Ярославна - Чемерис Валентин Лукич - Страница 60
- Предыдущая
- 60/113
- Следующая
Хоч їй і присвячено в поемі всього лише двадцять рядків, але вона – один з головних персонажів і звертається княгиня до трьох стихій: вітру (Стрибог або його онук), Дніпра (до «глибокої ріки» – такий переклад із скіфської мови), звертається, можливо, до божества ріки (водяного) і до Сонця (Хорс, Ярило). Всі ці сили (вітер, вода, сонце) ворожі Ігорю. Жона закликає природу допомогти її ладові повернутися. Вона сумує і за воїнами князя, і моління Ярославни рятує Ігоря.
Власне, її СЛОВО, що мовлене, справді рятує.
Недарма ж через віки та віки Поет подивується і вигукне:
«На Дунай Ярославнынь глась слышимь, зегзицею незнаемь рано кычеть: Полечу, рече, зегзицею по Дунаеви».
Що це за птах – зигзиця? Росіяни, перекладаючи «Слово о полку Ігоревім» на сучасну російську, впевнено писали: кукушка. Цю птаху здибуємо і в авторитетному перекладі академіка Д. Лихачова: «На Дунае Ярославнин голос слышится, кукушкою безвестною рано кукует: «Полечу, – говорит, – кукушкою по Дунаю, омочу шелковый рукав в Каяле-речке, утру князю кровавые его раны на могучем его теле…»
Отже, кукушкою. Хоч Ярославна ясно «рече»: зегзицею.
Українці або залишали зигзицю, або заміняли її зозулею – а це той же пах, що по-російському прозивається кукушкою.
Серед дикого птаства України після ластівок, солов’їв та лелек четверта за популярністю вона – зозуля.
Давньоруська зигзиця – так гадають. В Україні це й нині її народнопоетичне ймення. Хоча, здавалося б, яка поезія, адже цей, з бурувато-сірим оперенням птах, тільки тим і зайнятий, що підкладає свої яйця в чужі гнізда. Чинить по суті розбій.
Це вона, зозуля, займається цим малопривабливим способом залишати потомство, або він – зозуль.
Але чомусь він не такий популярний, як вона – зозуля. Як вважає народна традиція, зозуля – вічна вдова, того й гнізда не в’є. Ще, буцімто, будучи колись жінкою, вбила свого чоловіка і була засуджена за це Богом не мати пари й поневірятися по лісах. А ще вона – віщунка (буває, що й лиха), пророчиця, адже знає, кому і скільки літ жити. Запитай – відповість. Своїм кукуканням.
В українських піснях про смерть козака на його могилу кохана прилітає зозулею.
Зозулею літала на Каялу-річку і Ярославна. Себто зигзицею.
А ось у Тараса Шевченка в його «Плачі Ярославни» і зозуля, і зигзиця, – увага! – ще й чайка-вдовиця.
У білорусів – переклад Янки Купали – зозуля:
«А у Пуціўлі Ярослаўна Безуцешнаю зязюляй Наракае раным-рана».
А ось у Максима Рильського, – його переклад «Слова» один з кращих, – як і в Т. Шевченка: і традиційна зозуля, і чайка-жалібниця.
То в чиєму образі Ярославна літала у «Слові»: зозулею (зигзицею) чи чайкою, вдовицею і жалібницею?
І взагалі, до чого тут чайка? Такого птаха ніде у «Слові» не згадано. А тому в більшості українських перекладів виступає зозуля – вона ж зигзиця. Варт зазначити, що в давній українській мові існували ще й такі назви зозулі, як зогзуля, зегула, зузуля. В росіян традиційно тільки кукушка. Дослідники «Слова» не відшукали в живій російській мові XIX ст. слова «зегзиця». Знайшлися лише в деяких регіонах Росії вже напівзабуті давні форми назви цього птаха: зогда, загоска, загозочка… Перекладачі і ці варіанти сприйняли, як первісні назви – можливо, й народнопоетичні та пісенні – терміну кукушка.
