Круглянський міст - Быков Василь Владимирович - Страница 38

• Предыдущая
• 38/79
• Следующая

Франя тихенько зітхнула.

— У мене якраз сестричка така, як ти. Сімнадцять років, коли жива ще, — сказав я.

— Мені трошки більше, — тихо відзначила Франя. — А де зараз сестричка?

— Може, в Німеччину погнали.

— В Німеччині кепсько. Окрім всього — бомбування жахливі. Мої ж господарі тому й приїхали сюди. Як дім розбомбили.

— А тут краще?

— Дотепер краще було. Поки війна не докотилася. Дивно, раніше я думала: може, в Німеччині тихше буде, а то ж у нас вже неможливо стало: усі всіх б’ють, забивають. Партизани б’ють німців, німці б’ють усіх без розбору. Жити ніяк стало. Як мій дядько Лукаш казав: хоч живий у труну лягай.

— Усе Гітлер проклятий.

— Гітлер, звичайно. Але й інші не кращі, — тихо сказала Франя і змовкла.

Ну, звісно, не кращі, всі ці гауляйтери і генерали, Герінги і Геббельси. Вигубили стільки людей, зруйнували Європу. Але тепер хутко вже їм кінець, нарешті Європа визволиться від цього кровожера. Чи це ж не радість? Так, приблизно, я заперечив на песимізм Франі, і вона, помовчавши, стримано погодилась:

— Радість. Однак не безоглядна, — сказала вона і якось вибачно посміхнулася, ламаючи невеличку незгоду між нами. Диво та й годі: таку силу має мимовільна жіноча усмішка, до того ж дівчини, яка тобі подобається. Але на зміну приємній лагідності у мене майнула дикувата думка.

— А у твоїх господарів син є?

— Був, — просто сказала вона.

— І?..

— І загув, — напівжартом скінчила Франя, здається, одразу відчувши мою підозрілість. — Торік загинув у Пруссії.

Проказала вона те легко, без клопоту, але мені почулася деяка фальшивинка тієї її легкості, і я мовчав.

— Прислали повідомлення, його документи, листи. І номер могили. А чому вас це зацікавило?

— Та так.

— Старі дуже переживали. Фрау Сабіну було навіть паралізувало — інсульт. Ледь оклигала. Тепер ходить з кийочком. Рідню, яка була, розбомбили в Гамбурзі. Нікого не зосталося. Племінниця померла в цьому от місті, тож від неї котедж дістався. Думали досидіти тут до кінця війни. Але війна і сюди докотилась.

Вона скінчила зашивати мій добре-таки розпанаханий рукав, на який не хопило однієї нитки, і Франя взялася сукати другу. Все те робила з достеменним спритом, і я замилувано спостерігав за давно не баченим жіночим клопотом. її недавнє страхопудливе напруження також, здається, минулося. Чи, може, мені тільки здавалося те.

— Війна скінчилася, але… Замісто німців одразу ж завладарюють росіяни. Старі дуже непокояться…

— Ось як! Це чому ж?

Схиливши голівку над шитвом, Франя коротко тіпнула плечиком, ніби кажучи тим: хто їх зна? Я також не знав. Все нею сказане було для мене незвиклим і несподіваним, у душі я не погоджувався, але не знав, як заперечити. Певно, те відчувала і Франя і, щоб зняти мій клопіт, сказала:

— Ет, не будемо про те.

Хай не будемо, я не перечив. Тепер те мене найменше цікавило, мене вабило це дівча, і я мимоволі прагнув лише пустотливої вольності наших стосунків. Хотілося жартувати, але все не випадало придатного для цього моменту чи настрою. Все ж над нами висіла війна.

Не встигла, одначе, Франя дошити мій рукав, як прочинилася половинка дверей, і у вестибюль зазирнуло біляве обличчя Кананка.

— Товаришу лейтенанте…

По його стривоженому голосу я зрозумів, що там щось скоїлося, і в одній спідній сорочці вискочив на подвір’я. На вогневій нібито все було як завжди, але навпроти на дорозі стояв незнайомий, без тенту «додж», і від нього навпростець через пустку прямувала сюди група військових. Попереду крокував рослий, плечистий чолов’яга буцімто без зброї (чи, може, з пістолетом на боку), за ним ще троє — двоє, видно було, з коротенькими автоматами ПКС[8]. Вони врозбрід, з якоюсь мовчазною пильністю наближалися до містка. Я насторожено подався до хвіртки назустріч.

— Ти хто? — запитав передній, спиняючись перед зачиненою хвірткою. На його плечах були всього лише погони старшини, і у мене трохи спала тривога.

— А ти сам хто? — якомога спокійніше запитав я. Замість відповіді старшина визвірився металічним голосом:

— Хто займає особняк?

— Ну, я займаю.

— Звільнити негайно! — голос його став зовсім сволотний. — Я з розвідроти гвардійської армії.

— Інший пошукайте! — з нежданою рішучістю випалив я. — Тут протитанковий полк.

— Який іще полк! — старшина легко перестрибнув через хвіртку.

— Стій! — гукнув я, раптом пошкодувавши, що залишив свій пістолет у вестибюлі. Тоді я вихопив автомат у Кананка, який стишено стояв ззаду. — Стій!!!

