Ярославна - Чемерис Валентин Лукич - Страница 48
- Предыдущая
- 48/113
- Следующая
Гриміло. І дружинники старанно хрестилися, бо ніхто не хотів, аби під нього диявол сховався. Їх і вдома розвелося, а в чужих краях і поготів від диявола треба спасатися…
А блискавиці свіркали, краючи небо, грім гримів – не інакше, як Господь усіляку нечисть і з Половеччини викишкував…
Саме там, біля Осколу, де Ігор чекав брата Всеволода, і сталася одна пригода, призвідець якої згодом так круто змінить долю князя новгород-сіверського, коли він потрапить в полон до половців.
Військо стояло на межі Половеччини, там, де починалися володіння немирних кочівників. Степи до самого обрію були пустельними, Ігор вимагав від своєї сторожі привести бодай одного «полового», а розвідники, хоч і гасали всюди, проте все не вдавалося їм запопасти кумана. І раптом з тамтешнього боку навстріч русичам примчав вершник.
Спершу було подумали, що то посланець Кончака, Кзи чи ще якогось половецького хана, їх – не полічити, – тільки дивно було, чому він один (та і як для ханського посланця він був зодягнений явно біднувато) – аж виявилось – перебіжчик.
– Рус, рус, – женучи коня чвалом, кричав незнайомець і розмахував руками. – Моя – кипчак! Куман! (так називали себе половці).
– Моя до вас… Моя не зовсім куман!.. Моя хоче служити вашому коназу…
Перебіжчика відразу ж відвели до Ігоря Святославича.
Князь з узвишшя спостерігав, як іде переправа на той берег. Він був захищений пластинками із задубілої шкури вола, що з’єднані металевими пластинками, в шоломі, при боці меч і щит. Кінь під ним нетерпеливо перебирав міцними ногами, пирхав, мотав головою, брязкаючи позолоченою збруєю.
– Заспокойся, друже, – князь поляскував долонею по мокрій лискучій шиї коня. – Назад вороття нам немає. По той бік нас чекає або слава, або…
Про друге «або» не доказав. На узвишшя вихопились вершники на чолі з воєводою сторожового загону, що рухався, як йому й належить, попереду війська.
Між ними на маленькому половецькому конику, що неспокійно косував оком на дужих коней русичів, охляп сидів перебіжчик. Власне, збуджено йорзав на конячій спині, непоказний з себе, з білим лицем і світлим волоссям, що було рідкістю серед половців. Замість вусів і бороди у нього було кілька волосинок, що поскручувалися. Судячи з усього, явно з тамтешнього простого люду. На голові замість звичної для половців круглої шапочки чи сірої шапки, – шматок якоїсь ганчірки, стара шкіряна куртка пропалена в кількох місцях, надіта на голе тіло. Такі ж старі шаровари, босий.
В одному вусі в нього – велика бронзова сережка, вже від часу позеленіла. В руці – канчук.
З-за спини в нього виглядав лук і сагайдак зі стрілами.
– Моя прозивайся Овлур, – кричав половець, блискаючи зубами. – Моя хоче служити руському коназу.
– Чого це ти… як тебе – Овлур? (перебіжчик закивав) – та раптом забаг служити руському коназу? – ледь насмішкувато запитав його Ігор Святославич.
Ратники, які обіч князя сиділи на високих і дужих конях – вони легко збивали з ніг і затоптували низькорослих і слабкіших кочівницьких коней, – з цікавістю розглядали половчанина.
– Руський коназ розіб’є куманів, од яких моя втікай!
Князь, як і його ратники, сидів на дужому коні, у панцирі, поножах, на голові – суцільнокутий шолом з шишаком, «стрілки» захищали ніс, а шию – брамниці.
Позолочений шолом сяяв на сонці, як новенький, і перебіжчик, коли дивився на нього, мружився.
На той час у руських дружинників плетені із залізних кілець кольчуги були замінені панцирами, що їх літописці зазвичай називали бронею. Панцир на відміну від кольчуги захищав від стріл – половці були всуціль озброєні луками. Металеві пластинки панцира гнучко з’єднувалися між собою, сам панцир був блискучим, наче відполірованим. На лівій руці в кожного щит, що його в бою підставляли під удар меча, списа чи клепа. І обладунки, і зброя на сонці святково сяяли. Щити були яскраво-червоні.
– Пощо Овлур втікає від своїх співплемінників? – запитав князь.
– Дак вони хочуть забрати моя голова! – обурено вигукнув половчанин, наче дивуючись, що це невідомо руському коназу.
