Завоювання Плассана - Золя Эмиль - Страница 8

• Предыдущая
• 8/83
• Следующая

— Ні, ні, не займайте, — сказав Муре, підштовхуючи злегка ногою скриню. — Вона, здається мені, не дуже важка. Роза сама віднесе її нагору.

Муре, певно, сам не усвідомлював того, скільки зневаги таїлося в його словах. Літня пані пильно подивилася на нього своїми чорними очима; потім вона повернулася до їдальні, до накритого столу, який уважно розглядала з тої хвилі, як увійшла. Міцно стуливши губи, вона переводила очі з однієї речі на іншу, але ні слова не говорила. Тим часом абат Фожа погодився залишити скриню. В жовтій смузі сонячного проміння, що падало крізь садові двері, його зношена сутана здавалася рудою; вся заштопана по краях, вона була, проте, дуже чиста, але така благенька, що навіть Марта, яка досі сиділа, ніби поринувши в якесь неспокійне марення, вражена, теж підвелася. Абат, який ледве глянув на неї і відразу ж одвів очі, побачив, що вона встала, хоч, здавалося, зовсім на неї не дивився.

— Я прошу вас, — повторив він, — не турбуйтесь; нам було б дуже прикро, якби ми перебили вам обід.

— Ну що ж, — сказав Муре, який дуже хотів їсти, — Роза вас проведе. Питайте у неї все, що вам буде потрібно, влаштовуйтесь якнайкраще.

Абат Фожа, вклонившись, уже попрямував був до сходів, коли Марта підійшла до чоловіка і пошепки сказала:

— Але, мій друже, ти не подумав…

— Що таке? — спитав він, побачивши її замішання.

— Фрукти, ти ж добре знаєш…

— Ах, чорт, справді фрукти, — розгублено сказав він.

Побачивши, що абат Фожа вертається і поглядом запитує його, в чім річ, він сказав:

— Мені, справді, дуже неприємно, пане. Абат Бурет дуже порядна людина, але прикро, що ви доручили йому вашу справу… У нього в голові немає і дрібки глузду… Якби він попередив нас, все було б приготовлено. А тепер треба прибрати кімнати. Розумієте, ми користувалися тими кімнатами. Там, нагорі, на підлозі, весь наш урожай фруктів — фіги, яблука, виноград…

Священик слухав з подивом, якого він не міг приховати, незважаючи на всю свою ввічливість.

— О, це недовго, — сказав Муре. — За десять хвилин, якщо ви будете такі ласкаві почекати, Роза звільнить кімнати.

Вираз неспокою все зростав на землистому обличчі абата.

— Але помешкання умебльоване, я сподіваюсь? — спитав він.

— Зовсім ні, там немає жодного стільця, ми там ніколи не жили.

Тоді священик остаточно втратив спокій, гнівний вогник спалахнув в його сірих очах. Він вигукнув, стримуючи роздратування:

— Як же це так? Я точно зазначив у своєму листі, що прошу найняти умебльоване помешкання. Не міг же я принести меблі в своїй скрині.

— А що я казав? — вигукнув Муре, ще дужче підвищуючи голос. — Цей Бурет справді неможливий. Він же приходив до нас, пане, і, безперечно, бачив яблука, бо навіть узяв одно в руки, та ще й сказав, що рідко коли милувався такими чудовими яблуками. Він запевняв, що йому все до вподоби, що саме це й потрібне і що він наймає.

Абат Фожа вже не слухав. Хвиля гніву залила його обличчя. Він повернувся і промовив схвильованим голосом.

— Чуєте, мамо? Там немає меблів.

Стара пані, закутана в тоненьку чорну шаль, тільки що обійшла дрібненькими несміливими кроками перший поверх, не випускаючи з рук свого кошика.

Вона дійшла до кухні, оглянула всі чотири стіни, потім, повернувшись на ганок, обвела повільним поглядом садок. Але найбільше приваблювала її їдальня; вона знов опинилася перед накритим столом, дивилась, як парує суп, коли її син повторив:

— Чуєте, мамо? Доведеться йти до готелю.

Вона підвела голову, не відповідаючи нічого. Весь її вигляд говорив про те, що їй не хочеться йти з цього дому, де вона вже знала майже всі куточки. Вона знизала плечима, її очі, які вона переводила з кухні на садок, з садка на їдальню, не виражали нічого.

Тим часом Муре почав уже втрачати терпіння. Побачивши, що ні мати, ні син не збираються йти, він сказав:

— На жаль, у нас немає зайвих ліжок. На горищі, правда, є складане ліжко, на якому в крайньому разі могла б переночувати пані, але я не уявляю собі, на чому ляже пан абат.

