Коли впаде темрява - Кінг Стівен - Страница 43
- Предыдущая
- 43/96
- Следующая
По дорозі додому я зайшов до «Фан Чоя» замовити собі свіжезасмажену курку «Генерал Цо».
— А та була несмачна? — спитала мене касирка Роз Мінг. Трохи ображено спитала. — Ви поясніть, що не так.
— Ні, курка була гарна, — відповів я. — Просто сьогодні мені захотілося дві.
Вона розреготалася так, ніби почула найсмішніший жарт у своєму житті, і я теж засміявся. Щиро. Тим сміхом, що так гарно ллється після почуття непевності. Не пригадую, коли я в останній раз так сміявся, так голосно, так природно. Точно, що жодного разу після того, як страхова компанія «Лайт & Белл» обвалилася на Західну вулицю.
Я піднявся ліфтом на свій поверх і подолав дванадцять сходинок до квартири 4-Б. Почувався я так, як, мабуть, почуваються серйозно хворі люди, коли, прокинувшись уранці, прислухаються при світлі білого дня до свого стану і розуміють, що гарячка вже минулася. Затиснувши пакет під лівою пахвою (незручний маневр, але наразі дієвий), я відімкнув двері ключем. І ввімкнув світло. На столі, де я складаю рахунки, що їх треба сплатити, квитанції і нагадування з бібліотеки про прострочення термінів повернення книжок, лежали комічні окуляри Соні Д’Аміко, ті самі, в червоній оправі, з лінзами у формі сердечок, як у Лоліти. Окуляри Соні Д’Аміко, яка, за словами Воррена Андерсона (єдиного окрім мене працівника головного офісу «Лайт & Белл», хто залишився живий), вистрибнула зі сто десятого поверху палаючого будинку.
Він запевняв, що бачив фотографію, де було знято її в падінні, Соня манірно притримує надолок спідниці, щоб не задерлася, не оголила їй стегна, волосся стирчить угору проти синяви й диму неба того дня, носки її туфель націлені просто вниз. Описана ним картина нагадала мені поему Джеймса Дікі «Падіння» про стюардесу, котра намагається націлити падаючий камінь свого тіла у воду, ніби випірне усміхнена, струсне волоссям, розсипаючи навкруг сяйливі краплі, і попросить подати їй кока-коли.
— Я блював, — повідомив мені Воррен того вечора у «Камені Бларні». — Бодай мені ніколи більше не побачити такої фотографії, Скотте, але я знаю, що не забуду її ніколи. Там добре було видно її обличчя, і, я гадаю, вона вірила, що якось… авжеж, що якимсь чином все з нею буде добре.
Дорослим я ніколи не кричав з жаху, але тут ледь не заверещав, перевівши погляд з Сониних окулярів на РЕГУЛЯТОР ПРЕТЕНЗІЙ Кліва Фаррела, той знову спокійно тулився у кутку поряд із дверима до моєї вітальні. Краєм свідомості я пам’ятав, що двері на площадку прочинені й обоє моїх сусідів по поверху почують, якщо я заверещу. Атож. Тоді, як говориться у примовці, мені доведеться давати пояснень.
Я затиснув собі рота рукою. Пакет гепнувся на дерев’яну підлогу передпокою і тріснув, звідти вивалилася курка «Генерал Цо». Я не міг примусити себе подивитилася на те місиво. Темні шматки тушкованого м’яса могли бути чим завгодно.
Я впав на єдиний стілець, що стояв у мене в передпокої, і заховав лице в долонях. Я не заверещав, і я не плакав, а через деякий час віднайшов у собі сили, щоб прибрати те місиво. Мозок намагався повернути мене до думок про речі, що обігнали мене, стартувавши від рогу 75-ї та Парк-авеню, але я був проти. Кожного разу, як він тягнув мене в тому напрямку, я смикав за повідець і знову спрямовував деінде.
Тієї ночі, лежачи в ліжку, я прислухався до розмов. Спершу (притишеними голосами) говорили речі, а потім люди, котрим вони належали, відповідали їм (трохи голосніше). Іноді вони балакали про пікнік на Джонс Біч — кокосовий запах лосьйону для засмаги, і з бум-боксу Міши Бжизинські Лубега знову і знову співає «Мамбо №5». Або вони говорили про фризбі, що літають у небі, у той час як по землі за ними ганяються собаки. Іноді вони обмінювалися думками про дітей, що вовтузилися у сирому піску, у трусиках з намоклими сідничками. Їхні матері, в замовлених по каталогу «Лендз Енд» купальниках, прогулювалися неподалік, з намазаними білою пінкою носами. Скільки з тих дітей втратили пильну маму чи вправного у киданні фризбі тата? Господи, мені аж ніяк не хотілося розв’язувати цієї математичної задачі. Але голоси, що звучали в моїй квартирі, вони хотіли. Вони повторювали це знову і знову.
