Завоювання Плассана - Золя Эмиль - Страница 23

• Предыдущая
• 23/83
• Следующая

— Але ми не хочемо вам заважати! — вигукнув абат Фожа. — Я вас дуже прошу, не обмежуйте себе через нас…

— Та ні-бо, ні, я ж не маніяк, не помру, якщо один раз не зіграю.

Священик наполягав. Побачивши, що Марта ще упертіше за чоловіка відмовляється грати, він повернувся до матері, що, схрестивши руки на грудях, сиділа мовчки.

— Мамо, — сказав він їй, — зіграйте лишень партію в пікет з паном Муре.

Вона уважно подивилась йому в очі. Муре збентежено відмовлявся, повторював, що не хоче розбивати компанію, та коли священик сказав, що його мати непогано грає в пікет, він здався і промовив:

— Справді?.. Тоді, якщо пані нічого не має проти і якщо це нікому не заважає…

— Ну, мамо, зіграйте партію, — повторив абат Фожа рішучішим тоном.

— Гаразд, — нарешті відповіла вона, — я охоче зіграю… Тільки мені доведеться пересісти на інше місце.

— Аякже, це неважко, — сказав зраділий Муре. — Поміняйтеся місцями з вашим сином. Пане абат, зробіть ласку, сядьте біля моєї дружини, а пані Фожа сяде отут, поруч мене… От, бачите, як тепер добре.

Таким чином священик, який спочатку сидів навпроти Марти, з другого кінця столу, опинився поруч неї. Вони неначе лишилися на самоті, бо партнери присунули свої стільці, щоб почати бій. Октав і Серж тільки-но пішли в свою кімнату, Дезіре своїм звичаєм спала, поклавши голову на стіл. Коли вибило десяту годину, Муре, який програв першу партію, нізащо не хотів іти спати; він вимагав реваншу. Пані Фожа поглядом порадилася з сином, потім з властивим їй спокійним виглядом почала тасувати карти. Абат тим часом перекинувся кількома словами з Мартою. Цього вечора він розмовляв з нею про незначні речі, про господарство, ціни на харчі, про турботи, яких завдають діти. Марта люб’язно відповідала, підводячи час від часу на співрозмовника свій ясний погляд і надаючи всій розмові властивої їй самій розумної стриманості.

Було близько одинадцятої, коли Муре з легкою досадою кинув карти.

— Знову я програв, — сказав він. — У мене за весь вечір не було жодної хорошої карти… Завтра, може, мені більше пощастить… До завтра, правда ж, пані?

Коли абат Фожа почав відмовлятися, кажучи, що вони не хочуть зловживати їхньою гостинністю і не можуть турбувати хазяїв щовечора, Муре вигукнув:

— Але ви зовсім не турбуєте нас, ви робите нам велику приємність… До того ж я програв, хай йому біс, і пані не може відмовитись зіграти зі мною ще кілька партій.

Коли вони, нарешті прийнявши запрошення, пішли нагору, Муре довго буркотів, пояснював, чому він програв. Він лютував.

— Стара грає гірше за мене, я певен у цьому, — казав він дружині. — Тільки, ой, які в неї очі! Можна подумати, що вона шахраює, слово честі!.. Завтра треба буде простежити.

Відтоді щодня абат Фожа з матір’ю спускалися вниз провести вечір з родиною Муре. Між господарем і старою панією починалася запекла баталія. Здавалось, вона глузувала з нього, давала Муре виграти рівно стільки, щоб не довести його до відчаю; це викликало в ньому глуху лють, тим більше, що він хвалився, ніби дуже добре грає в пікет. Він мріяв про те, щоб день у день побивати її, не дати їй виграти жодної партії. Вона зберігала свою надзвичайну холоднокровність, її грубе селянське обличчя лишалося завжди непроникним, великі руки тасували карти з силою і розміреністю машини. Щовечора, о восьмій годині, вони сідали обоє на своєму боці стола і поринали в гру.

На другому кінці столу, біля грубки, абат Фожа і Марта лишалися ніби на самоті.

Абат почував до жінок зневагу і як мужчина, і як священик; він відкидав їх як ганебну перешкоду, не гідну сильних натур. Мимоволі ця зневага часом виявлялася в занадто суворому слові. І тоді Марта, охоплена якоюсь дивною тривогою, підводила очі з таким раптовим страхом, з яким людина іноді обертається назад — чи не сховався там якийсь ворог, готовий підняти на неї руку. Іноді, засміявшись, вона раптом спинялася, глянувши на його сутану, збентежена тим, що отак розмовляє з людиною, такою не схожою на інших. Багато часу треба було, щоб між ними виникла невимушеність.

