Клуб Боягузів - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 12

• Предыдущая
• 12/21
• Следующая

— Не об'їси, не бійся, — здав назад Черненко. — Ти стільки не подужаєш ...

— І взагалі, знаєш — я не нав'язувався тобі в компанію. За нас тут усе вирішили. Ми якось до цього часу особливо не сварилися. Тому давай уже потерпимо ці дні. А тоді ти від мене відпочинеш.

— Не дуже ти і втомлюєш, — буркнув Денис. — Забагато думаєш про себе, скажу тобі...

— Коли так — давай пакуватися.

Саме нагодився Білан-старший, який весь час, поки хлопці пікірувалися, обмінювався з мамою Дениса подяками. Він відчинив багажник, завантажив туди велику синову сумку, простягнув руку по меншу. Перехопивши Черненків погляд, Білан взяв її сам і, піднявши, поставив до першої. Зверху примостився наплічник Дениса.

Розсілися. Помахали Денисовій мамі руками. Поїхали.

Спочатку про щось намагалися говорити, та розмова не клеїлася. Замість того Білан-старший запустив диск із записом музичних хітів своєї молодості. Так, під супровід музики, вони виїхали за межі Києва. Денис прилаштувався дрімати на задньому сидінні. Максим дивився у вікно, пробуючи спочатку рахувати дерева, котрі пролітали повз них. Коли це заняття набридло, знайшов іншу розвагу — спробував рахувати корів та кіз, що паслися на придорожніх полях. Його несподівано зацікавило, яких домашніх тварин він налічить більше.

Ось так, підраховуючи худобинку, Білан закуняв.

А прокинувся від того, що машину труснуло і скреготнули гальма.

Максим не встиг ще прочуматися, як Білан-старший уже вибігав з машини, сильно хряснувши дверима. Із заднього сидіння озвався заспаним голосом Денис:

— Що там таке?

— Наче ми ледь когось не збили, — промовив Максим, дивлячись на свого тата, який саме піднімав з асфальту якогось хлопчика у джинсах, запорошеній білій футболці та кепці-бейсболці, натягнутій мало не очі.

— Твій старий — лихач, — відгукнувся Черненко.

— Стули пельку, — не стримався і огризнувся Максим. — Він завжди їздить акуратно, за правилами, навіть на трасі. Ти, до речі, сам міг у цьому переконатися. Не перший раз з нами їздиш. Ні, тут щось інше сталося. Я спав і не бачив.

— Я сам спав, — сказав Денис.

— Ось і помовч! — Максим прочинив дверцята і вийшов із машини.

Пригода сталася точно біля дороговказу з написом «Пирятин 20», тобто — за двадцять кілометрів від містечка Пирятин. З траси автомобіль не з'їхав, тому водії, котрі рухалися в тому ж напрямку, вимушені були пригальмовувати, аби об'їхати машину, що зайняла незручну позицію. Звичайно, кожному було цікаво, що сталося, і Максим, відчувши себе та свого батька центром непотрібної загальної уваги, почервонів. Приємного в такій увазі нічого не було.

Тим часом Білан-старший, стоячи на колінах, обмацував потерпілого хлопця. До його честі, той не канючив, не плакав, не кричав — стояв мовчки, ніби хтось його зачаклував. Здається, тато загальмував вчасно. Якою б не була причина пригоди, хлопчина не постраждав.

— Що? — стривожено запитав Максим тата.

— Нічого, — відмахнувся той. — Хотів би сказати, синку, що все в повному порядку, тільки щось тут не те. Вона сама під машину стрибнула, наче заєць.

— Вона? — здивовано перепитав Максим, переводячи погляд із тата на мовчазного хлопчика.

Замість відповіді Білан-старший ривком зняв з голови потерпілого кепку.

Джинси, біла хлопчача футболка, але — дівчина. Ровесниця Максима. Якщо ні, то різниця між ними невелика: рік, не більше. Русяве волосся дівчини було коротко, під хлопця, підстрижене, тому здалеку, особливо — в кепці, помилитися дуже просто.

А ще в її погляді читався переляк. Хоча тут нічого дивного: злякалася не менше, ніж водій.

— Ну, що сталося? — Білан-старший труснув дівчину за плечі. Не сильно, але відчутно.

Максим знав свого батька. Тепер той уже не злився. Перший напад люті минув, коли він зрозумів — усе в порядку, всі живі, всі здорові. Минув і перший переляк. Тепер Білан-старший був просто дуже стурбованим. Дівчина-підліток, сама на трасі, під машину стрибає, якась дивна...