Тож так і втрадиційнилося: в російських перекладах кукушка, в українських – зозуля. Це при тому, що в мові Давньої Русі таки була зегзиця, що її українці перекладали як зозуля, а росіяни – як кукушка. А раптом Ярославна літала до Каяли-річки зовсім і не зозулею-кукушкою? Раптом зигзиця означала в Давній Русі зовсім іншого птаха?
Чи ж бува під зигзицею не малася чайка? Вдовиця і жалібниця.
Один з дослідників «Слова» Шарлемань з цього приводу зауважив: «Зегзиця… зазвичай трактується як кукушка. Але варто нагадати, що на Десні між Коропом і Новгород-Сіверським селяни місцями називають гигичкою, зигичкою, зигдичкою – чайку. Може, в даному випадку і автор «Слова» порівняв Ярославну з цим птахом, який здавна в Україні був емблемою смутку – тобто чайкою… Може бути, цю чайку автор «Слова» назвав іменем «зигичка», що у його час було більш поширеним, а пізніше переписувачами було слов’янізовано і перетворилося в «зегзицю». Назва зигичка, гигичка – звуконаслідування, що передає крик птаха – ки-ги, «кигикає». З точки зору поетичного образу, зазначає інший автор, це значення слова зегзиця значно краще мотивується, аніж загальноприйняте раніше (кукушка). Контекст плачу Ярославни: «полечу, рече, зегзицею по Дунаю, омочу бебрян рукав в Каялі-річці» викликає образ саме водяного птаха, чайки, що низько летить над річкою і зачіпає воду крилом, але ніяк не пов’язується з уявленням про мешканку лісів – зозулю…»
Це, звичайно, так. Всі представники сімейства зозулевих (а це 130 видів, 38 родів), починаючи від всім знайомої зозулі звичайної і до малознаної, але вельми оригінальної зозулі, ані сіра, ані чорно-синя з фіолетовим відливом, – всі вони деревні й чагарникові птахи, життя яких минає в кронах дерев та кущів. А чайки (45 видів) своє життя пов’язали з водою, вони найчисленніші і, до речі, найкрикливіші – на пляжах, біля річок, озер, на морському узбережжі. Їжу добувають в основному з води, на льоту вихоплюючи маленьку рибку. Але як уже утрадиційнилося в перекладах «Слова» на сучасні українську, російську та білоруську мови, так, очевидно, й лишиться.
Ярославна до Дунаю та до річки Каяли літатиме зозулею-зигзицею.
Хоча іноді – й чайкою-вдовицею. Чи жалібницею…
Дослідники поеми й досі дивуються: чому голос княгині чути на Дунаї, адже плаче вона у Путивлі, за сотні верст від Дунаю? Навіщо їй летіти зигзицею (зозулею) по Дунаю, мочить «бебряний рукав» в Каялі-річці, щоб витерти князеві рани? Не інакше, як Дунай тут – міфічна ріка. Топонім «Дунай» одного кореня з топонімом «Дон», що в перекладі зі скіфської означає просто «ріка». До всього ж Дунай – це ріка, на берегах якої колись була давня батьківщина слов’ян, а тому, гадають дослідники, Дунай тут – символ початку життя. Також може бути символом живої води, а Каяла – символ кінця життя, символ мертвої води. «На річці на Каялі тьма світло покрила…» Тут розбите військо Ігоря, тут закінчився його похід. Сюди готова полетіти Ярославна. Можливо, «Каяла» і «каятись» – однокореневі слова. Подумки здійснивши політ від Дунаю до Каяли, княгиня пролетіла всю ойкумену.
«Сюди готова прилетіти Ярославна…»
На річку Каялу, про яку ми так досі нічого й не знаємо – де протікали її води?
Тужіння-плач-заклинання Ярославни, як уже мовилося, займає в повісті лише двадцять рядків, але завдяки цим двадцяти рядкам княгиня стала одним з головних героїв поеми. Вона збирається полетіти зозулею до Каяли, щоб обітерти мужу криваві рани водою Каяли, звертається до вітра:
- Предыдущая
- 60/113
- Следующая