Тоді пані Фожа нарешті відкрила рот і сказала уривчастим, трохи хрипким голосом:

— Мій син ляже на складаному ліжку. Щодо мене, то мені треба тільки матрац на підлозі в кутку.

Абат кивнув головою, схвалюючи такий вихід.

Муре хотів був заперечити, запропонувати щось краще, але, побачивши, що його нові пожильці цілком задоволені, замовк, обмінявшися з дружиною здивованим поглядом.

— Завтра буде видніше, — сказав він з властивою йому насмішкуватістю буржуа, — ви зможете опорядити кімнати на свій смак. Роза зараз прибере фрукти і постелить ліжка. Якби ви були ласкаві, почекати трохи на терасі… Нумо, діти, подайте стільці!

Діти після приходу священика і його матері спокійно сиділи за столом, з цікавістю спостерігаючи їх. Абат, здавалось, їх не помічав, але пані Фожа на мить зупинилася перед кожним, пильно розглядаючи їх, ніби хотіла з одного разу проникнути в ці молоді голівки. Почувши батькові слова, всі троє кинулись і принесли стільці.

Стара пані не сіла. Коли Муре озирнувся, шукаючи, де вона, він побачив її у вітальні перед напіврозчиненим вікном; вона витягала шию, продовжуючи свою розвідку із спокійним виглядом людини, що розглядає маєток, призначений для продажу. Побачивши, що Роза піднімає маленьку скриню, вона вийшла в передпокій і коротко сказала:

— Піду допоможу їй.

І піднялася нагору слідом за служницею. Священик не повернув навіть голови; він усміхався до трьох дітей, що стояли перед ним. Незважаючи. на суворе чоло і глибокі складки коло рота, він умів надати своєму обличчю дуже лагідного виразу.

— Це вся ваша родина, пані? — спитав він Марту, яка теж підійшла до них.

— Так, пане, — відповіла вона, збентежена його гострим поглядом.

Знову глянувши на дітей, він провадив далі:

— Хлопці вже великі, скоро вони стануть мужчинами… Ви закінчили вже навчання, друже мій?

Він звертався до Сержа. Муре не дав юнакові відповісти.

— Оцей от закінчив, хоч він і молодший. Коли я кажу — закінчив, я маю на увазі, що він бакалавр, бо він ще вступив на рік до колежу, щоб пройти курс філософії; це вчений в нашій родині… Другий, старший, оцей бовдур, небагато чого вартий. Вже двічі не склав іспиту на бакалавра, гульвіса до того ж: завжди гулянки, завжди пустощі!

Октав слухав ці докори, усміхаючись, а Серж від тих вихвалянь опустив голову. Фожа ще якусь хвилинку мовчки спостерігав їх; потім, підійшовши до Дезіре, набрав знову привітного виразу.

— Мадемуазель, — спитав він, — ви дозволите мені бути вашим другом?

Дезіре не відповіла нічого. Майже перелякана, вона сховала на плечі у матері своє личко, а мати, замість того щоб відкрити його, пригорнула її міцніше, обнявши однією рукою за стан.

— Пробачте їй, — сумно сказала вона, — у неї з голівкою не все гаразд, вона лишилась маленькою дівчинкою. Вона недорозвинена… Ми не примушуємо її вчитись… Їй чотирнадцять років, але її цікавлять тільки тварини.

Заспокоєна материною ласкою, Дезіре повернула голову і всміхнулася. Потім сміливо сказала:

— Я дуже хочу, щоб ви були мені другом. Тільки скажіть, ви не кривдите мушок?

І коли всі навколо засміялись, поважно додала:

— Октав давить їх. Це дуже погано.

Абат Фожа сів. Здавалось, він був дуже втомлений. Втішаючись мирним затишком тераси, він повільно водив очима по садку, по деревах сусідніх садиб. Ця глибока тиша, цей відлюдний куточок маленького міста, здавалось, глибоко його зворушували. По його обличчю перебігали темні тіні.

— Тут дуже гарно, — прошепотів він. Потім замовк, наче поринув у забуття.

Він здригнувся, коли Муре, усміхаючись, сказав:

— Якщо ви дозволите, пане, тепер ми вже сядемо до столу.

Перехопивши погляд дружини, він додав:

— Вам би слід зробити те ж саме, з’їсти тарілку супу. Тоді вам не треба було б іти до готелю; не церемоньтеся, прошу вас.

— Дуже вам вдячний, але нам нічого не треба, — відповів абат дуже чемним тоном, який не допускав нового запрошення.

• Предыдущая
• 8/83
• Следующая