Приватне доручення - Ростовцев Эдуард Исаакович - Страница 27

• Предыдущая
• 27/45
• Следующая

Майор зустрів їх біля нового будинку вокзалу.

В загальній кімнаті лінійного пункту міліції панувало збудження: кілька міліціонерів оточили якийсь предмет, що лежав у кутку на підлозі. Вони розступилися, даючи дорогу районному уповноваженому. Але майор пропустив наперед Карпенка, і відразу ж до Ігоря долинув голосний шепіт: «Дивись, уже начальство з Винагорода прикотило! Швидко!»

На підлозі напівприкриті брезентом лежали трупи двох чоловіків. Один — літній, з крупними рисами обвітреного обличчя, був у формі залізничника. На його пом'ятому темному кітелі Карпенко помітив руді плями. На другому здоровенному чорнявому хлопцеві під розстебнутою курткою на білій полотняній сорочці розповзлася ще волога, невелика темночервона пляма. «Вогнестрільні рани, тому й мало крові», подумав Карпенко. Позаду затупотіли ногами: міліціонери покидали кімнату під суворим поглядом майора. Від трупів ледь пахло свіжою кров'ю. Майор попросив дозволу закурити, і Карпенко простягнув йому пачку «Біломора». Майор зам'явся: він звик до сигарет і до того ж не сподівався, що його почастують цигаркою. Однак не відмовився. Зустрівшись поглядом з підполковником, він раптом подумав, що даремно оці два дні носив на нього образу: небезпечна і відповідальна робота не завжди дозволяла стримувати свої нерви.

— Ці двоє,— почав доповідати майор, — і з ними ще один, якого взяли живцем, десь о двадцять першій годині тридцять хвилин, намагалися висадити в повітря міст на 107-му кілометрі. Залізнична міліція стала їм на перешкоді. Начальник лінійного пункту капітан Нікольський з своїми співробітниками вистежив їх—і ось результати. Ще не встановлено, хто це такі. В усякому разі, Коломийчука серед них немає. Вохрівця теж. Третій цілий і неушкоджений. Він тут, його ще не допитували. Я викликав судмедексперта і фотографа. Деталей я сам не знаю. Про них доповість начальник лінійного пункту капітан Нікольський. Він, здається, легко поранений і пішов оце на медпункт.

— Капітан Нікольський? — перепитав Карпенко. — Що ж, зачекаєм на нього. Що знайшли в забитих?

— Портативні міни в цигаркових коробках «Казбек», пістолети, один німецький автомат взірця 1943 року, саперна лопата… — Майор загибав пальці. — Я, признатися, всього сам точно не знаю.

До кімнати зайшли судмедексперт і фотограф. Вони зайнялися своєю кропіткою справою. Карпенко спостерігав за ними.

Рипнули двері. Зайшов ще хтось, але Карпенко не повернувся. За спиною пролунав охриплий голос:

— Це все експерти, товаришу майор? Щось багато. Взагалі, навіщо їх обстежувати? Ми пришили обох без обману. А інакше й не можна було — вони такий вогонь повели! Мені руку зачепило, добре, що я вчасно спіткнувся, а то б вліпило по-справжньому.

Районний уповноважений зупинив того, що говорив:

— Доповідайте про все заступникові начальника опергрупи Комітету Союзу підполковникові Карпенкові.

Ігор обернувся і побачив товсту приземисту людину. Права рука його була оббинтована, але він хвацько взяв нею під дашок картуза:

— Капітан Нікольський.

Нікольський запропонував пройти до нього в кабінет. Там_на столі лежали два пістолети «ТТ», німецькй автомат, ножі та інші предмети, вилучені в диверсантів. Карпенко обережно оглянув дві портативні міни.

— Лосько, треба викликати спеціалістів і розібратися з цими «цигарками». Дізнайтесь також, які поїзди були на підході до станції в 21–30—22 години з боку Клуша і які відправлялись зі станції в ті ж години на Клуш.

Лосько вийшов.

— Може, хочете допитати третього, якого ми живцем узяли? — запитав Нікольський.

— Потім. Спершу розказуйте.

Нікольський дістав з бокової кишені гаманець, а з нього витяг невеликий шматочок паперу.

— Ось оцю записочку ми одержали сьогодні вдень. Анонімна. Була в скриньці для скарг, що її ми щодня проглядаємо.

На сторінці, вирваній, мабуть, похапцем з учнівського зошита, квапливо було написано:

«Товаришу начальнику залізничної міліції. Сьогодні увечері злодії збираються на вбивство стражника на мосту, що йде на Клуш. Вони поїдуть поїздом до мосту, зіскочуть на ходу, де й будуть вбивати стражника. Перший злодій в них то є Іван Яцишин. То він говорив про вбивство».

