Завоювання Плассана - Золя Эмиль - Страница 56

• Предыдущая
• 56/83
• Следующая

— Бачиш, дитино моя, у Ругонів голова не міцніша, ніж у Маккарів. Коли я сідаю на цьому місці. навпроти отого клятого будинку, я часто кажу собі, що раз уже матінка тут, то колись і вся наша родина може тут опинитись. Хвалити бога, за себе я не боюсь, у мене макітра міцна. Але я знаю декого, кого вже стукнуло… Ну що ж, я тут їх зустріну, бачитиму їх з моєї нори, попрошу Олександра, щоб добре глядів їх, хоч зі мною мої родичі не завжди були чемні.

І він додав з своєю страшною усмішкою, схожою на оскал прирученого вовка:

— Це велике щастя для всіх вас, що я живу в Тюлеті.

Марта вся затремтіла. Хоч вона знала, що дядько полюбляв жорстокі жарти і з насолодою мучив людей, яким він дарував кроликів, проте їй здалося, що він каже правду і колись уся родина переселиться сюди, в ці сірі комірчини. Вона не хотіла й хвилини лишатися тут, незважаючи на припрошування Маккара, який хотів відкоркувати ще одну пляшку.

— А курча? — крикнув він, коли Марта вже сідала в екіпаж.

Він побіг по курча і поклав його їй на коліна.

— Це для Муре, чуєш? — навмисно єхидно підкреслив він. — Для Муре, а не для кого іншого, розумієш? А втім, коли я приїду, я спитаю його, як воно йому сподобалося.

Він мружив очі, дивлячись на Олімпію. Кучер уже хотів був рушати, коли Маккар знову вчепився в коляску.

— І побувай у свого батька, скажи йому про житнє поле… Глянь на поле, що оце перед нами… Ругон даремно так робить. Ми вже надто давні приятелі, щоб нам сваритися. Це було б гірше тільки для нього, він це знає… Поясни йому, що він помиляється.

Коляска поїхала, Олімпія, обернувшись, побачила, що Маккар під шовковицею пересміюється з Олександром, відкорковуючи другу пляшку, про яку говорив. Марта заборонила кучерові коли-небудь їздити через Тюлет. Взагалі ці прогулянки її стомлювали, вона робила їх дедалі рідше і припинила зовсім, зрозумівши, що абат Фожа ніколи не погодиться поїхати з нею.

Зовсім нова жінка народжувалася в Марті. Теперішнє її напружене життя зробило її морально витонченішою. В полум’ї побожності наче розтанули її міщанська обмеженість і байдужий спокій, набутий за п’ятнадцять літ дрімання за касою. Вона стала краще вбиратися, заходила в розмови по четвергах у Ругонів.

— Пані Муре ніби знову стає молодою дівчиною, — казала здивована пані де Кондамен.

— Так, — говорив лікар Порк’є, похитуючи головою, — вона йде з життя зворотним ходом.

Останнім часом Марта, трохи схудла, з рум’янцем на щоках і з своїми чудовими жагуче-чорними очима, вражала якоюсь дивною красою. Обличчя в неї сяяло, від усього її єства віяло якимсь безоглядним марнуванням життєвих сил, що сповнювало її гарячим трепетом. Здавалося, забута молодість її розгорялася в ній, в її сорок літ, яскравим полум’ям пожежі. Заглиблена в молитви, які були їй потрібні кожної хвилини, вона тепер не корилася абатові Фожа. Вона до крові стирала собі коліна на плитах церкви св. Сатюрнена, жила весь час у славослов’ях і поклоніннях, шукаючи собі розради біля блискучих дароносиць, у каплицях, де полум’яніли вівтарі й розкішні шати священиків, що виблискували серед темного храму сяйвом небесних світил. У неї було якесь фізичне прагнення до цієї пишноти, поривання, яке її мучило, сушило їй груди, спустошувало мозок, якщо вона не задовольняла цього прагнення. Марта занадто страждала, вона знемагала і йшла шукати поживи для своєї пристрасті. Тулилась десь біля сповідалень з їх шепотінням, здригаючись від могутніх звуків органа, доходила до самозабуття, приймаючи причастя. Тоді вона вже не почувала нічого, тіло її не боліло. Вона ніби линула над землею, згасала без мук, обертаючись у чисте полум’я, що горіло любов’ю.

Абат Фожа подвоїв свою суворість, він ще стримував її своїм різким поводженням. Вона дивувала його оцим пристрасним пробудженням, цим нестримним прагненням любити й умерти. Частенько він знову розпитував про її дитинство; звертався до пані Ругон. Він був збентежений, незадоволений з себе самого.

