Завоювання Плассана - Золя Эмиль - Страница 80

• Предыдущая
• 80/83
• Следующая

— Нічого більше немає, — повторював він, — хай нічого більше не буде.

Він щось згадав, спустився в льох і знову почав ходити туди й сюди. Тепер він виносив запас палива на зиму: вугілля, виноградні лози, дрова. Багаття під вікнами зростало; з кожним оберемком лоз, які він укладав дуже дбайливо, він відчував дедалі більше задоволення. Він розклав паливо і в кімнатах першого поверху, лишив одну купу у передпокої, другу в кухні, тоді поперевертав меблі, зсуваючи їх докупи. Він зробив все це за годину. Бігаючи з повними руками, без черевиків, він всюди побував, все понакладав так спритно, що не впустив жодного поліна. Здавалось, він почав якесь нове життя, здобув якусь надзвичайну спритність рухів. Весь під владою своєї невідступної ідеї, він виявляв надзвичайну силу і великий розум.

Коли все було готово, він якусь мить тішився своїм витвором, ходив од купи до купи, милувався їх чотирикутною формою, обходив навколо кожної і легенько плескав у долоні з виглядом глибокого задоволення. Кілька грудок вугілля впало на сходах, він збігав по віник і чистенько позмітав чорний порох із східців. Він закінчив свій огляд, як дбайливий буржуа, який знає, що все повинно бути заздалегідь обмірковано і зроблено як слід. Потроху радість його збуджувала; він пригинався додолу, бігав, рачкував, дихаючи все важче, із звірячим гарчанням.

Нарешті він узяв лозину і запалив купи, почавши з тих, що були на терасі, під вікнами. Одним стрибком він вскочив у будинок, запалив купи в їдальні й у вітальні, в кухні й передпокої. Потім почав перебігати з поверху на поверх, кидаючи рештки запаленої лози на купи, що загороджували двері Трушів і Фожа. Він тремтів від люті, що з кожною хвилиною посилювалася, і від яскравого полум’я пожежі оскаженів остаточно. Двома величезними стрибками він спустився вниз, крутився, як дзига, пірнаючи крізь густий дим, роздмухуючи багаття, кидаючи туди жмені розжареного вугілля. Побачивши, що полум’я доходить вже до стелі, він час від часу сідав на підлогу, реготав, плескаючи щосили в долоні.

Тим часом будинок гуготів, як напхана дровами піч. Пожежа спалахнула в усіх кутках зразу з такою силою, що тріскалася підлога. Божевільний крізь хвилі полум’я з опаленим волоссям, в почорнілій одежі, знову кинувся нагору. Він сів навпочіпки на площадці третього поверху, спершись на кулаки, витягаючи шию і рикаючи по-звіриному. Він стеріг прохід, не відриваючи очей від дверей абата.

— Овідію! Овідію! — почувся несамовитий крик.

В кінці коридора раптом розчинилися двері з кімнати пані Фожа, і полум’я, як буря, вдерлося в кімнату. Серед вогню з’явилася стара жінка. Простягши руки вперед, вона розсунула палаючу лозу, вискочила в коридор, ногами і руками розкидаючи головешки, що закривали двері в кімнату сина, якого вона розпачливо кликала. Божевільний ще більше зіщулився, очі його палали, він жалібно скиглив.

— Почекай мене, не стрибай у вікно! — кричала вона, стукаючи в двері. Їй довелося висадити двері; вони вже горіли і легко подалися. Вона з’явилася знову, тримаючи сина на руках. Абат ледве встиг надіти сутану. Він задихався від Диму.

— Слухай, Овідію, я понесу тебе, — сказала вона рішуче. — Тримайся за мої плечі, чіпляйся за волосся, коли почуватимеш, що падаєш… Не турбуйся, я донесу тебе.

Вона взяла його собі на плечі, як дитину, і ця велична мати, ця стара селянка, віддана до смерті, навіть не похитнулась під страшним тягарем непритомного великого тіла, що навалилось на неї. Вона гасила вугілля своїми босими ногами і прокладала собі дорогу, відштовхуючи рукою полум’я, щоб воно не обпалило її сина. Але в ту мить, коли вона почала спускатися вниз по сходах, божевільний, якого вона не бачила, стрибнув на абата Фожа і стяг його з її плечей. Його жалібне виття перейшло в дике гарчання, і на краю сходів з ним стався страшний припадок. Він бив священика, дряпав його, душив.

— Марто! Марто! — кричав він.

І покотився разом з тілом абата по охоплених полум’ям східцях; а пані Фожа, вп’явшись зубами в його горло, пила його кров. П’яні Труші згоріли, навіть не застогнавши. Спустошений і сплюндрований будинок завалився серед хмари іскор.