Ні числа, ні підпису не було. Записка була пом'ята і заяложена.

— Я дуже сумнівався, товаришу підполковник, серйозна це записка чи ні,— почав Нікольський. — Спершу подумав, що це або наклеп, або чийсь дурний жарт. Але потім все ж вирішив засісти біля мосту на 10-му кілометрі. Це від станції за півтора кілометра в бік Клуша. Хоч я, признатися вам, не зовсім вірив цим даним, але подумав, що є причина трохи розворушити моїх людей. А то вже дуже їм тут спокійно живеться: ні турботи, ні тривоги — жиріти стали. Ну… вирішив провести своєрідні учбові заняття. Взяв і собою трьох і о 20 годині пішов до мосту. Сховалися ми метрів за сто від мосту, вздовж полотна. Охоронника, що на мосту, не попередили, адже я вважав тривогу учбовою. Сидимо. В 20–35 пройшов вантажний. За ним — ще один, потім — швидкий. Нікого. Ну, думаю, пора згортати ці «маневри». Але потім вирішив ще приміського діждатися, який відходив від станції в 21–20. Отут і почалося. Поїзд майже ввесь на міст виїхав, коли раптом з другого від хвоста вагона хтось зіскочив на ходу. Упав якраз між нами й мостом. Лежить, стогне. Поїзд пройшов. Охоронник побачив того, що впав, гукнув до нього. А той лежить і тільки стогне. Охоронник підійшов до нього кроків на десять. В цей час з того боку насипу, через колію, вискакують ще двоє і — на нього. Вони, мабуть, зіскочили з поїзда по той бік. Охоронник повернувся до них, смикнув затвором. Але тут схоплюється той, що лежав, і теж — на охоронника. Втрьох вони й повалили його. Гвинтівку видерли, під себе підім'яли. Один — той здоровий, що лежить в кімнаті,— кулаком його по толові вдарив і кричить: «Давай швидко, закладай посеред мосту, я цього сам прикінчу!» і ніж дістає.

Ну, тут уже нам не можна було чекати. Здоровенного я, звалив з першого ж пострілу. А другий, в залізничному кітелі, з автомата сіконув— мене по руці вцілив — ну, його теж заспокоїли. Третій стрельнув разок з пістолета і навтікача. Його Іванцов наздогнав. Обшукали трупи і затриманого. Знайшли міни в цигаркових коробках.

— Завтра вранці, капітане, подайте мені детальний рапорт про сьогоднішні події в письмовій формі,— наказав Карпенко. — Повідомте начальству, що справу про диверсію буду вести я. Речові докази й трупи негайно відправте в райвідділ. Подайте мені прізвища тих, що відзначилися в цій операції. Керівництво опергрупи буде клопотати про відзначення вас за проявлену пильність і оперативність. А зараз давайте сюди заарештованого.

Нікольський майже вибіг в кімнати. За дверима пролунав його голос: «Заарештованого сюди!»

Міліціонер ввів хлопчину років 17–18. Очі його були сповнені страхом. Втягнувши голову в плечі, він все намагався прикрити рукою розідрану на плечі сорочку.

Весь вибруднений в глині, він стояв, схлипуючи й тремтячи.

— Прізвище, ім'я? — суворо, але спокійно запитав Карпенко.

Хлопчина стрепенувся.

— Тарас Яцишин. — І раптом упав на коліна. — Тільки не вбивайте мене! — заголосив він. — Я все, все розкажу! Я не хотів… То вуйко Іван примусив!..

Карпенко ступив до нього, взяв за плечі, підняв.

— Ніхто тебе не збирається вбівати, чого ти голосиш!

Рябе обличчя хлопчини, забризкане глиною, було смішне й жалюгідне.

Карпенко позіхнув, щоб приховати несподівану посмішку.

— Бери краще стілець, Тарасе. Давай його сюди. Сміливіше, сміливіше. Тепер сідай. Розмовляти будемо?

— Будемо, — боязливо промовив затриманий.

— В бога віриш? — раптом запитав Карпенко, помітивши під роздертою сорочкою Тараса бруднувату ниточку з маленьким хрестиком.

— Трошки.

— Правду говорити будеш?

— Буду, їй-богу, буду!

«В бога — трошки, а правду говорити — «їй- богу». От і примири це протиріччя!» посміхнувся в думці Карпенко, дивлячись на хлопчину, що все ще схлипував.

• Предыдущая
• 27/45
• Следующая