Ярославна - Чемерис Валентин Лукич - Страница 53

• Предыдущая
• 53/113
• Следующая

Сонце рано-вранці кармінове, яскраво-червоне, без золотого блиску й такого ж проміння.

Споконвіку воно було божеством язичницької Русі, що втілювало життя, тепло, світло. У давніх слов’ян було два головні боги сонця – Хорс (бог сонячного диску) і Ярило – бог сонячної енергії. Слово хорс означало «круглий», а слово «ярило» – неприборканий, нестримний, шалений, або ще ярий, яскравий… Арабський письменник X ст. аль-Масуді називав слов’ян-язичників «сонцепоклонниками». Ігор Святославич вважав себе онуком бога сонця. Нащадками Дажбога (сонячного божества) автор «Слова» назве увесь руський народ.

Сонце завжди ототожнювали ще й із земними владарями – імператорами, царями, фараонами, королями, князями. У «Слові» чотирма сонцями буде названо чотирьох князів: Ігоря Новгород-Сіверського, Всеволода Курського, Володимира Путивловського, Святослава Рильського. Але скоро, скоро їм, сонцям Русі, доведеться побути в ролі рабів.

Вже зійшло сонце-Хорс, велике і кругле, а невдовзі за ним вигулькнуло й сонце-Ярило – яскраве, радісне, шалене…

Русичі уявляли сонце вогненним колесом, від якого залежало життя і благополуччя роду. Зміни пір року пояснювалися смертю і народженням небесного бога. Про сонце говорили як про живу істоту: воно прокидається після сну, сідає, встає, ховається за хмари. Сонцем скріплювали клятви, мирні угоди, а заклинання виголошували, обернувшись до небесного світила. У київському пантеоні на горбі Перуна стояв Дажбог – один із головних богів Русі. Під цим іменем обожнювалося сонце.

Як з’явився Ярило, русичі вже були на ногах – мечами, списами, шоломами чи й просто руками вітали Ярила.

– Слава, слава тобі, Ярило! Ярій над нами завжди!

Вітаючи бога свого, ще не бачили, що вони вже оточені полками половецькими, котрі переважали їх у кілька разів.

Одним до смерті, другим до рабства й гіркоти полону залишалися вже лічені години.

Вітали сонце й половці. У Половеччині, Куманії їхній, як були вони певні, сонце їхнє, куманське, і воно неодмінно спопелить русичів і принесе побіду синам Куманії…

Це вже коли вони з князем Ігорем втікатимуть з Половеччини на Русь, у «Слові» буде написано, що «Ігор пролітав соколоньком білим», а він, Овлур, «пробігав вовком босим сірим…»

Йому часто снилося – ще як пастушив у Половеччині, – що він бігає степами прудконогим і невтомним вовком… Не біжить, а стелеться над ковилом, притуливши до потилиці вуха, а хвіст тримаючи стрілою. У нього міцна широколоба голова з видовженою мордою, міцні ікла і хижі зуби. Він уміє за себе постояти, невловимий у степах, хижий сіроманець, якого всі бояться, а він – нікого… Вовк був його улюбленим звіром, і він теж вважав себе звіром, тільки двоногим, у вигляді людини – таких називають вовкулаками. Може, тому, що половці, серед яких він народився і виріс, поклонялися вовкові, вважаючи його своїм предком. А Овлур вважав себе вовком, тільки двоногим, і ніколи не чіпав своїх чотириногих братів. Він умів з ними балакати, розумів їхню мову і коли завивав до них по-вовчому, вони відгукувалися до нього виттям…

Віра, що він насправді вовк, допомагала йому жити і триматися в цьому хижому світі. І тієї ночі, як він під ранок задрімав-заковиз, сидячи біля затухаючого багаття, йому теж приснилося, що він вовк і біжить степами від Дону до Дінця і далі, далі на Русь йому не знану. Але і рідну водночас, бо то була Русь його матері, яку він любив над усе. Ріднішої за неї людини у всій Куманії у нього не було.

Перед смертю ненька наказувала йому:

– Слухай, Овлуре, сину мій! Ніякий ти не половець, не кипчак і не куман, як половці себе називають. Бо я, твоя мати, є руською бранкою, яку половці у полон загребли і в свої степи погнали разом з іншими полоняниками. А тому ти, як і я – русич. Стій на цьому до смерті своєї! Поховаєш мене, пом’янеш, та час вибравши зручний, на Русь іди. Мені вже не судилося повернутися на свою ойчизну любу, то ти, сину мій, повернешся. Щоби я спокійною була на тому світі. Поклянися мені – перед смертією моєю, що виконаєш мій заповіт.

І він поклявся.

Повернутися на Русь до неньчиного народу і стати русичем і рід материн на Русі продовжити. Від батька свого триклятого, якого й мати не знала, вочевидь половця, який її зґвалтував, він отримав трохи звужений, як у всіх тутешніх степовиків, розріз очей і припухлі повіки, а ось від матері – світле волосся і сині очі… Тож потай гордився, що він не куман, а руський. Хоч дещо й схожий на половців, адже в нього трохи жовтувата шкіра і випнуті вилиці.[33] Правда, волосся з роками почало темніти, а ось очі, хоч і вузькуваті, але все одно залишалися материними, голубими. І це так було дивно для куманів, що кочовики не визнавали сина руської рабині за свого. А він мстив їм тим же – не визнавав половців за свій народ. «Ми – чужі, – казав. – Половці мені, а я – половцям. Моя має іти на Русь…»

Але Русь була далеко, і Овлур завис, як у повітрі: не куман, але й ніби ще не русич. Тож тільки віра, що він бодай колись дістанеться Русі, і гріла його.

З дитинства йому снилося, що він – вовк, тож часто уві сні по-вовчому вив і бажав проснутися вовком на чотирьох ногах і податися до їхніх зграй.

Але пам’ятав неньчину волю повернутися на Русь, тож чекав зручного часу. Уві сні він часто бігав на Русь, хоч наяву так туди й не добіг. Ще не добіг. Але поклав собі: будь-що добігти на Русь.

І тієї ночі він біг на далеку і незнану йому Русь, біг сірим вовком. І здавалось йому, що Русь вже ось-ось, за о-он тим кряжем, де небо із землею зливається. Там вона. По той бік Сули, Русь неньчина. І він біг і біг. З однією лише думкою: хутчій дістатися Сули, за якою починається Русь.

У неньки було гарне ім’я – Зорислава. І він завжди його повторює, як йому тяжко стає – Зо-ори-исла-а-ава-а… І тоді легше стає, бо то ненька Зорислава приходить йому на поміч. Навіть з того світу приходить, ледь він її погукає: Зо-ори-исла-ава-а… «Я тут, сину», – чує він її голос і спішить до неї, до неньки рідної, і легко йому і гарно стає на душі…

Мати часто казала: половці зменшили Русь на одну жінку, як захопили її в полон-неволю, як висмикнули її з рідного краю, «наче морквину з грядки», а вона їм відомстить тим, що збільшить Русь на одного хлопця, якого породила у Половеччині. «І цим хлопцем, – додавала, – маєш стати ти, Овлуре».

Часто розказувала Овлуру (але вже без сліз – виплакала їх за роки неволі), як половці ґвалтом нападали на села, палили хати і все, що не могли взяти з собою, як стрілами клали на місці тих, хто намагався їм чинити опір, забирали добро, коней та худобу в смердів, а найперше хапали жінок…

– А як гнали нас у неволю, у степ свій проклятий! Ой, божечку ж мій, божечку, хіба можуть таке люди чинити людям? – і замовкала, бо щось її наче душило – гнів чи відчай, – і вона тільки хрипіла, не в змозі далі й слова вимовити про ті жахи, що їй випало пережити…

Століттями таке раз по раз траплялося на Русі, і літописці писали вже звичні їм слова: «Того літа (осені весни чи й узимку) приходили половці пустошити Русь…»

Про це й у «Повісті минулих літ» розповідає на багатьох сторінках Нестор. Візьмемо лише одне його свідчення про ту кривду, що вчинили половці, захопивши місто Торчеськ:

«…І знесилилися люди у місті (не витримавши довгої й виснажливої облоги – В.Ч.) без води і їжі, і здалися вони ворогам. Захопивши місто, половці підпалили його вогнем. І людей поділили між собою, і багато християнського народу повели у вежі свої, до сімей своїх і родичів. Стражденні, печальні, лютим холодом скуті, змучені голодом і спрагою, в біді, з сірими обличчями, з почорнілими тілами, йшли вони чужиною, йшли невідомою країною, голі бредучи і босі, з язиком запаленим і ногами, окутаними терням, зі сльозами відповідали вони один одному, кажучи:

– Я був із цього міста.

А інший:

– Я був із того села.

Так перепитували вони один одного в сльозах, рід свій називаючи і тужливо зітхаючи, очі підводячи до неба…».

• Предыдущая
• 53/113
• Следующая