Круглянський міст - Быков Василь Владимирович - Страница 23

• Предыдущая
• 23/79
• Следующая

— Хай їде. Я не боюся!

Данило крутить головою, зітхає. Весь його занепокоєний вигляд свідчить, що він не схвалює хлопця.

Невдовзі він починає підводитись, осипаючи в яму землю, потім підбирає казанчик, поправляє на плечі зброю. І Стьопка лише тепер бачить у нього свій ПКШ. Виходить, уже й озброївся. Стьопка сідає на попереднє місце. Щось тверде і напрочуд упевнене вже оволоділо ним і не відступає.

— Недобре ти надумав. Шкодуватимеш.

— За мене не турбуйся.

— Та мені що… Ось тільки обіцяли відпочинок, троє діб. А тепер…

Він не договорює, заклопотано позирає вбік, мабуть, на вартового поблизу, і Стьопка здогадується, що він має на думці. Тепер, коли вони не домовилися, певне, відпочинок у Данила лясне.

І правильно, що лясне.

«Відпочинок за що? Хто насправді заслужив його, тих нема. А цьому за які заслуги?» — думає Стьопка. Ні, нічого в них з Бритвіним не вийде. Годі хитрити і виїжджати на чужому горбі. Стьопка винен, його, звісно, покарають, але спершу він розкаже, як усе це відбулося, і про Митю теж.

Комісар справедливий, він зрозуміє.

Не може того бути, щоб не зрозумів.

Хай їде комісар!

1968

На першому заході атака зірвалася.

Охопивши підковою висоту, рота спробувала вдертися в траншею на самій вершині, але не дійшла навіть до половини схилу. Шквальний вогонь німецьких кулеметів поклав автоматників на голому, промерзлому під ранковим морозцем полі, і так трохи полежавши на вітрі, вони перебіжками повернулися туди, звідки починали.

Це був глибокий, голий, без чагарників, рів з рідкими плямами ще не розталого снігу та замерзлим струмком посередині; він ховав од вогню, від неослабного натиску студеного березневого вітру і давав можливість вирішити, що робити далі. Трохи віддихавшись на його затишнім від куль боці, ротний — капітан Орловець — покликав обох своїх командирів взводів і, незадоволений та розлючений, ні на кого ні разу не глянувши, почав:

— Баби! Клопи! Здихлі! Який дурень вам автомати дав?

Натягнувши на голову комір кожуха, він боком лежав на схилі рову і, тримаючи в зубах цигарку, висікав «катюшею» іскру. Шматок зламаного напилка дзвінко ляскав по кремені, до якого великий, з жовтим нігтем, палець притискав трут — жмут білих ниток, витягнутих з брезентового пояса. Але капітан злився, не попадав на потрібне місце, і слаба зеленувата іскринка, ледве блиснувши над кресалом, одразу ж гасла.

На злі капітанові слова ніхто не відповідав — ні телефоніст Капустін, кирпатенький, витрішкуватий хлопець, що скорчився біля обшарпаного ящичка УНФ, майже з головою сховавшись від холоду в розстебнуту на грудях шинельку; ні мовчазний, покірливий на вигляд молодший лейтенант Зубков, який, сидячи на полі своєї ще не обношеної шинельки з новенькими, але вже зламаними навпіл погонами, ретельно колупав землю. Поряд з ним, ледь тримаючись на крутуватому схилі, також мовчав лейтенант Климченко, якого, однак, розпирало від злості на всі ці невдачі, а найбільше на самого ротного.

— Дідька лисого від неї прикуриш. Ану, висікай сам!

Орловець злісно жбурнув під ніс зв’язківцю його недоладний курцівський пристрій. Зв’язківець мовчки відклав слухавку і, затулившись од вітру, почав брязкати кресалом. Тим часом капітан сів і вийняв із тонких нервових уст цигарку.

— Третій взвод відстав, перший розтягнувся, мов кишка, порядку ніякого… Ви командири чи пастухи, чорти б вас побрали? — цідив він, зсунувши брови і вовкувато дивлячись на взводних. Зубков од тих слів ще більше нап’явся, а Климченко шпурнув у рів грудку.

— А що ви кричите? Ми що — в рові сиділи? Чи збоялися? Чи зайняли висоту і здали? Він же підійти не дає — на те дивіться! — махнув рукою в бік висоти Климченко.

Капітан повільно спинив на лейтенантові важкий злий позирк.