– А вона, голова, в Овлура, очевидно, одна? – насмішкувато підсумував князь (перебіжчик закивав: так, так, одна).
– Моя не бажай нікому віддавати єдиний голова.
– Мудро, – гмикнув князь.
Виявилось, Овлур – пастух. Пас табуни багатих своїх співплемінників. І вкрав у свого господаря коня. («Взяв, а не вкрав, – вставив перебіжчик. – Тому що в Овлура немай коня!»). Крадія – на що він розрахував? – швидко виявили. За половецькими звичаями крадій тепер мав не лише повернути коня власнику, а й у придачу віддати йому ще дев’ять таких же коней. За моральні, так би мовити, відшкодування. Щоб знав, як красти!
– Я не май ще дев’ять коня! – вигукував крадій.
Але й таке в половців було передбачене. Якщо крадій не мав коней, то мусив віддавати своїх дітей навзамін. Але й дітей в Овлура не було. Як не було й жони – бо хто піде за бідного безкінного пастуха.
Проте родовими законами половців і це було передбачено: якщо крадій не мав дітей, то мусив розплачуватися власною головою.
– Але я не змій Тугарин! Голова у мене один! – кричав Овлур і хапався за власну голову, вертів її, аби руський коназ переконався, що в нього й справді «один голова». – Я нікому не віддам свій голова!
– Мудро, – схвалив князь. – Власну голову треба берегти.
– А вони – вимагай моя голова!
– Хто – вони?
– Куман.
– А хіба Овлур – не куман?
– Моя – рус.
– О-о, це вже цікаво. Зустріти в Половеччині половця, який не половець, а русич. Отже, Овлур вирішив дати дьору – аби врятувати свій голова? – князь підроблявся під мову перебіжчика.
– Так, так, моя – тікай. Від нехороших куман. Моя бажай служити руському коназу.
– Це якщо руський коназ згодиться взяти тебе на службу, – вставив воєвода. – Який хан є твоїм паном?
– Кза.
– Де зараз Кза? – запитав князь. – Ти знаєш, де він нині кочує?
– Моя знай, знай! Хан Кза разом з ханом Кончак збираються на Русь іти походом.
– Якісь загони половців вже на Посуллі, – вставив воєвода. – Там на пограниччі в багатьох місцях помічені сигнальні дими наших. Сполохи несуть застереження: варто поспішати, доки Кончак, Кза та інші хани не вирушили на Русь.
– Треба поспішай, поспішай, – підтвердив і Овлур.
– Ти готовий нам показати дорогу до кочів’я хана Кзи?
– Моя готовий, готовий, – радо заторохтів Овлур. – Куман хоче моя голова, а я хочу показати русичам, де Кза кочує.
– Красти не зовсім добре навіть у половців, – зітхнув князь.
– Моя – не крадь. Моя взяла коня. Одного. У мого пан багато-багато коней. Він не збідніє, як дасть мені один кінь. Я пасу його худобу. Мені без коня ніяк не можна.
– Гм… Звідки Овлур знає руську мову?
– Моя ненька… ваш.
– Тобто руська.
– Руська, руська, – кивав Овлур головою, яку рятував од куманів. – Із вашого города Путивль. Її в полоню кумани захопили, там вона народила мене. Ненька навчай мене своєї мов. Вона помирай. Казала: Овлуре, ти не куман, ти, як і я, рус… Поховай мене і йди на Рус до мого народу. І стань теж русом… І моя поховай ненька і тікай до вас. На Рус. Моя хоче руському коназу служити і стати, як і ви, рус, рус…
– Бути по-твоєму, – підсумував князь. – Беру тебе на службу. Але перед цим ти допоможеш нам – покажеш дорогу до кочовищ Кзи. Ти знаєш туди дорогу? Тільки без обману і без олжі.
– Знай, знай.
– Тоді – вперед! – повернувся до воєводи сторожового загону. – Бери Овлура, і хай він нас веде до Кзи.
Князь перевів погляд на річку, до якої довгими вервечками спускалися полки.
– Пришвидшити перехід! Борзо, борзо!..
– Слухаю, князю, – відповів тисяцький і з гиком та свистом помчав до броду.
Три дні руські полки переправлялися через Оскіл, а як усі опинилися на тім боці, якась дивна тиша раптом облягла військо. Навіть не чути було пирхання коней, брязкоту зброї. Воїни були замислені. Хто дивився вперед, в далеч незнайомої Половеччини, у її загадкові степи, хто озирався назад, де за Осколом, за Дінцем, за Ізюмським бродом, за горбами, що їх залишило військо, зосталася Руська земля.
- Предыдущая
- 48/113
- Следующая