Выбери любимый жанр

Ярославна - Чемерис Валентин Лукич - Страница 41


Изменить размер шрифта:

41

Для нього прикладом був Володимир Святославич, дружинний князь. Розповідали, як він беріг і плекав дружину. Якось дружинники почали було нарікати на князя, кажучи: «Горе головам нашим: дав він нам їсти дерев’яними ложками, а не срібними». (З розповіді Нестора). Почувши про це, Володимир звелів викувати срібні ложки, сказавши так: «Сріблом і золотом не знайду собі дружини, а з дружиною здобуду і срібло, і золото, як мій дід та батько мій з дружиною дошукались золота і срібла».

Ігор, хоч і мав при собі радників-бояр, все ж таки радився і з дружиною, і дружина його за це шанувала і готова була за нього йти у будь-який бій.

Першу зупинку на путі в далеку Половеччину новгород-сіверський князь зробив у Путивлі, другому за величиною місті свого уділу. Затримуватися там довго не збирався – день-два. Тільки для того, аби остаточно зібрати дружину. В Ігоря Святославича в Новгород– Сіверському було обмаль війська. Дружина його і трьох сотень комонників не нараховувала (піше військо, нашвидкуруч набране і майже не навчене, до уваги не бралося).

Йти з такими силами на Половеччину було б не просто ризиковано, а рівнозначно самовбивству. У степах біля Дону десятки ханів, і кожен з них може легко і швидко виставити орду. Звертатися ж за допомогою до київського князя Святослава, що був старшим на Русі, Ігор не зважувався. По-перше, Святослав не лише не схвалить його походу, а й просто заборонить його, як авантюрний (руські князі в Поле завжди ходили лише спільно, збираючи для цього значні сили), а по-друге, якщо раптом і схвалить, що малоймовірно, то вся слава потім перейде до нього, як до старшого, а славою Ігор Святославич не бажав ні з ким ділитися. Тоді навіть втрачався смисл самого походу в Куманію. Новгород-сіверський князь хотів, щоби вся слава дісталася лише йому як покорителю Степу.

В Путивлі до нього мав приєднатися син Володимир, князь путивльський, брат Всеволод, князь курський і трубчевський. Той, про якого пізніше з таким захопленням писатиме «Слово»:

І Всеволод, тур сміливий,
Йому промовляє:
Один, брате, ти у мене,
Один, ясний світе,
Обидва ми, брате, —
Святослава діти.
Сідлай, сідлай, брате,
Швидкі свої коні.
Мої ж тобі перед Курськом
Вже осідлані, готові,
А мої тобі куряни —
Воїни бувалі:
Під трубами сповивані,
Під шоломами колихані,
Кінцем списа годовані.
Шляхи їм відомі
І яри знайомі,
У них луки натягнені,
Сагайдаки розв’язані
І нагострені шаблі.
Собі честі шукаючи,
А князеві слави, —
Сірими вовками
Гуляють полями».

(З невідомих причин буй-тур Всеволод Святославич із своїми «сірими вовками» не з’явиться в Путивлі – брати зустрінуться вже в Половеччині, куди кожен з них прийде своєю осібною дорогою).

В Путивлі до Ігоря також мав пристати (попередню згоду він дав) Святослав Олегович з Рильська, а також загін ковуїв, що його вислав на поміч Ігорю чернігівський князь Ярослав Всеволодович. Правда, й цих сил було явно недосить, щоб не сказати замало. Половці можуть швидко зібратись (а втім, що їм збиратися, коли вони завжди готові до бою) і виставити в кілька разів більше військо, і це ні-ні та й непокоїло Ігоря. Але виду князь не подавав, вдаючи, що все так і має бути. А тим часом покладався на несподіваність своєї з’яви біля Дону і, звичайно ж, на везіння. Досі йому везло, повезе й цього разу. Верх беруть не так числом, як умінням та відвагою.

І хоч війська в Ігоря, як уже мовилося, було не так і багато, але невеликий Путивль, як він з’явився, враз переповнився ратним людом – труби трубили і сурми сурмили, і стяги маяли, і дзенькіт зброї лунав, і тупіт баских коней не втихав…

Коні іржали і хвицяли.

