Круглянський міст - Быков Василь Владимирович - Страница 8

• Предыдущая
• 8/79
• Следующая

— Ну, і взяли.

Взяли та й знову кинулися до лазні — чоловік п’ять. І туди, і сюди, але ніде нікого. Комбриг каже: «Дарма стараєтеся. Ті вже в лісі!» Повірили. Як не повірити, коли чоловік на таке пішов. І що ви думаєте: всіх розігнали прикладами; діда, правда, також забрали, але за тиждень випустили. Дівчинку поховали. А комбриг, казали, їм таке в лепельськім СД учинив, що там же й розстріляли. Навіть і відправляти нікуди не стали.

— Авжеж, — сказав Бритвін. — Жалісливий надто. А якби вони і його взяли, і сім’ю не відпустили? Тоді як?

— Знаєш, — подумавши, сказав Маслаков. — Тут діло совісті. Одному хоч світ увесь хай провалиться, аби самому вижити. А іншому — щоб по совісті було. Видно, вину свою чув перед цими людьми. Все ж його гімнастерку знайшли на печі.

— Гімнастерку! Що гімнастерка, — незгідно зазначив Бритвін, мабуть, у думках маючи щось своє.

Решту дороги, добре притомившись, ішли крайком чагарничка. Крізь негустий хмизняк раз за разом проглядала гладінь заплави, зі стишеною радістю зазеленілої першою весняною травою. Там десь, кривуляючи між драгвистих берегів, текла річка Круглянка. Втім, її не було видно, зате Кругляни показалися ще здалеку, витягнувши довгий ряд сірих дахів на пагорбі з дорогою. Щоб потрапити до мосту, треба було зайти з другого боку, і Маслаков, порадившись із Данилом, круто взяв через поруб угору, в обхід. Тепер вони удвох ішли попереду, каністру ж знову несли по одному — серед хмизу з палкою було не вивернутись — підніс трохи Бритвін, і останньому вона знову дісталася Стьопці.

Данило, який тут знав усі закутки, якось дивно кружляв: то йшли вільшняком, то, зробивши дугу, влізли в рів, видерлися на його крутий схил і зашилися в дрібненький, але густий березняк, ніби обприсканий зеленню першого листячка. Затим хутенько перебігли курний зораний клаптик паші й увійшли в повний смолистого паху сосняк. Стьопка з каністрою знову відстав, але з останніх сил продирався крізь чагарники, боячися згубити товаришів.

Вони лізли на пісочну суху виспу; рослий і густуватий з берега сосняк трошки вище здрібнів і рідкувато розсипався по схилу вперемішку з березняком і ялівцем. У цьому сосняку на схилі Стьопка і наздогнав усіх трьох — поскидавши шапки, розвалившись, вони сиділи долі.

— Ну, доніс? — усмішливо мружачись, озвався назустріч йому Маслаков. — А то я боявся.

— Чого боятися? Хай фриці бояться, — сказав Степан, боком на схил кладучи каністру.

У хлопця від утоми аж підгиналися коліна, але він продемонстрував витримку: зняв з-за спини й неторопко поклав на землю гвинтівку, розстебнув пітний мундир — вісім гудзиків од коміра до ременя — лише потім вибрав м’якшу, з травкою, містину, де й присів.

— Ну, тоді давай вухо дави. А я попильную, як там міст. Тільки тихо щоб.

Маслаков звівся, взяв свій автомат із заздрісно новенькою лакованою ложею й пішов угору.

Лишившись без командира, троє підлеглих відчули себе якось наче вільніше. Данило, ставши на коліна, розперезався, стягнув з пліч кожуха і з насолодою розтягнувся на нім, застережливо вдівши на руку чіплянку свого куцого обріза. Стьопка теж відкинувся на здоровий, без чиряків бік, задерши голову, подивився на небо. Там, як і досі, громадилася тьмяна мішанина хмар, часом повівав свіженький, сируватий вітер — погода, здається, мала зіпсуватися. Десь узбіч, мабуть, на недалекій дорозі, ледве чутно проторохтіла колесами і стихла підвода. Було тихо. Правда, у хвойнику, неподалік на мить злетіла і знову довго незграбно мостилася на соснині ворона. Здається, вона була там не одна: серед гілля чулася тиха, але невгамовна пташина вовтузня. Данило вже, мабуть, спав; накривши шапкою заросле обличчя, спокійно і смачно посапував. Бритвін недовго посидів побіч, а потім устав і з заклопотаною недобрістю на сухому обвітреному обличчі пішов угору — мабуть, до Маслакова.