— Пані Муре скаржиться на тебе, — казала абатові його мати. — Чому ти не дозволяєш їй ходити до церкви, коли вона хоче?.. Даремно ти її дратуєш. Вона так добре до нас ставиться.

— Вона вбиває себе, — прошепотів священик.

Пані Фожа за своєю звичкою знизала плечима.

— Це її діло. Кожен розважається на свій лад. Краще вбивати себе молитвами, ніж ненажерливістю, як ця негідниця Олімпія… Не будь таким суворим до пані Муре, якщо хочеш, щоб у домі був спокій.

Одного дня, коли вона давала йому такі поради, він глухим голосом сказав:

— Мамо, ця жінка стане мені на перешкоді.

— Вона! — скрикнула стара селянка. — Але ж вона тебе обожнює, Овідію!.. Ти можеш зробити з неї, що схочеш, якщо не картатимеш її більше. В дощову погоду вона понесла б тебе звідси в собор, щоб ти не замочив собі ніг.

Абат сам уже зрозумів, що не можна далі бути таким суворим. Він боявся вибуху і потроху почав давати Марті більше свободи, дозволив їй довгі молитви з чотками, повторення молитв на кожній зупинці процесії; навіть дозволив двічі на тиждень приходити до нього у сповідальню б церкві св. Сатюрнена. Не чуючи більше того невблаганного голосу, який картав її за побожність, як за порок, що його вона задовольняє ганебним способом, Марта подумала, що бог дарував їй ласку. Нарешті перед нею розкрилося райське блаженство. Її охоплювало глибоке зворушення, рясні сльози лилися по її щоках, вона не помічала їх, тільки після цих нервових припадків була дуже квола, майже непритомна, наче разом із сльозами, що текли по щоках, вилилося все її життя. Тоді Роза несла її до ліжка, де вона годинами лежала, наче мертва, з блідими губами і напівзаплющеними очима.

Якось по обіді куховарка, перелякана її нерухомістю, подумала, що вона вмирає. Їй і на думку не спало постукати у двері кімнати, де, замкнувшись, сидів Муре. Вона побігла на третій поверх благати абата Фожа зійти вниз до її господині. Коли він увійшов у спальню, Роза кинулась шукати ефір, лишивши йото самого перед цією непритомною жінкою, що лежала впоперек ліжка. Він обмежився тим, що взяв руки Марти в свої. Тоді вона заворушилась, повторюючи якісь безладні слова. Коли ж вона впізнала його коло свого ліжка, кров ударила їй в обличчя, вона дотяглася головою до подушки і зробила такий рух, ніби хотіла натягти на себе ковдру.

— Вам краще, любе моє дитя? — спитав він її. — Ви мене дуже стурбували. Їй перехопило дух, вона не могла нічого відповісти і заридала, припавши обличчям до руки священика.

— Я не страждаю, я надто щаслива, — промовила вона голосом кволим, як подих. — Дайте мені поплакати, сльози — це моя втіха. Який ви добрий, що прийшли. Я так довго чекала на вас, так довго кликала.

Її голос дедалі слабнув і врешті перейшов у палке молитовне шепотіння.

— Хто дасть мені крила, щоб полинути до вас? Відірвана від вас, душа моя жадає бути сповненою вами, сумує за вами, палко бажає вас, зітхає, о моє божество, о моє єдине благо, моя розрадо, моя втіхо, мій скарбе, моє щастя і моє життя, моє божество, моє все, все…

Марта всміхалася, белькочучи ці безладні слова, вся охоплена плотським бажанням. Вона молитовно склала руки, наче над суворим обличчям абата був ореол. Досі йому вдавалося спиняти признання, завжди готове зірватися з Мартиних уст; він на хвилинку злякався, хутко визволив свої руки, став перед нею і владно сказав:

— Будьте розсудливі, я наказую вам це. Бог не прийме ваших молитв, якщо ви не прокажете їх в супокої вашого розуму… Зараз йдеться про ваше здоров’я.

Роза прибігла в розпачі, не знайшовши ефіру. Він посадив її коло ліжка, потім промовив до Марти лагідним голосом:

— Не мучте себе. Ваша любов дійде до бога. Коли прийде час, він зійде до вас і сповнить вас вічним блаженством.

Коли він вийшов, Марта сяяла, наче воскресла з мертвих. З цього дня він орудував нею, як м’яким воском. Вона була йому дуже корисна для всяких делікатних доручень до пані де Кондамен; вона також часто відвідувала пані Растуаль, бо він цього хотів. Вона корилася йому в усьому, не намагаючись нічого зрозуміти, повторюючи те, що він просив її сказати. Він тепер зовсім не церемонився з Мартою, просто наказував їй, користувався нею, як машиною.

• Предыдущая
• 56/83
• Следующая