На вулицях – надвечір’я надходило прохолодне, – палали багаття, біля яких кучкувалися ратники, вкладаючись спати просто на землі під відкритим небом, густо всіяним яскравими волохатими зорями.

Все в Путивлі прийшло в рух, місто зашуміло, заклекотіло, там і там лунали пісні во славу руської ясної зброї та князя Ігоря відважного, який веде раті на поганих…

Про це так яскраво розповість більш як через пів тисячоліття по тому Олександр Порфирійович Бородін, видатний російський композитор. Який, до речі, не мав музичної освіти, а займався науковою роботою в Медико-хірургічній академії. І разом з тим, він увійшов в історію російської класичної музики як чудовий композитор, творець монументальної епічної опери «Князь Ігор», що стане одним з найвищих досягнень світової оперної класики.

«Князь Ігор» – опера в чотирьох діях з прологом. Лібрето композитора. Дія відбувається і в Путивлі, і в половецькому степу року 1185-го.

У квітні 1869 року відомий музичний критик Стасов запропонував Бородіну в якості оперного сюжету пам’ятку давньоруської літератури «Слово о полку Ігоревім». Як зізнавався композитор, сюжет припав йому «жахливо до душі». Аби ще глибше просякнутись духом старовини, Бородін побував в околицях Путивля, під Курськом, вивчав історичні джерела: літописи та старовинні повісті, дослідження про половців, музику їхніх потомків, билини, епічні пісні. Текст і музика писалися одночасно на протязі 18 років, але опера так і не була завершена. Після смерті Бородіна Римський-Корсаков і Глазунов на основі авторських ескізів дописали незавершені епізоди, дооркестрували оперу.

Прем’єра «Князя Ігоря» відбулася на сцені Маріїнського театру в Петербурзі 23 жовтня (4 листопада) 1890 року з великим успіхом.

Композитор підкреслив в опері не стільки політичну спрямованість «Слова» – пристрасний заклик до руських князів про єднання, – як народно-епічні риси.

Отож, перша дія.

Площа в місті Путивлі. Князь Ігор з дружиною стоїть табором в Путивлі. Народ гучно славить Ігоря і його сина Володимира. Має початися похід проти ворожих орд половців. Виступ дружини супроводжує товкотнеча. Несподівано починається сонячне затемнення. (В дійсності воно відбудеться пізніше, вже в поході). Народ і Ярославна бачать в цьому погану прикмету і прохають Ігоря залишитися вдома. Йому не варто йти на ворога самочинно, без союзу з усіма руськими князями. Але владолюбний князь не звертає уваги на Боже знамення. Двоє з його людей, Скула і Єрошка, бояться смерті на полі бою. Вони ховаються. Ігор прощається. Він передає Ярославні владу в Путивлі і прохає брата жони, Володимира Галицького, про допомогу Ярославні… Війська вирушають у похід…

В ту останню перед походом ніч князь і княгиня не спали. Хоча спершу обоє старанно вдавали, що сплять і бачать безперечно щасливі сни. Князь лежав біля жони своєї на спині, лицем до стелі (що він там бачив у пітьмі?) і, вдаючи, що він в обіймах Морфея, намагався не зітхати, хоч і тягло до цього, – а кріпко думав. Але… Думай – не думай, а завтра ні світ ні зоря похід все одно розпочнеться. Тож думав. Ще і ще про завтрашній похід – чи буде він успішним? Чи не стане останнім у його ще досить молодому житті, коли він так і не встиг нічого особливого звершити… Не осоромить він свою князівську честь? Чи вистачить у нього оружної сили – половців, як комашні в степу. Але вони, на щастя, розпорошені, гризуться між собою – як, між іншим, і руські князі, – а степи там безмежні. Покіль зберуться, він своє зробить. Принаймні хана Кзака потовче. Слава і визнання серед руських князів мають нарешті й до нього завітати, удільного князя з Новгород-Сіверського удільного князівства… Чи своїм походом, що його він затіяв потай од київського князя Святослава, не принесе бува Русі нове горе? На випадок його невдачі половці, аби помститися, лавиною ринуться на південне порубіжжя Русі – коні у них, хоч і низькорослі, але витривалі й летючі, а збиратися їм… Гикнув, свиснув, і вже куман жовтошкірий готовий у путь.

41
Перейти на страницу:
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело