Таємниця гірського озера - Ананян Вахтанг Степанович - Страница 63

• Предыдущая
• 63/70
• Следующая

В печері було темно. Таємничий підземний шум чути було дуже сильно.

– Адже вода, коли ми її звільнимо, рине в прохід, яким ми щойно прийшли… Отже, вона відріже нам шлях, і ми залишимося у цій печері, – в роздумі сказав Армен. – По-моєму, треба розширити вихід.

Хлопці знову засвітили ліхтарі і оглянули прохід. Чорні скелі в глибині своїй були складені не з граніту, а з м’яких гірських порід, і зараз хлопці ломами розширяли вузьку щілину до ширини звичайних дверей. Потім вони пройшли в той куток печери, де минулого разу зробили в скелі виїмку. Після того як тут побувала будівельна бригада, вона стала набагато ширша і глибша. Тепер під цією ямою вже було добре чути, як вирувала, хлюпала, кипіла вода.

– А може, й справді там казан з грішниками? – сміючись, сказав Грикор. – Чого доброго, ще впіймаємо душу кума Мукела і віднесемо в подарунок дідові.

– Брр!… – здригнулась Асмік. Вона ніяк не могла позбутися почуття страху і боязко притискалась до Армена.

Найхоробрішими були Сето і Грикор.

– Не бійтесь, – заспокоював товаришів Грикор. – Це вода, вода-полонянка! Скоро ми її звільнимо. Ану, посвіти, Сето!

– Ні, світитиме нам Асмік, а ми візьмемо ломи, – сказав Сето, передаючи ліхтар дівчинці.

Вони пробрались серед розкиданого вибухом каміння і ввійшли у виїмку, під якою вирувала вода. Ліхтар кидав сніп світла на нерівне, вищерблене дно.

Армен зняв з себе куртку і накинув на плечі Асмік.

– Не треба, – запротестувала вона, – застудишся.

– Ну, що ти!… Я працюватиму, мені скоро стане жарко.

Скинули свої куртки і гаряче взялися за роботу Сето, Грикор і Артуш.

На краю виїмки з ліхтарем у руках стояла Асмік. Арменова куртка не допомогла, дівчинка тремтіла все дужче, і світлий зайчик ліхтаря весь час то піднімався, то тікав з виїмки.

– Е, це не діло, – нарешті вирішив Армен. – Ти тут замерзнеш, Асмік. Краще б ішла додому, а з ліхтарем ми й без тебе впораємось.

– Ні, ні, нізащо!…

– Іди, іди… Ти там будеш корисною. Іди доглянь Камо, розваж його.

– Ні! – ще раз сказала Асмік і зашарілась. Добре, що світло ліхтаря падало не на неї і товариші не помітили цього.

– Справді, – втрутився Сето, – нічого тобі тут залишатись. Іди додому, а ліхтар ми прикріпимо до каменя, і світло не танцюватиме по землі, як зараз.

Асмік нарешті згодилась. Сето провів її до виходу з печери і допоміг вибратись на вершину скелі. Звідти, вже сама, Асмік, підстрибуючи, як кізка, побігла до села…

Ввійшовши в село, Асмік в нерішучості зупинилась. Іти додому?… Ні! До Камо…

Двері їй відчинила мати хлопця. На її змарнілому обличчі світились щастям великі, глибоко запалі очі.

Вона обняла й поцілувала дівчинку, а Асмік притиснулась до її грудей з таким теплим почуттям, яке вона відчувала, коли горнулась до рідної матері.

Мати Камо, що протягом одного дня пережила і велике горе і велику радість, тихо плакала.

Коли вони обидві заспокоїлись, Асмік спитала пошепки, як почуває себе Камо.

Наче у відповідь на її запитання, із сусідньої кімнати долинув бадьорий і веселий голос:

– Іди сюди, Асмік, а то я сам прийду!

– Божевільний! Ще й справді з ліжка встане! Рано ще йому! – злякано промовила мати. – Іди до нього, Асмік-джан, іди.

Асмік увійшла до кімнати, де біля широкого, світлого вікна стояло ліжко, на якому лежав Камо. Його великі чорні очі радісно сяяли.

Асмік кинулась до нього і розплакалась.

– Ну-ну, годі, заспокойся, – ласкаво погладив дівчинку по голові Камо. – А ти, мамо, чого плачеш? Я ж живий! І чому всі, хто б не приходив, замість того щоб сміятися, плачуть?… Що за дивні люди! Помирає людина – плачуть, видужує – плачуть…

Асмік засміялась крізь сльози.

– От і добре! Сміятися треба.

Вона сіла, змахнула сльози і лише тоді глянула на Камо.

Він не змінився. Такі ж чудові очі, таке ж мужнє, але бліде зараз обличчя, наче він не спав цілу ніч.

