було можливе через те, що спосіб організації військової справи у Москві був дужe примітивний: Московська держава не мала сталого війська. Уряд роздавав землі на «кормлєніє» боярам, а бояри повинні були відбувати вже за те військову службу. Коли наближалася війна, уряд посилав по всіх землях оповістку до бояр, які починали збирати військо та виправляти до визначеного пункту. При великім обширі Московського царства - від Обі до Дніпра з одного боку, від Білого до Каспійського моря з другого - при тогочасному бездоріжжю те, що ми тепер назвали б військовою мобілізацією, справлялося дуже мляво. Москалі * сходилися не разом і не так численними групами. Тим-то можна було легко обложити і навіть узяти Москву, аби дістатися до неї швидко з численним військом. Так сталося і тепер. Владислав став під Москвою, розпочав облогу, заки настигли російські полки, і був би взяв столицю, але саме в той час почалася військова конфедерація. Через те, що жовнірам не заплачено за вісім місяців служби, вони стали домагатись уплати і, не діставши нічого, покинули облогу, вернулися до Польщі та порозходилися по коронних землях. Владислав опинився у вельми трудному становищі: без війська в осередку ворожого краю. Пани, що були при ньому, зложилися та заплатили кілька тисячам війська, але того було вельми мало. На запомогу із Польщі теж годі було сподіватися, бо королівські та скарбові фінанси були в якнайгіршім стані. Тим часом московські ватаги почали збільшуватися, і незабаром Владислав сам був би опинився в облозі, а може, і в полоні. Треба було якнайшвидше шукати запомоги та виходу із прикрого становища. Згадали про запорожців. Королівський посланець поспішив на Січ, зробив умову із Сагайдачним, який згодився рушити із козаками під Москву. Текст цієї умови не дійшов до нас, пункти не зовсім ясні; можна тільки допустити, що Сагайдачного стверджено кошовим на Запорожжі. Сагайдачний пообіцяв визволити королевича із біди, а йому дано за те владу і над Київською Україною. Справді, Конашевичеві пощастило визволити Владислава. Таким робом, він справив свій обов'язок. Після того він вернувся з походу вже не на Січ, а до Києва і став уже зватися гетьманом Запорозького війська.

От тепер би йому саме і взятися за упорядкування крайових справ, але ж на перешкоді стало те, що й завжди: трудність умови із Польщею. Ні один королівський акт не мав сили закону доти, доки його не ствердив сейм. А шляхта, що складала сейм, не признавала козаків за стан із суспільними та політичними правами, і сейм ніколи не стверджував жодної умови із козаками. Бувало так, що король і радий був би додержати умови, наділити козаків ширшими правами, але несила його була: король ламав слово, а разом з тим козаки тратили і віру до нього. Так трапилося і тепер. Сейм не ствердив умови короля, і Сагайдачному довелося віддати Київ назад. Маючи на увазі те, яке значення мало це місто задля України, можна уявити собі, що Сагайдачний не легко відступив би його. Але до війни не дійшло з приводу зовсім випадкового. Повернувшись із Москви, Сагайдачний організує на Україні козацькі полки. Селяни, сподіваючись дістати козацькі права, тікають від панів і цілими масами удаються до Сагайдачного і записуються в реєстр.

Тим часом народ сам складав козацькі полки на Поліссі, де край був більш людний, а народ ще гірш пригнічений шляхтою. Неминуча війна не скоїлася лише через те, що із-за несподіваних грізних політичних обставин сейм мусив піти на уступки козакам, бо наближалася війна з турками.

Саме того часу турецький престол зайняв Осман, чоловік молодий, розпещений, із характером палким та непостійним, без жодного досвіду в царюванні. Тому що турецький уряд не міг добитися від польського, щоб той примусив козаків залишити напади на турецькі володіння, а, навпаки, траплялося, що сам польський уряд підбивав козаків на турків, Осман рішився запобігти цій справі, але такими заходами, які може приміркувати тільки східний падишах. Він надумався зруйнувати Польщу, Лехістан, як звалася вона по-турецьки, та утворити із належної до неї України турецькі пашалики.