Маккар не застав лікаря Порк’є вдома, лікар прийшов тільки о пів на першу. Всі були ще на ногах. Один тільки Ругон не підводився з ліжка; він казав, що всяке хвилювання вбиває його. Фелісіте, що нерухомо сиділа в головах у Марги, пішла назустріч лікареві.

— Ах, любий пане лікарю, ми так турбуємось, — прошепотіла вона, — бідолашна й не ворухнулася з тієї хвилини, як ми її поклали тут… Руки в неї вже холодні, я їх тримала в своїх, але не могла зігріти.

Лікар Порк’є уважно подивився на Мартине обличчя, потім, навіть не оглядаючи її, постояв хвилину, прикусивши губу, і розвів руками.

— Моя люба пані Ругон, — сказав він, — будьте мужньою…

Фелісіте заридала.

— Це кінець, — провадив лікар, притишуючи голос. — Я вже давно чекав цієї сумної розв’язки, мушу вам признатись тепер у цьому. У бідної пані Муре уражені обидві легені, і сухоти ускладнилися нервовою хворобою.

Він сів, зберігаючи на устах свою усмішку добре вихованого лікаря, який лишається ввічливим навіть перед лицем смерті.

— Не вдавайтеся в розпач, якщо не хочете захворіти самі, люба пані. Катастрофа була неминуча, щодня якийсь випадок міг її прискорити… Сердешна пані Муре, мабуть, кашляла ще замолоду, правда? На мою думку, вона вже давно носила в собі зародок цієї хвороби. Останнім часом, особливо протягом трьох років, сухоти розвивалися з неймовірною швидкістю. А яка побожність! Який релігійний запал! Я був зворушений тим, як поволі вона згасала, наче свята… Нічого не вдієш! Шляхи господні недовідомі, — наука часто буває безсила.

Пані Ругон усе плакала; він почав ласкаво її втішати, наполягав, щоб вона випила чашку липового чаю, який добре заспокоює нерви.

— Не мучте себе, благаю вас, — повторював він. — Я запевняю вас, що вона вже тепер не почуває болю; вона спокійно засне зараз і прийде до пам’яті тільки в момент агонії. Я не покину вас; я залишаюсь тут, хоч тепер усі мої зусилля були б марні. Я лишаюсь як друг, люба пані, як друг.

І, готуючись просидіти всю ніч, він зручно вмостився у кріслі. Фелісіте потроху заспокоювалась. Коли лікар Порк’є дав їй зрозуміти, що Марті лишилося жити якихось кілька годин, їй спало на думку послати за Сержем у семінарію, яка містилася недалеко. Вона попросила Розу піти туди, але та спочатку відмовилась.

— Ви і його хочете вбити, нашого бідного хлопчика? — сказала вона. — Це буде для нього тяжким ударом, коли його збудять вночі і поведуть до покійниці… Я не хочу бути його катом.

Роза ще сердилася на хазяйку; відколи вона довідалась, що Марта вмирає, вона все крутилася навколо ліжка, вкрай розлючена, шпурляючи чашки і пляшки з гарячою водою.

— Ну, що ж доброго в тому, що зробила пані? — казала вона. — Ніхто не винен у тому, що вона, з’їздивши до пана, умирає. А тепер усе піде шкереберть, і ми повинні всі плакати за нею… Ні, я нізащо не хочу, щоб хлопчика змушували схоплюватись серед ночі.

Проте вона таки пішла в семінарію. Лікар Порк’є вмостився біля каміна; приплющивши очі, він і далі лагідно заспокоював пані Ругон. Легке хрипіння здіймало Мартині груди. Дядько Маккар, що зник перед тим на цілих дві години, тихо прочинив двері.

— Звідки ви? — спитала Фелісіте, одвівши його в куток.

Він відповів, що одводив коня й двоколку у заїзд «Трьох голубів». Але в нього були такі очі і такий диявольськи хитрий вигляд, що в неї прокинулась підозра. Вона забула, що вмирає її дочка, відчувши якесь шахрайство, що його повинна була розкрити.

— Можна подумати, що ви десь когось підстерігали й висліджували, — сказала вона йому, помітивши, що в нього замащені болотом штани. — Ви щось від мене приховуєте, Маккаре. Це недобре. Ми завжди були до вас прихильні.

— Еге ж, прихильні! — пробурчав, усміхнувшись, дядько. — Таке скажете! Ругон — скнара; в справі з житнім полем він не довірився мені, повівся зі мною, як з останнім шахраєм… А де ж він, Ругон? Він собі спить, йому й байдуже, що інші клопочуться про його родину.

• Предыдущая
• 80/83
• Следующая