Мати Камо поралась на кухні, залишивши дітей на самоті.

Вони тихо розмовляли:

– Що ж ти відчув, коли тебе вдарило? – спитала Асмік.

– Що?… Важко передати словами… Після вибуху мені здалося, що якась невидима сила відірвала мене од землі, а по спині наче пробігла гаряча вода. В цей час я і вдарився, напевне, об каміння. Як я впав і що сталося зі мною потім – не знаю: я нічого більше не відчував до того часу, поки не прийшов до пам’яті.

– Ух-х… – здригнулась Асмік. – Коли б ти знав, як тяжко було бачити тебе в такому стані!… Непорушний, скам’янілий…

– Чи бувало з тобою так: бачиш важкий сон, знаєш, що це сон, хочеш прокинутись – і не можеш?… А тут, коли я опритомнів…

– Не подумав, чому це навколо тебе люди зібрались?

– Голова не працювала. Потім почав розуміти, що зі мною щось трапилося. Всі на мене дивилися так жалісливо і ласкаво… Думаю: за що це раптом усі так полюбили мене!

Камо засміявся.

– Тебе, Камо, і справді всі люблять, – пожвавішала дівчинка. – Зажди, що це? Дай-но руку.

– Пусте, подряпина, – пробурмотів Камо і хотів сховати руку.

– Ой, очі б мої не бачили!

– Ну-ну, так не можна… Якщо ти так доглядатимеш хворого, не буде діла. Ось прийде мама – скажу їй, вона таку сиділку прожене, – пожартував Камо.

Асмік дістала чисту хустинку, намочила її, приклала до садна на руці Камо, а зверху пов’язала рушником.

Камо мовчки, не заперечуючи, як дитина, поглядом, сповненим ласки, стежив за кожним рухом дівчинки.

Асмік ще раз змінила йому примочку:

– Що ж було далі, Камо?

– Коли я зрозумів, що трапилось, одразу ж подумав: «От Асмік наплакалась!» І знаєш, це мене обрадувало.

– Обрадувало, що товариша примусив плакати?…

– Так… Тільки тебе я і жалів і думав: мабуть, треба вижити, хоча б для того, щоб її заспокоїти…

Асмік щасливо посміхалась.

– А що ти подумав, коли біля твоєї тахти дідусь свої скарби висипав? – сміючись, промовила вона. – Але яке ж там було чудове намисто!… Його, мабуть, носила княгиня Анаїд… Я очей не могла відвести.

– А я думаю, що дарма ми не залишили намиста – воно б так тобі личило…

Ось так, у веселих балачках, вони провели весь день.

Надвечір у сінях почувся тупіт ніг, двері з гуркотом відчинились, і в кімнату ввалились Армен, Сето, Грикор, а за ними, намагаючись бути непомітним, і Артуш.

– Ах ви, дезертири! Нас у «пекло» послали, а самі тут гулі справляєте? Ось як, виявляється, ти комедії виробляла? Дрижала, скаржилась – холодно! – як завжди, правив теревені Грикор.

Хлопці кинулись до Камо і почали його обіймати.

– Ой, не всі разом, ставайте в чергу, – сміявся Грикор.

Камо тільки зараз помітив Артуша. Той стояв у кутку біля шафи і м’яв у руках шапку. Він був, як і решта, в поросі й землі.

На радісному обличчі Камо промайнула тінь.

Асмік, побачивши це, поспішила на допомогу Артушеві.

– Ось, – промовила вона, ніби рекомендуючи його, – новий член нашого гуртка юних натуралістів. Він працює з нами в печері, заміняє тебе…

Хіба могло почуття помсти, злоби, недоброзичливості знайти місце в серці хлопця! Та й чи було воно в ньому колись, у доброму серці Камо! Та ще тепер, коли він тільки-но врятувався від смерті і був повен найкращих почуттів до всіх людей…

Тому, коли Артуш соромливо підійшов до нього, збираючись просити пробачення, Камо швидко затулив йому рота рукою і тепло сказав:

– Не треба. Тепер ми будемо добрими друзями. Я давно цього хотів.

І хлопчики обнялися.

– Ну, як ти себе почуваєш, Камо? – м’яко спитав Армен, узявши товариша за руку.

– Трохи важка голова, а то все добре.

– Ну, ще б пак, не добре! – втрутився Грикор. – Коли б мене доглядала така фельдшериця, – він лукаво покосився у бік Асмік, – у мене б за два – три дні нога вирівнялась… Слово честі!

– Годі тобі, насмішнику, годі! – потягнула Грикора за його чорні кучері Асмік. – Даю тобі слово, що доглядатиму тебе, коли ти, нарешті, зробиш операцію, даси лікарям вирівняти ногу.

• Предыдущая
• 63/70
• Следующая