Лялька - Прус Болеслав - Страница 99

• Предыдущая
• 99/210
• Следующая

Часом буває досить якоїсь дрібниці, щоб давні, як людські гріхи, речі показалися нам в зовсім інакшому світлі.

Я, наприклад, знаю Старе Місто змалку, і завжди мені здавалось, що воно тісне і брудне. Аж коли мені показали як визначну пам’ятку малюнок одного староміського будинку (і то в «Ілюстрованому тижневику», та ще й з описом!), я тоді зрозумів, що Старе Місто — гарне. З того часу я ходжу туди щотижня і не тільки відкриваю нові й нові особливості, а й дивуюсь, як я не помічав їх раніш.

Так само і з Вокульським. Я його знаю вже років з двадцять і весь час думав, що він природжений політик. Голову на колоду поклав би, що Стах нічим, крім політики, не займається. Аж дуель з бароном та овації на честь Россі викликали в мені підозріння, що він може закохатись. А тепер я вже не маю ніякого сумніву, особливо після розмови з Шуманом.

Але це дрібниця, бо й політик може бути закоханим.

Наприклад, Наполеон І закохувався дай боже скільки, а проте потрясав Європою. Наполеон III також мав немало коханок, а є чутка, що й син іде його стежкою і вже знайшов собі якусь англійку.

Отож коли потяг до жінок не компрометує Бонапартів, то чого б він міг принижувати гідність Вокульського?..

Саме коли я про це думав, стався незначний випадок, який нагадав мені давноминулі часи і показав Стаха в іншому світлі. Ні, не політик він, а щось зовсім інше, але що саме, не можу як слід збагнути.

Інколи мені здається, що він людина — скривджена суспільством. Але про це помовчімо… Суспільство нікого не кривдить. Якби люди перестали в це вірити, то в них з’явилися б хтозна-які претензії!.. Може, навіть піхто вже й не займався б політикою, а зводили б рахунки з своїми ближніми. Отож краще не торкатися цього питання. (Як багато я балакаю на старість, та все не про те, про що хотів сказати).

Значить, сиджу я одного вечора та п’ю собі чай (а Ір таки чогось нездужає), коли відчиняються двері і хтось заходить. Дивлюсь — якийсь гладкий чоловік, обличчя палите, ніс червоний, чуб сивий. Нюхнув — у кімнаті запахло чи то видом, чи пліснявою. «Цей добродій, — думаю собі, — або небіжчик, або винороб, бо ні від кого іншого таким духом не тхне».

— Що за чорт!.. — дивується гість. — Невже ти так загордів, що й людей не впізнаєш!

Я протер очі. Та це ж Махальський власного особою, колишній винороб Гопфера! Колись ми з ним були в Угорщині, потім тут, у Варшаві, але не бачились уже п’ятнадцять років, бо він живе в Галичині і працює там виноробом.

Звичайно, ми обнялися, як брати, і тричі поцілувались.

— Коли ти приїхав? — питаю його.

— Сьогодні вранці, — каже він.

— А де ж ти досі був?

— Зупинився в заїзді «Деканці», але так мені там стало нудно, що я зараз же пішов до Лесіша, в його винний погріб… Ото, братику, погріб!.. Жити й не вмирати!..

— Що ж ти там робив?

— Трохи помагав старому, а взагалі сидів… Що я, дурний ходити по місту, коли є такий погріб!

Оце справжній винороб старого гарту! Не теперішньому жевжикові рівня, який краще побіжить увечері на танці замість посидіти в погребі. Та він навіть у погріб приходить в лакованих черевиках… Гине Польща з такими нікчемними продавцями…

Розбалакались про се, про те та й просиділи до першої години ночі. Махальський переночував у мене, а о шостій ранку знову зібрався до Лесіша.

— Що робитимеш після обіду? — питаю.

— Після обіду піду в погріб до Фукера, а ночувати повернусь до тебе.

У Варшаві він був з тиждень. Ночував у мене, а дні просиджував у винних погребах.

— Я повішався б, — казав він, — якби мені цілий тиждень довелося швендяти вашими вулицями. Тиснява, спека, курява!.. Тільки свині можуть жити так, як ви, а не люди.

Мені здається, що він перебільшував. Бо хоч я теж вважаю, що краще сидіти в магазині, аніж ходити по Краківському Передмістю, але ж магазин — не погріб. Чудний він став на своєму виноробстві.