— Чого мовчиш? — грубувато запитав Максим.

Дівчина подивилася на нього. Тоді сіпнулася, почувши, як хряскають дверцята машини. Максим озирнувся на звук — це Денис вийшов на повітря дізнатися, що ж тут без нього відбувається. Перевівши погляд із одного хлопця на іншого, вона раптом заговорила:

— Я злякалася...

— О, слава Богу, прокинулась! — вигукнув Білан-старший. — А я, по-твоєму, не злякався? Куди ото треба було так стрибати і для чого?

— Я не стрибала, — тепер дівчина відповідала вже більш упевнено.

— А що робила? — поцікавився Білан-старший.

— Хотіла зупинити якусь машину... Це я так навперейми побігла... Думала, ви не зупинитесь...

— Хороші справи! — вигукнув Білан-старший. — Ти ж просто під колеса летіла! Якби я не вивернув кермо... Так, усе, закрили тему! — він випростався. — Звідки ти?

— Місцева. З Пирятина, — дівчина кивнула на вказівник.

— Тобі додому треба?

— Треба, — кивнула вона. — Я тут, недалеко, в селі була... В гостях...

— Рано ти по гостях ходиш, — тато глянув на годинник. — Не сподобалося?

— Ой, там свої проблеми, — дівчина вже зовсім оговталася. — Мене ще вчора з вечора завезли до тітки. А я з кузиною не дуже в тих... ну, розумієте? Коротше, не дочекалася, поки за мною приїдуть, розвернулася і пішла. Сама, думаю, доберуся, тут же недалеко.

Максим із подивом завважив: дівчата на Полтавщині називають своїх двоюрідних сестер, які живуть у селах, кузинами. Дуже добре, що в місцевих жительок такий великий словниковий запас.

— Гаразд, лізь у машину, королево доріг, — зітхнув Білан-старший. — Тобі куди в Пирятині?

— На базар. Той, що біля траси, знаєте, величезний. Там мама торгує. Тортиками, — для чогось уточнила вона.

— А в Пирятині класні тортики на базарі, — вклинився в розмову Черненко. — Правда, хто не бував у Пирятині на базарі і не їв там тортика — вважайте, не був у Пирятині. А ще там такі котлетки, така ковбаска домашня, печеня в горщиках...

— Їсти хочеш? — поцікавився Білан-старший.

— А ви ніколи не їли в Пирятині? — Денис зробив круглі очі.

— Я в той бік не так часто їжджу. Більше в західному напрямку...

Максимові здалося, що тато заскочений зненацька. Хоча в принципі загнати його в подібну ситуацію було досить складно навіть дорослим людям. А тут Черненко почав нахвалювати якісь дурні пирятинські тортики — і Білан-старший не знає, що йому на це відповісти. Може, варто списати це на стрес чи шок, пережитий його татом кілька хвилин тому... А Денис тим часом дедалі більше відчував себе майже місцевим і охоче розводився про те, про що батько і син Білани не мали уявлення:

— І дарма! Ви знаєте, як моя мама називає пирятинський базар? Пирятинський супермаркет! Там усе є! Особливо — тортики! Такий здоровенний шматок з кремом, причому — домашнім, не фабричним. Є шоколадні, є вафельні, є безе, є спеціальні заварні тістечка завбільшки з дві долоні! Скажи? — він кивнув дівчині. — Твоя мама такі пече чи якісь інші?

Замість відповіді вона якось дивно глянула на нього, потім підняла круглі очі на Білана-старшого.

— А ви звідки знаєте, що я королева?

— Це я так просто сказав, — знизав плечима той, і Максим зрадів несподіваній зміні теми. Невідомо чому, але розмова про тортики починала його дратувати, хоча нічого прикрого в ній він не міг знайти.

— Просто так мене мій тато постійно називає, — вперше за весь цей час дівчина посміхнулася. — Моє прізвище Король, а звати Клавою. То підкинете до Пирятина, люди добрі?

— Кажу ж — лізь у машину, — до Білана-старшого повернувся гарний настрій. — Бач, як воно — справді королева, донька Короля.

— З твоєї мами — тортик! — додав Черненко. Клава Король закусила губу, потім сказала:

— Якщо можна, ліпше не говорити їй про те, що я, ну... Словом, що так вас налякала. Без того доведеться пояснювати, чого це я сама так рано від тітки повернулася. І так проблема, а тут іще така пригода...

• Предыдущая
• 12/21
• Следующая