— Ти що? — витиснув він із себе загрозливо й суворо. Зв’язківець тим часом припалив трут і, підвівшись на коліна, простягнув його капітану. Але Орловець ніби не помітив того, і вітер марно крутив у повітрі тонкий струмінчик диму.

— Ти що тут — мітингувати надумав?

Лейтенант підняв комір свого посіченого осколками кожуха, з дірок якого стирчало клоччя білої повсті.

— А те! Годі на чужому горбу в рай їхати, — запально сказав він і відвернувся.

Кругляве, молоде ще лице його з крутуватим підборіддям затаїло кривду і злість. Ротний зсунувся вниз на якихось три кроки і, перепоясаний ременями, став навпроти взводного.

— Хто це їде? Я їду? Ану, кажи прямо!

— Та й ви теж! — кинув Климченко і став позирати в рів.

Він не боявся капітана, хоч знайомий був з його крутуватим норовом, бо сам воював у цій роті з зими, знав кожного бійця, як і вони знали його. Орловець же був тут новий, і хоч у боязливості його ніхто не дорікнув би, та все ж з першого дня бійці не злюбили капітана за його, бодай, надмірну жорстокість. Тепер від усієї цієї сутички Климченкові стало прикро, і він, намагаючись стримати себе, почав підбором збивати з обриву грудки, які, підскакуючи, наввипередки котилися до замерзлого струмка, за ними сипалася жорства. Ротний, що стояв побіч, зімкнувши брови на худому, зчорнілому від холоду й щетини обличчі, крізь зуби кинув:

— Ану, прикуси язика!

Нервово крутнувшись до нього, Климченко підкинув голову.

— Що? Правда очі коле?

— Ах, правда! То я скажу тобі правду. Твій взвод найгірший. Самий марудний. Він затримав роту. Він зірвав темп наступу.

Климченко скочив на ноги, ліктем штовхнув назад туго набиту кирзову сумку.

— Мій взвод зірвав? Німці зірвали! Отак! Шість їхніх кулеметів зірвали. Ви що, не бачили? — перестаючи себе стримувати, закричав лейтенант.

Зв’язківець, уражений цією сутичкою, нерухомо сидів біля апарата, роззявивши рота. Зубков зігнувся ще нижче і старанно колупав свій кирзовий чобіт. На березі рову з ямок-окопів висовувались і застигали в німій цікавості голови в шапках і касках.

— Це що таке?! — загрозливо тупнув на них Орловець своїми поруділими від підпалин валянками. — Ви на гулянці чи в армії?..

Він не договорив: довга кулеметна черга з висоти шалено різонула повітря над їх головами — видно, згори, на взгірку, хтось необережно висунувся. На дальньому боці рову посипалася жорства, і коли вітер здув пил, у мерзлій землі обриву стали помітні декілька ямок від куль.

Орловець, як і раніше, насуплений, повернувся до взводного.

— Ти в мене дочекаєшся! Я тебе примушу з одним взводом висоту брати. Тоді запищиш. Розумник…

Лейтенант криво посміхнувся.

— Ну й що! Треба — піду зі взводом. Але якщо візьму — вам доповідати не прийдеться. Сам у полк доповім.

— Ах, так?

— Так!

Капітан на півхвилини застиг, знімівши обличчям і щось напружено вирішуючи, а Климченко, стоячи поряд, чекав. Справді, він ладен був атакувати висоту і з одним взводом, страху від цього не відчував, і хоч надією на успіх також себе не тішив, але тепер над усе інше не хотів хай би в чімось поступитися капітанові.

Орловець тим часом, важко ступаючи валянками, заліз на схил і сів на своє давніше місце біля телефоніста.

— Ну, де вогонь? — згадав він про не підпалену цигарку в пальцях.

Зв’язківець знову почав стукати кресалом.

— Ось що! — сказав ротний подумавши. — Я такого не допущу. Базікам я залізом язики поприпікаю. Іч, нехлюй той розпустив роту!

Це був натяк на попереднього командира роти, старшого лейтенанта Драніцина, пораненого тиждень тому. В полку про нього говорили різне, але Климченко щодо цього мав свою думку і тепер сказав:

— Якби всі ротні були такі, як Драніцин, то вже на висоті й пообідали б.

— Що? Захищаєш? Звичайно! Обоє рябоє.

Климченко промовчав.

— Гаразд, — м’якше вже сказав Орловець. — На цім крапка. Щоб мені ні-ні… Зрозуміло? А тепер давай сюди.

• Предыдущая
• 23/79
• Следующая