Звичайно, що говорили ми весь час з Махальським про давні часи та про Стаха. Таким чином перед моїми очима постала історія його молодих літ, немов я бачив її вчора.

Пам’ятаю (це було 1857 чи 1858 року), зайшов я раз до Гопфера, у котрого працював Махальський.

— А де пан Ян? — питаю хлопця.

— В підвалі.

Я зайшов у підвал. Дивлюсь, мій Ян при лойовій свічці розливає лівером вино з бочки в пляшки, а в вікні манячать якісь дві тіні: сивий старик у пісковому сюртуку з купою паперів на колінах і парубчак з коротко остриженим волоссям і пикою розбійника. То був Стах Вокульський і його батько.

Я собі тихенько сів (бо Махальський не любив, коли йому заважали балачками розливати вино) і слухав, як сивий чоловік у пісковому сюртуку говорив монотонним голосом до парубчака:

— Де це видано — гайнувати гроші на книжки?.. Віддавай їх мені, бо якщо я не зможу далі вести позов, то все пропаде пропадом. Не книжки врятують тебе від сьогоднішнього твого упослідження, а тільки процес. Як виграємо в суді та одержимо нашу дідизну, тоді люди згадають, що Вокульські належать до давньої шляхти, і навіть знайдуться родичі… Того місяця ти потратив, двадцять злотих на книжки, а мені саме стільки не вистачало на адвоката… Книжки та й книжки!.. Нехай би ти був мудрий, як Соломон, але поки ти в винарні, то будеш попихачем, хоч і шляхтич, а твій дід по матері був кастеляном. А як виграю позов та поїдемо на село…

— Ходімо відціля, тату, — тихо сказав хлопець, скоса поглядаючи на мене.

Старий, як слухняна дитина, загорнув свої папери в червону хустку і вийшов із сином, який мусив підтримувати його на сходах.

— Що воно за чудило? — питав я Махальського, який скінчив уже свою роботу й сів на ослінчик.

— Та!.. — махнув він рукою, — Старому бракує одної клепки, але хлопець кмітливий. Звуть його Станіслав Вокульський. Тямовитий, чортяка!

— Що ж він такого зробив?

Махальський пальцями зняв із свічки нагар і, наливши мені склянку вина, говорив далі:

— Він тут у нас уже чотири роки. До магазину та до погреба він не дуже прикидливий… Зате механік! Змайстрував таку машину, що помпує воду знизу вгору, а згори ллє на колесо, яке й рухає ту помпу. Така машина може крутитися й помпувати воду скільки світа-сонця; але щось там у ній погнулось, і вона крутилась тільки чверть години. Вона стояла нагорі, в ресторації, Гопфер нею приваблював гостей; але вже з півроку, як у ній щось там лопнуло.

— Молодець хлопець!.. — кажу я.

— Ну, не такий він уже й молодець, — заперечив Махальський. — Ходив тут до нас один викладач із реального училища, то він оглянув ту помпу і сказав, що машинерія ні до чого не придатна, але хлопець здібний і повинен учитися. З того часу у нас таке робиться, що не дай господи! Вокульський загордів, одвідувачам відповідає крізь зуби, вдень ходить як сновида, а вночі вчиться і купує книжки. А його батько хотів би ці гроші вжити на процес за якийсь там маєток по дідові… Та ти сам чув, що він казав.

— Як же він думає далі з тією наукою?

— Каже, що поїде до Києва, в університет. Що ж, нехай собі їде, може, хоч з одного продавця будуть люди, В цьому ділі я йому не перешкоджаю; коли він при мені, не приганяю до роботи, нехай собі читає. Але в ресторації йому допікають і офіціанти, і відвідувачі.

— А що ж Гопфер?

— Нічого, — далі говорив Махальський, вставляючи нову свічку в залізний свічник з ручкою. — Гопфер не хоче одганяти його від себе, бо дочка його Кася ласим оком поглядає на Вокульського, а до того ж він, може, й справді одержить ту Дідизну.

— А як він до Касі?

— А щоб тобі глянув у її бік, дикун отакий!

Я тоді-таки подумав, що хлопець з такою головою, який купує книжки, а про дівчат йому байдуже, міг би бути добрим політиком; через те я того ж дня познайомився з Стахом, і відтоді живемо один з одним — дай боже кожному…

Стах працював у Гопфера ще років зо три і за той час познайомився з багатьма студентами, з молодими чиновниками з різних установ, які один поперед одного постачали йому книжки, аби він міг витримати екзамен в університет.

• Предыдущая
• 99/210
• Следующая