Осман розумів, що такий замір вимагає великих коштів та військової потуги, і почав лагодитися до війни. По всіх турецьких провінціях європейських, азійських та африканських треба було збирати військо та припаси, а далі все те треба було перевозити морем до Дунаю. Тим-то турецька мобілізація тяглася так само довго, як і московська. Такий рух не міг зостатися в таємниці, і в Польщі довідалися, що збирається буря, яку конче треба було спинити, поки ще не наблизилася.

У таких критичних обставинах, не маючи нізвідки запомоги, польський уряд мусив звернутися знов до того ж самого Сагайдачного і козаків, що сиділи ближче до турків і найліпше вміли з ними воювати. Заки турки будували мости через річки та переводили свою армію, король звернувся до Сагайдачного і склав із ним умову. На цей раз текст умови більш відомий. Не покладаючись на обіцянки, Сагайдачний висловив нові два пункти, в яких вимагав для цілої України забезпечення релігійних та громадських прав.

Жигмонт III, хоч і релігійний фанатик, мусив згодитися на все, але Сагайдачний вже не міг покладатися на королівське слово, знаючи, що все те скасує сейм, і через те вимагав реальних гарантій, насамперед обновлення православної ієрархії. Саме в той час їхав через Україну русалимський патріарх Теофан, і до нього звернулися як до посередника в цій справі. Теофан з охотою згодився на таке посередництво. Сагайдачний поставив ультиматум, і польський уряд згодився обновити цілу ієрархію на Україні у такім виді, як це було перед Люблінською унією.

Щоб зрозуміти цей факт, мусимо пригадати собі, що до року 1596-го вся духовна ієрархія од дяка до митрополита була виборна. По заведенні унії духовенство після польського права призначали центральні власті. Яке ще було в краї православне духовенство, те лишалося, а як хто вмирав, так на то місце становлено уніата, висвяченого уніатськими властями. В часи Сагайдачного майже вся ієрархія була вже уніатська, хоч народ унії і не признавав. От у цій справі і допоміг Сагайдачний. Питання це було вельми пекуче, бо шляхта вельми дорожила унією. Король, примушений прийняти ультиматум Конашевича, боявся оголосити цю справу і постановив зробити діло секретно. Подорож патріарха мала тривати короткий час. Для неї загодя визначено маршрут. Зроблено так, що в кожному місті, де він ставав, чекав уже громадський вибранець, якого він і висвячував на єпископа, а той уже висвячував православне духовенство на всю свою єпархію. Таким чином, заки Теофан переїхав Україну, висвятив сім єпископів, а на київського митрополита поставив Йова Борецького, який пізніш благословив одне із повстань козацьких (повстання Тараса Трясила). Таким робом настановлено враз православну ієрархію для цілого краю. Та мимо цих заходів трудно було додержати повної таємниці. Поляки довідалися, що діється щось не на користь унії, сейм опротестував цю справу, а король одержав силу листів, якими шляхта виявляла йому своє незадоволення. Але діло було вже зроблене, знищити його було тим трудніше, що уряд мусив уважати на козаків, мусив оглядатись на народ, бо підходила вельми небезпечна війна із турками.

Друге вимагання Сагайдачного мало забезпечити більшу автономію козацької громади. Раніш так званого «старшого Запорозького війська» наставляв коронний гетьман; старший діставав платню від польського уряду на себе і на військо. Коронний гетьман наставляв також та стверджував усю військову старшину. Таким чином, козаками, позбавленими автономії, правили ніби польські урядники. Сагайдачний поставив за ультиматум, щоб старшого завжди вибирали самі козаки з-поміж себе, а уряд мусив його затвердити. Тепер Сагайдачного ствердив король кошовим Запорозького війська, а сам він став титулуватись гетьманом.