Коли впаде темрява - Кінг Стівен - Страница 61

• Предыдущая
• 61/96
• Следующая

«А тепер в ліжко» — як любив повелівати славний Семмі Пепіс[62].

Вечірня зоря, втіха моряка, червонітиме сьогодні над тим полем. Туман здійматиметься над травою? Можливо. Над зеленого травою. Не пожовклою.

Андроскоггін стане червоним, як завечоріє, звиватиметься довгою кривавою змією крізь мертвий родовий канал. (Фантастично!) Хотілося б це побачити. З будь-яких причин. Я це визнаю.

Це просто втома. До завтрашнього ранку все минеться. Завтра вранці я, можливо, навіть передумаю щодо статті. Або книги. Та не цього вечора.

Отже, у ліжко.

18 липня 2007

Розшукав серед сміття сьогодні вранці ключ і поклав собі на стіл. Викидати його було ніби визнанням якоїсь ймовірності. Ну, ви самі розумієте.

Атож. Та хоч би як: це ж просто ключ.

27 липня 2007

О’кей, так, зізнаюсь. Я дещо рахував, цікавився, чи парна кількість оточуючих мене речей. Скріпки для паперів. Олівці у склянці. Та інші речі. Це заняття дивним чином заспокоює. Я явно заразився лихоманкою N. (Мій приватний жарт, хоча це не жарт.)

Мій наставник у психіатрії — доктор з університету в Огасті[63], тепер голова медичного центру «Сіреніті Гілл». Я йому зателефонував — розповів, що роблю дослідження для доповіді, котру представлю на конференції в Чикаго наступної зими (звісно, збрехав, але іноді, розумієте, так легше), — і ми чудово подискутували на тему транзитивної природи симптомів СНС і як це проявляється у стосунках пацієнта й аналітика. Він підтвердив мої власні спостереження. Цей феномен не вельми поширений, але не можна вважати, ніби він є великою рідкістю.

Він мене спитав:

— Сподіваюсь, це ніяк не стосується персонально тебе, Джонні?

Гострий розум. Глибока інтуїція. Він завжди був таким. І бачить наскрізь вашого відданого слугу оповідача.

— Ні, — відповів я. — Мене просто зацікавив сам предмет. А тепер це стало чимось на кшталт обов’язку.

Ми гарно з ним посміялися наприкінці бесіди, а тоді я підійшов до столика й порахував на ньому книги. Шість. Це добре. Шість — добра вість (рима від К). Я подивився в себе у столі, чи на місці ключ, і, звісно, він лежав там, де ж йому ще бути? Один ключ. Один — це добре чи погано? «А сир залишається сам»[64] — пам’ятаєте? Може, й не зовсім доречно, але наводить на роздуми.

Я вже повернувся піти з кабінету, та згадав, що на столику крім книг лежать ще й журнали. Повернувся й порахував також їх. Сім! Я взяв номер «Піпл» з Бредом Пітом[65] на обкладинці й викинув у кошик для сміття.

Атож, якщо мені від цього легше, то які тут проблеми? І це ж був усього лише Бред Піт!

А якщо почне гіршати, здамся моєму. Це обіцянка, яку я даю сам собі.

Гадаю, мені може допомогти невронтин[66]. Хоча, чесно кажучи, це ліки проти корчів, та вважається, що в подібних до мого випадках вони допомагають. Атож…

З серпня 2007

Кого я намагаюся дурити? Ніхто не чув про такі випадки, а невронтин допомагає, як мертвому припарки.

Зате допомагає лічба. Дивовижно заспокоює. І ще дещо. Ключ лежав у неправильному кутку шухляди! Це підказала інтуїція, а інтуїція — це вам НЕ КІТ НАЧХАВ. Я перемістив його. Вже краще. Потім поклав у протилежний куток інший ключ (від банківського сейфу). Здається, тепер є баланс. Шість — добра вість, а два — голова (жарт). Гарно спав минулої ночі.

Тобто ні. Кошмари. Андроскоггін при вечірній зорі. Червона рана. Родовий канал. Але мертвий.