Стьопка полежав трохи, допоки спочив, і знову сів. Поволі, але все наполегливіше почала нагадувати про себе тужлива порожнеча в животі: хотілося їсти. Засмальцьована Данилова сумка лежала від нього за три кроки. Либонь, там щось було їстівне, і хлопець одвів погляд убік, щоб не дивитись на неї, не роз’ятрювати марного тепер бажання. Але дозволив собі помріяти, що було б чудово пустити з димом той міст та завалитися кудись у село — стільки довкола знайомих селян, було де попоїсти пасок, яєць та й випити. Як-не-як, а все ж Великдень, села святкують, як святкували раніше, лише їм, лісовим блукачам, не до того: завдання, дорога, замість толу проклята ця каністра, яка погано й невідчепно смердить поряд, отруюючи такі гарні, не застарілі ще запахи весняної землі. А на кого образишся? Пішов сам, ніхто не просив, з першої воєнної весни втік у ліс, прихопивши чужий карабін, зустрів окруженців, і з ними почалося його турботне лісове життя. Шкодував лише, що не забив того падлюку Володьку, який отруїв йому все його містечкове життя. Скільки він наслухався від нього погроз і натерпівся наруги, скільки переходив для нього по горілку! Сам поліцай був боязкуватий, з містечка боявся далеко поткнутись, а його, безбатченка, приблудного чужака, якраз і наглянув для цієї справи.

Тільки-но Стьопка згадував той час, кожного разу починав хвилюватися від давньої застарілої кривди, ніби знов переживаючи жахливу зиму свого безправного існування — без документів, під підозрою, серед чужих людей. Але й у Вітебську жити не було як — завод закрили, їхній з будівниками гуртожиток реквізували німецькі солдати, і щоб не пропасти з голоду, він рушив з міста в село під Лепель, де — тьмяно пам’ятав — була якась материна рідня, напівзабута тітка Степанида. Добиратись довелося майже скрізь піхотою, крізь грязьку пізню осінь; його брезентові туфлі розвалилися через два дні, хлопець простудився і якось, заночувавши в крайній біля рову хатині з обмазаними глиною кутами, так і не встав ранком. Жаліслива, сприйнятлива до чужої біди бабка Устинка виходила його, відігріла на печі під кожушком, відпоїла липовим наваром, і він далі вже не пішов, зостався до весни в цьому містечку над голою нечистою яругою, куди виливали помиї і скидали постріляних поліцаями собак. Видужавши, Степан, щоб не бути дармоїдом, узував баб чини чоботи, кожушок, брап у сусідів санки і їхав через поле в лісок по дрова або за шматок хліба носив містечківцям воду з рівчака. Добував з буртів бульбу, якої тоді багато зазимувало в полі. Так і жили. А поруч, за три двори, хмільно розкошував у приймаках колишній лейтенант Володька, дружок, який, пересидівши зиму в сільмагівської продавщиці, навесні подався в поліцію і почав жартома і всерйоз чіплятися до хлопця. Він дошкуляв хлопця його незаконним мешканням і тим, що в нього не було документів, казав, що таких, як він, наказано збирати по селах і відправляти в район, і якщо він, Володька, не арештовує його, то лише по своїй доброті, яка, одначе, не безкінечна. Поліцай домагався від Стьопки найрізноманітніших послуг: чи то сходити до сусіда-інваліда, щоб вивідати щось, чи то під ранок попильнувати дорогу на виїзді з вулиці чи насікти дров і майже кожного дня здобувати горілку. Степан остерігався Володьки і до часу мусив слухатись, хоч зненавидів його так, що цієї ненависті не переборов і гострий жаль до Устинки, одинокої сіромахи в похилій хатині. Одного разу, поки поліцай після нічного схову-засідки мився у дворі біля порога, Стьопка просто з лави взяв його заряджений карабін і крізь дірку в сінях шмигонув у рівчак, щоб більше сюди не повернутись…

Одначе Маслаков з Бритвіним барилися щось: не йшли і не гукали, Данило так навіть уже й похропував під шапкою. Стьопка потягнувся ногою і разів зо два тихенько штурхонув його постоли — Данило прохопився, спантеличено позиркав наокіл осоловілими від сну очима, але, заспокоївшись, знову ліг на спину.

Стьопка тугіше підкрутив дротину на чоботі, поколупав гілкою землю, потім зайнявся своєю злощасною гвинтівкою. Спершу привідкрив затвор — рукоятка пругко, майже без шуму ворухнулася на скосі — зі щілини магазинної коробки з готовністю виглянули гострі дзьоби куль. Не досилаючи їх у патронник, Стьопка бережно засунув затвор. Затим він дістав ножик — сточений довоєнний сільпівський складень з пласкими колодочками — і з нічого робити поскріб ним ложу. З-під бруду, решток зчорнілого лаку й замазки пасмугами засвітилося міцне сухе дерево, і Стьопка майже із захопленням взявся скоблити — обновляти брудний, почорнілий приклад.

• Предыдущая
• 8/79
• Следующая