Старшина і справді спинився, утупивши в мене злостивий погляд. Після озирнувся назад, де за хвірткою напоготові стояли його помагачі. Ті, здається, так само бралися за зброю.

— Ти що! Під трибунал захотів? — загрозливо прогарчав він, ворухнувши жовнами на твердому, свіжо поголеному обличчі. Але за свій «парабелум», що висів на його стегні, поки що не хапався.

Хвилину ми стояли так, один проти одного, — я з підготовленим для стрільби автоматом, а він, мабуть, набираючись рішучості для останнюго кроку. Але щось, проте, заважало йому в тій його рішучості. Після він оглянувся, але не на своїх примовклих друзів за хвірткою, а на простір за річечкою, і згледів там моїх артилеристів.

— Твої?

— Мої.

Так, мої артилеристи, мабуть, мало що розуміючи з того, що тут відбувалося, однак, з помітною увагою вдивлялися сюди з вогневої, і це, здається, похитнуло набубнявілу рішучість старшини.

— Гаразд, — мовив він спокійніше і, перш ніж перескочити назад через хвіртку, пригрозив: — Гірко пошкодуєш, мудаче!

Не повертаючись назад через місток, вони енергійним кроком рушили кудись по цьому березі, — певно, до інших окраїнних будов. Я віддав автомат Кананку й повернувся в котедж.

Не сказати, що ця сутичка далася мені легко, без хвилювання. Відав, те мені, мабуть, просто не зійде з рук, ще може дійти до лиха. Відчував, що це не так собі, не випадково, щось тут всунулося таємне і малоприємне. Чи не постарався тут наш санінструктор, інакше чому б вони попрямували відразу до цього котеджу? Вже, певно, не тому, що він тут найгарніший. Що у них там, у тилу, мало придатних, красивих будівель для розвідроти гвардійської армії? Та й чи для розвідроти вони старалися?

З тремтливих рук примовклої Франі я взяв свою гімнастерку, мовчки надів через голову. Франя чомусь ні про що не питала, — мабуть, і без розпиту відчувала, що скоїлося на подвір'ї, і на її потьмареному личку продовжував тремтіти сполох.

— Не бійся, — сказав я, підперезуючись. — Ми оборонимо.

— Спасибі вам, — тихенько відповіла дівчина.

— І той… Зви мене на ти. Гаразд?

— Гаразд, Митю.

Все ж я загаявся в гостях, не можна було так надовго залишати вогневу. Хоч навколо було тихо, але тривога могла виплеснутись кожної хвилини. Знову ж комбат там, певно, вже не раз телефонував Мусі, вимагав взводного. Медведев, звичайно, виручить, як завжди, скаже, що лейтенант пішов до другої обслуги, де не було телефону. Але все ж не на півдня він пішов до тієї обслуги.

— Я вернуся, — сказав я Франі, яка, не виходячи на ганок, стояла в розчинених дверях. — Нікого не пускайте!

На вогневій, втім, все було, як завжди, коли не було обстрілу. Навідник Степанов димив своєю махоркою; ледаркуватий Атрощенко лежав горілиць на бруствері, звісивши на майданчик довгі ноги в широких трофейних чоботях. Молодий Скибов довбав під сошником лопатою — щоб збільшити радіус обстрілу гармати. Його лінивою працею вїдливо керував командир Медведев, що сидів навпроти на станку.

— Глибше, глибше візьми. А то як дасть на відкоті — навіднику синець і посадить. Обід вам, лейтенанте, в казанку на скриньці, — звернувся він до мене. — На двох з Кананком.

— Їж, Кананку, я не буду.

Мені було не до обіду. Відчував, коньячний хміль ще не минув, як не минуло збудження від недавньої сутички. Відкритий «додж» кудись зник з дороги, і я не зауважив, куди. Може, вони з’їхали зовсім чи шастали десь поблизу. Могли знову налізти на той особняк. І я весь час позирав туди, хоча й не знав, що зробив би, коли б угледів їх там. Я сказав Франі не пускати, але розумів, що можливості її в тому надто обмежені. Якщо ці захочуть, їх не спинити й танку. Що їм цей котедж! У мене вже була подібна зустріч, правда, не тут — в Угорщині, біля Балатону, в одному графському маєткові, який ми зайняли під вечір. Тільки-но влізли з-під дощу погрітися на ніч, як на подвір’я вкотилося кілька «студебекерів», і такі ось хлопчики з автоматами почали нас викурювати. Вимітайтеся, мовляв, тут буде управа гвардії полковника Мальованого. Хоч насправді тому полковникові потрібні були аж ніяк не холодні графські покої з портретами предків на стінах, а хутчій підземелля під ними, де була силеча питного. І закусі. Витуривши нас у поле, до ранку господарили там, а на світанку, поки не почався бій, ті «студебекери», перевалюючись на колодовбинах, повезли їхні трофеї. А ми лише клацали зубами, сидячи в мокрій посадці при дорозі. Але там був комбат, він вирішував, залишитись чи уступити. Вирішив уступити, може, й правильно — дешевше обійшлося. Бо що б ми зробили з тією п’яною хеврою, наділеною всевладдям високого начальства? Тут же комбат далеко, вирішувати мені. Ось я і вирішив. Тепер буду чекати наслідків.

• Предыдущая
• 38/79
• Следующая