Коли впаде темрява - Кінг Стівен - Страница 69

• Предыдущая
• 69/96
• Следующая

Але він уже пішов. У вусі в неї залишилася тільки чорна тиша.

Вона так і сидить там ще хвилину, або й довше, з мертвим телефоном біля вуха, а потім кладе слухавку. Зв’язок з тим світом перервано. Піднявши слухавку знову, вона чує абсолютно нормальний тон перед набором і врешті натискає «зірочку шістдесят дев’ять». За даними робота, котрий відповідає їй, останній вхідний дзвінок був о дев’ятій ранку. Вона знає, від кого: телефонувала її сестра Нелл з Нью-Мексико. Нелл подзвонила Енні, щоб попередити, що її рейс відкладено і тому вона прилетить тільки сьогодні ввечері. Нелл наказала їй триматися. Усі родичі, що далеко мешкають, — Джеймсові та її — вже злетілись. Вочевидь, вони відчувають, що Джеймс вичерпав усі родинні Відмовки, принаймні на якийсь час.

Нема даних про вхідний дзвінок — вона кидає погляд на годинник біля ліжка і бачить, що зараз на ньому 15:17 — приблизно о третій десять третього дня її вдівства.

Хтось коротко стукає у двері, і лунає голос її брата:

— Енні? Енні?

— Одягаюсь, — гукає вона у відповідь. Голос звучить так, ніби вона щойно плакала, але, на жаль, нікому в цім будинку це не здасться дивним. — Прошу приватності!

— З тобою все гаразд? — питає він крізь двері. — Нам почулося, ти з кимось балакаєш. А Еллі каже, що чула, як ти комусь ніби телефонувала.

— Зі мною все в порядку! — гукає вона, а сама знову витирає лице рушником. — За хвилину буду внизу!

— О’кей. Не поспішай. — Пауза. — Ми тут заради тебе. — Він почалапав геть.

— Біп, — шепоче вона і затуляє собі рота рукою, щоб приглушити сміх, емоцію, ще складнішу за журбу, яка, проте, виражає себе єдиним доступним її способом. — Біп, біп, біп, біп, біп. — Вона падає спиною на ліжко, сміючись, а над складеними ківшиком руками блищать її очі, великі й вимиті слізьми, котрі виливаються на щоки і стікають їй до вух.

— Біп-біп-пі-пі.

Вона ще деякий час сміється, потім одягається і сходить донизу, до родичів, котрі прибули розділити з нею її журбу. Тільки їхні почуття відрізняються від її, бо нікому з них він не телефонував. Він подзвонив їй. На краще це чи навпаки, але він подзвонив їй.

Восени того року, коли почорнілі руїни житлового дому, куди врізався гинучий літак, усе ще залишалися відгородженими від решти світу жовтими поліцейськими стрічками (хоча всередині вже побували любителі графіті і хтось із них залишив там зроблений аерозолем напис КРИХКІ ТВАРІ СТОП ТУТ), Енні отримує розсилку з тих, що ними комп’ютерні маніяки люблять засипати широкі кола своїх знайомих. Цього разу мейл надходить від Герти Фішер, міської бібліотекарки у Тилтоні, штат Вермонт. Коли Енні з Джеймсом жили там улітку, Енні часто працювала волонтеркою в бібліотеці, і, хоча обидві жінки ніколи особливо не товаришували, Герта, однак, відтоді тримає адресу Енні у своєму щокварталу поновлюваному списку розсилок. Звичайно її інформації не вельми цікаві, але в цьому бюлетені серед оголошень про весілля, похорони і творчі перемоги членів «4-Н» Енні потрапляє на очі новина, від якої їй перехоплює подих. Джейсон МакКормак, син старого Г’юї МакКормака, випадково загинув на День праці. Прочищаючи ринви й риштаки на даху якогось літнього котеджу, він упав і скрутив собі в’язи.

— Він просто заміняв свого батька, який, якщо ви, можливо, пам’ятаєте, позаминулого року пережив інсульт, — писала Герта перед тим, як перейти до повідомлення про те, що під час традиційного бібліотечного ярмарку на галявині в останній день літа дуже дощило і як це їх засмутило.

Герта не повідомляє деталей у своєму тристорінковому бюлетені, але Енні гадає, що Джейсон упав з даху того котеджу, що колись належав саме їм. Фактично вона певна цього.