10 серпня 2007

Щось там погане діється. Восьмий камінь слабшає. Нема сенсу запевняти себе, ніби це не так, бо кожний нерв у моєму тілі — кожна клітина моєї шкіри! — сигналізує, що це правда. Рахування книжок допомагає, але не розв’язує БАЗОВУ ПРОБЛЕМУ. Навіть розміщення по діагоналях не сильно допомагає, хоча це безпремінно…

Крихти від тостів на кухонному столі, наприклад. Вирівнюєш їх лезом ножа. Вирівнюєш цукор на столі. ХА! Але хтозна, скільки там тих крихіток? Скільки кристаликів цукру? Їх неможливо порахувати!!

Треба цьому покласти край. Поїду туди.

Візьму з собою фотоапарат.

11 серпня 2007

Мряка. Господи Ісусе. Майже суцільна мряка. І ще дещо.

Мряка має око.

12 серпня

Чи я бачив щось? Насправді?

Не знаю. Гадаю, бачив, але точно не знаю.

У цьому записі 13 слів. Хай буде краще 20.

19 серпня

Я підняв слухавку, щоб подзвонити І. і розповісти йому, що відбувається зі мною, а тоді поклав. Що я йому скажу? Крім того, 1-207–555-1863 = 11. Погана цифра.

Валіум[67] допомагає краще за невронтин. Мені здається. Якщо я не перевищую дози.

16 вер.

Повернувся з Моттона. Весь просяк потом. Тремор. Але знову вісім. Я владнав. Зафіксував їх! Слава Богу. Але…

Але!

Я не можу жити таким життям.

Ні, але — Я З’ЯВИВСЯ ТАМ САМЕ ВЧАСНО. ВОНО БУЛО ВЖЕ НА САМІСІНЬКІЙ МЕЖІ Й ОСЬ-ОСЬ БИ ПРОРВАЛОСЯ. Захист тримається тільки якийсь час, а потім потрібен персональний візит лікаря! (Мій скромний жарт.)

Я бачив тридольне око, про яке розповідав N. Воно належить чомусь, що не належить ані нашому світу, ані нашому всесвіту.

Воно намагається прогризти собі шлях до нас.

Попри те що я в це не вірю. Я дозволив нав’язливій ідеї N. вставити палець до моєї психіки (вона грає зі мною тепер у «смердючого пальця», якщо ви сприймаєте моє почуття гумору), і діра продовжує ширшати, ось там і другий палець, і третій, уже ціла долоня. Длубається в мені. Длубає мою…

Але!

Я бачив на власні очі! Є інший світ поза нашим світом, наповнений монстрами…

Богами.

Сповненими ненависті Богами!

Ще одне.

Якщо я себе вб’ю, що це дасть? Якщо це не насправді, мої тортури все одно закінчаться. Якщо це реальне, восьмий камінь там закріпиться знову. Аж поки хтось інший — наступний безтурботний «ДОГЛЯДАЧ» — не забреде туди випадково по дорозі і побачить…

Самогубство здається гарним виходом!

9 жовтня 2007

Останнім часом краще. Думки в мене стали більш схожими на мої власні. А коли я останній раз був на Акермановому полі (два дні тому), всі мої тривоги виявилися марними. Там стояло вісім каменів. Я на них подивився — міцні, як кам’яниці, — і бачив ворону в небі. Вона завернула вбік, щоб облетіти стороною повітряний простір над каменями «теє счира — правда» (жарт), але ж ворона дійсно була. І поки я стояв там з фотокамерою, що звисала на паску мені на груди з шиї (нуль картинок потрапить на ринок, ті камені не фотографуються, до речі, N. мав цілковиту рацію щодо цього, до речі; можливо, радон??), я сам собі дивувався — як це мені могло ввижатися, що там тільки сім каменів? Зізнаюся, я рахував кроки, вертаючись до машини (і трішечки відступив і підступив, коли непарне їх число підвело мене до дверцят), але такі речі не минають швидко. Це КРИХТИ всередині РОЗУМУ! Чи можу…

Чи можу я чесно сподіватися на те, що мені покращає?

10 жовтня 2007

Звісно, є інша версія, хоч як би мені не хотілося з цим погоджуватись: N. мав рацію щодо сонцестоянь. Ми живемо від одного до наступного. Літнє позаду, попереду зимове. Отже, якщо теорія вірна, гарний період триватиме не так уже й довго. Якщо на мене очікують такі ж ментальні тортури наступної весни… і наступної теж…

• Предыдущая
• 61/96
• Следующая