Абат Фожа ніколи прямо не питав Марту про її чоловіка, про дітей, про домівку. Помалу-малу, однак, він дізнався про найменші подробиці їхнього минулого й теперішнього життя. Щовечора, поки Муре і пані Фожа одчайдушно різались у карти, він довідувався про щось нове. Одного разу він звернув увагу на те, що Марта і її чоловік дуже схожі одне на одного.

— Це правда, — відповіла всміхаючись Марта, — коли нам було по двадцять років, нас вважали за брата й сестру. Це до певної міри і було причиною нашого шлюбу; завжди нас садовили поруч і жартували, кажучи, що з нас буде дуже гарне подружжя. Схожість була така разюча, що шановний абат Компан, який нас до того ж знав, не зважувався нас вінчати.

— Але ж ви двоюрідні брат і сестра? — спитав священик.

— Так, — відповіла вона, ледь червоніючи, — тільки мій чоловік з Маккарів, а я з Ругонів.

Вона на хвилинку замовкла, догадуючись, що абат Фожа знає історію їхньої родини, відому всім у Пласеані. Маккари були позашлюбною паростю Ругонів.

— Найдивовижніше в цьому, — знову почала вона, намагаючись приховати своє збентеження, — що ми обоє схожі на нашу бабуню. Мій чоловік успадкував цю схожість від своєї матері, а в мені вона проявилась через одне покоління, обминувши мого батька.

Тоді абат навів подібний приклад з своєї родини. У нього була сестра, яка, за його словами, була живим портретом діда по матері. Схожість в цьому разі передалася через два покоління. І сестра його нагадувала старого вдачею, звичками, аж до рухів і голосу.

— Отак і в мене, — сказала Марта, — коли я була маленька, то раз у раз чула, як говорили: «Викапана тітка Діда!» Бідолашна бабуся тепер у Тюлеті. Вона завжди була не сповна розуму. Коли я виросла, то стала зовсім спокійною, поздоровішала, але, як я згадаю себе в двадцять років, здоров’я міцного у мене не було. У мене бували запаморочення, якісь химерні ідеї. Знаєте, я сміюся тепер, коли думаю, яка з мене була кумедна дівчинка.

— А чоловік ваш?

— О! Він успадкував від батька-шапкаря натуру розважливу і спокійну… Ми схожі обличчям, що ж до душевного складу, то ми завжди були зовсім різними людьми… З часом ми зробилися зовсім подібними. Нам жилося так спокійно в нашій крамниці в Марселі. І я провела там п’ятнадцять років, які навчили мене бути щасливою у своїй родині, серед своїх дітей.

Кожного разу, коли абат звертав розмову на цю тему, він відчував у словах Марти якусь гіркоту. Безперечно, вона була щаслива, як казала; але він угадував дивні поривання цієї нервової натури, утихомиреної наближенням сорокалітнього віку. Він уявляв собі цю драму між дружиною і чоловіком, такими схожими обличчям, що всі знайомі вважали їх створеними одне для одного; а тим часом у глибині цих істот суперечність двох різних темпераментів весь час загострювалася непереборною ворожнечою близької і завжди збуреної крові, ферментом їхнього кровозмісного шлюбу. Потім він зрозумів, як розмірене життя ослабило цю ворожнечу, їхні вдачі згладилися щоденним клопотом торгівлі, як вгамувало їх надбане протягом п’ятнадцяти років багатство, що його вони тепер скромно проживали в глухому куточку маленького міста. І нині, хоч вони обоє були ще досить молоді, від колишнього вогню, здавалося, у них залишився самий тільки попіл. Абат старався вивідати у Марти, чи скорилася вона своїй долі. Він вважав її дуже розсудливою.

— О так, — сказала вона, — мені добре у себе вдома, мені досить моїх дітей. Я ніколи не була дуже веселою. Я трохи нудилася іноді, от і все; мені треба було б мати якусь розумову працю, якої я не знайшла… Та й навіщо? Моя голова, напевно, не подужала б того. Я не могла прочитати роман, щоб у мене не почалася страшенна мігрень; протягом трьох ночей усі його герої не йшли мені з думки. Тільки шиття ніколи мене не втомлювало. Я сиджу вдома, щоб не чути навколишнього шуму, отих пліток, отих дурниць, що втомлюють мене.

Іноді вона замовкала, дивлячись на Дезіре, що спала, поклавши голову на стіл і всміхаючись уві сні своєю дурнуватою усмішкою.

• Предыдущая
• 23/83
• Следующая