Через п’ять років після смерті її чоловіка (і смерті Джейсона МакКормака невдовзі по тому) Енні виходить заміж. І хоча вони переїздять жити до Бока Ретона, вона часто відвідує старі місця. Крег, її новий чоловік, ще не справжній пенсіонер, тому в бізнесових справах кожні три-чотири місяці буває в Нью-Йорку. І Енні з ним майже завжди, бо у Брукліні, і на Лонг Айленді також, живуть її рідні. З якими, як їй часто здається, нема про що говорити. Але вона любить їх з тією запеклою пристрасністю, котра, схоже, так вона гадає, притаманна людям під шістдесят і старшим. Вона ніколи не забуває, як вони всі з’їхалися її втішати, коли розбився літак Джеймса, і робили це зі щирою самовідданістю. Отож-то вона сама й приземлилася тоді м’яко.

У Нью-Йорк вони з Крегом літають. Щодо цього вона ніколи не відчуває тривоги, але, буваючи вдома, вона припинила ходити до сімейної булочної Золтана по неділях, хоча спеченими там бубликами з родзинками — вона не має жодного сумніву щодо цього — пригощають у райській приймальні. Натомість вона ходить до «Фрогера». Вона якраз тут, купує пончики (пончики принаймні пристойні), коли чує вибух. Вона чує його ясно, хоча «Золтан» за одинадцять блоків звідси. Вибух скрапленого газу. Четверо загиблих, у тому числі жінка, яка завжди вручала Енні бублики, прикривши їх зверху, примовляючи при цьому: «Отак і несіть додому, щоб не втратили свіжість».

Люди стоять на хідниках, тримаючи над очима долоні дашком, дивляться у східний бік, звідки прилетів звук вибуху, там здіймається чорний дим. Енні, не дивлячись, поспішає повз них. Вона не бажає бачити плюмаж диму, що підноситься після великого гуркоту; вона і так достатньо часто думає про Джеймса, особливо коли не може заснути. Підходячи до дому, вона чує телефонний дзвінок. Мабуть, усі пішли до сусіднього кварталу, де місцева школа проводить вуличний ярмарок мистецтва, або ніхто не чує цього дзвінка. Окрім неї, як годиться. Але поки вона дістає ключ і відмикає замок, телефон замовкає.

Сара, єдина з її сестер, що ніколи не була заміжня, виявляється, була вдома, але нема навіть сенсу питати, чому вона не відповіла на дзвінок; Сара Бернік, колись королева диско, порається в кухні, в неї на повну потужність ввімкнуті «Віллідж Піпл», вона танцює в парі зі шваброю й виглядає, як кицька з рекламного кліпу. Вибуху в булочній вона теж не чула. Хоча її будинок ще ближче до «Золтана», ніж «Фрогер».

Енні перевіряє автовідповідач, але там у віконці НЕПРОЧИТАНІ ПОВІДОМЛЕННЯ — великий червоний нуль. Само по собі це нічого не означає, чимало людей дзвонять, не залишаючи повідомлень, проте…

Служба *69 повідомляє їй, що останній вхідний дзвінок був о восьмій сорок минулого вечора. Енні все одно набирає той номер, сподіваючись без надії, що десь поза великою залою, котра має вигляд декорації вокзалу Гранд Централ, він знайшов спосіб зарядити свій телефон. Йому може здаватися, що вони з ним балакали вчора. Або тільки кілька хвилин тому. Час тут чудернацький, казав він. Їй так часто снився цей дзвінок, що тепер він здається їй сном, але вона ніколи нікому про нього не розповідала. Ні Крегові, ні навіть власній матері, вже майже дев’яносторічній, але цілком притомній і твердо впевненій в існуванні життя після смерті.

Із кухні «Віллідж Піпл» запевняють, що нема потреби занепадати духом. Авжеж, нема, отож вона й не занепадає. Проте слухавку вона стискає дуже міцно, а номер, який вона отримала від *69, уже відгукнувся одним гудком, потім другим. Енні стоїть у вітальні, притискаючи слухавку до вуха, а вільною рукою торкаючись брошки в себе над лівою груддю, ніби цей рух може притишити тріпотіння серця під брошкою. Тоді гудки припиняються і механічний голос пропонує їй купити «Нью-Йорк Таймз» за спеціальною пільговою ціною, бо такі знижки — неповторна пропозиція.

Три сповідальні кабінки. Ліхтарик над середньою горить. Жодної черги. У церкві порожньо. Світло ллється крізь вікна, формуючи різнокольорові квадрати в центральному проході. Моне мало не розвернувся, щоб піти геть, але передумав. Натомість рушив до вільної кабінки і ввійшов усередину. Він причинив двері й сів, праворуч від нього відсунувся невеличкий щиток. Перед ним, пришпилений до стіни цвяшком з голубою голівкою, висів аркуш паперу. На ньому було надруковано: БО ВСІ ЗГРІШИЛИ І ПОЗБАВЛЕНІ БОЖОЇ СЛАВИ. Давно це було, проте Моне засумнівався, що така річ входить до стандартного набору. Він навіть мав сумніви, що це стосується Балтиморського катехізису.

• Предыдущая
• 69/96
• Следующая