Я згадував, як Брюс Мейсон продудів у свою мушлю і оголосив себе Володарем Мух. Я згадував, як Морін Геннон одного разу сказала мені (не на Джонс Біч, не тоді була ця розмова), що перший психоделічний роман — «Аліса в Країні Див». Джимі Іглтон якось на обідній перерві розповів мені, що в його сина разом з заїкуватістю ще й діагноз «нездатність до навчання» (отак маєш два по ціні одного) і йому потрібен репетитор з математики, а іншому синові — з французької мови, якщо цей хоче врешті-решт хоч колись закінчити школу. «Поки він ще має право на пільгові підручники від Американської асоціації пенсіонерів», — так пояснив мені тоді Джимі. Щоки в нього у косих променях сонця виглядали блідими, не дуже гарно виголеними, наче того ранку він скористався затупленим лезом.
Я вже поринав у сон, але від останнього спогаду миттєво очуняв, бо зрозумів, що ця розмова мусила відбуватися незадовго перед одинадцятим вересня. Либонь, за кілька днів. Можливо, навіть у попередню п’ятницю, а тоді виходить, що це я востаннє бачив Джимі живим. А його пацан, той, що заїка і нездатний до навчання, чи його ім’я, бува, не Джеремі, як у Джеремі Айронса? Напевне, що ні, напевне, це мій мозок (іноді він вхопить банана) грається, але все одно це дуже близько. Їй-Богу. Мабуть, Джейсон. Або Джастін. Передсвітанкові години — час перебільшень, тож я, пам’ятаю, думав тоді: якщо виявиться, що його сина дійсно звуть Джеремі, я напевне збожеволію. Соломина, що зламала хребет верблюду, бейбі.
Близько третьої ранку я згадав, хто був хазяїном прозорого кубика зі сталевим пенні, — Роланд Ейблсон з відділу страхових покриттів. Він називав цю річ «мій пенсійний фонд». Це саме Роланд мав звичку проказувати оте: «Люсі, тобі доведеться давати пояснень». Одного осіннього вечора у 2001-му я бачив його вдову у шестигодинних новинах. Одного разу ми з нею погомоніли на якомусь із наших корпоративних пікніків (цілком можливо, що саме на Джонс Біч), і я подумав тоді, яка вона гарненька, але вдовування рафінувало ту колишню миловидність, збивши її у сувору красу. В програмі новин вона жодного разу не назвала свого чоловіка «загиблим». Вона весь час згадувала його як «зниклого безвісти». І якби він вижив — десь знічев’я знайшовся, — йому б таки довелося давати пояснень. Будьте певні. Звісно, і їй теж. Жінка, яка в результаті масового вбивства перетворилася з гарненької на красуню, безперечно мусить давати пояснень.
Я лежав у ліжку, згадуючи про різну всячину — як накочувався прибій на Джонс Біч, як у небі літали фризбі, — і наповнювався гіркою печаллю, що врешті-решт пролилася слізьми. Та, мушу визнати, це був не зайвий досвід. Тієї ночі я дійшов розуміння, що речі — хай навіть крихітні, як той пенні у прозорому кубику, — можуть важчати протягом часу. І тому, що їхня вага більшає в умі, для цього явища не існує математичних формул, на кшталт тих, що їх можна знайти у «Синіх книгах» страхових компаній. Де страхування життя підвищується на У, якщо ви палите, і страховий захист врожаю підвищується на X, якщо ваша ферма знаходиться в зоні торнадо.
Розумієте, про що я кажу? Це вага розуму.
Наступного ранку я зібрав усі ті речі і знайшов ще одну, сьому, під диваном. Хлопець, що сидів у сусідній з моєю комірці, Міша Бжизинські, тримав у себе на столі пару лялечок — Панча і Джуді. У себе під диваном я надибав Панча. Джуді ніде не знаходилася, але з мене доволі було й самого Панча. Оті його чорні оченята, що тупилися на мене з облудного заячого писку, від них у мене серце йойкнуло і стало моторошно на душі. Я виловив ляльку з-під дивану, і, поки тягнув, вона залишала по собі огидливу смугу пилу. Річ, що залишає по собі матеріальний слід, — це реальна річ, річ, яка має вагу. Тут питань нема.
- Предыдущая
- 43/96
- Следующая
