Лялька - Прус Болеслав - Страница 90

• Предыдущая
• 90/210
• Следующая

— А коли у мене є важливіші справи, аніж їхати заробляти п’ятдесят тисяч карбованців?

— Політичні? — тихо спитав Жецький з тривогою в очах, але з усміхом на устах.

Вокульський подав йому листа.

— Читай, — сказав він, — і переконаєшся, що є речі, приємніші за політику.

Пан Жецький взяв листа в руки, але вагався, і прочитав лише тоді, коли Вокульський наказав йому вдруге.

— Не розумію, — сказав пан Ігнац, байдуже кидаючи листа на стіл. — Задля приємності подорожувати з панною Ленцькою і навіть задля наради з приводу презента її улюбленцеві… не варто кидати на вітер п’ять-десять тисяч карбованців… якщо не більше…

Вокульский підвівся з канапи й, обпершися обома руками об стіл, спитав:

— А якби мені було приємно кинути на вітер для неї все моє майно, тоді що?..

На лобі йому набрякли жили, сорочка ходором ходила на грудях. В очах запалали такі самі іскри, які Жецький уже бачив під час поєдинку з бароном.

— Тоді що? — повторив Вокульський.

— Тоді нічого, — спокійно відповів Жецький. — Я б тільки сказав, що помилився, — не знаю вже, котрий раз в житті…

— В чому помилився?

— В даному разі в тобі. Я гадав, що людина, яка ризикує життям і чесним ім’ям, має на меті якісь громадські цілі…

— Дайте мені нарешті спокій з тією громадськістю!.. — крикнув Вокульський, грюкнувши кулаком по столі. — Я знаю, що зробив для неї, але… що вона зробила для мене?.. Вони безупинно вимагають від мене жертв, не даючи мені взамін ніяких прав… Кінець кінцем я хочу зробити щось і для себе. В вухах мені позакладало від гучних фраз, які нікого ні до чого не зобов’язують. Власне щастя — ось у чому тепер мій обов’язок… Я пустив би собі кулю в лоб, якби у мене не залишилось нічого, крім якихось фантастичних зобов’язань. Тисячі байдикують, а один чоловік повинен приносити за них якісь жертви!.. Нечувана дурниця!..

— А овації для Россі — це не жертва?

— Я це роблю не для Россі…

— А для того, щоб догодити жінці… знаю. З усіх ощадних кас — це найменш надійна, — відповів Жецький.

— Ти надто багато собі дозволяєш!

— Скажи — дозволив… Тобі здається, що це ти тільки-но винайшов любов. Я також її знав!.. Кілька років я був закоханий, як дурень, а моя Елоїза[86] тим часом заводила шури-мури з іншими. Боже мій!.. Скільки я намучився, спостерігаючи, як вона перезирається з іншими… Кінець кінцем вона, не соромлячись, навіть обнімалась у мене перед очима… Вір мені, Стаху, я не такий наївний, як ти думаєш. Я багато чого бачив у житті й дійшов висновку, що ми забагато вкладаємо серця в забаву, яка називається любов’ю.

— Ти так кажеш через те, що не знаєш її, — похмуро зауважив Вокульський.

— Кожна з них незвичайна, поки не сяде нам на шию. Правда, я не знаю тієї, але знаю інших. Щоб скоряти жінок, треба мати дві властивості: помірно нахабства й помірно зухвальства, а цього у тебе якраз нема. Тому я й остерігаю тебе: не дуже ризикуй, бо тебе можуть випередити, якщо вже не випередили. Я ніколи не говорив тобі про ці речі, правда ж? Та й не можна подумати, що це мої переконання. Але я відчуваю, що тобі загрожує небезпека, тому знов кажу: стережись! Не вкладай в цю підлу гру серця, бо тобі його обплюють задля якогось нікчемного хлюста. А в таких випадках, повір мені, людина страшенно гидко себе почуває… Бажаю тобі, щоб ти ніколи такого не відчував! Сидячи на канапі, Вокульський стискав кулаки, але мовчав. В цей час постукали в двері й на порозі з’явився Лісецький.

— Пап Ленцький хоче з вами бачитись. Він може сюди зайти? — спитав продавець.

— Просіть, — сказав Вокульський, квапливо одягаючи жилет і сюртук.

Жецький устав з стільця, сумно покивав головою і вийшов. «Думав я, що діло погане, — пробурчав він уже в сінях, — але не сподівався, що настільки погане…»

Вокульський ледве встиг сяк-так причепуритись, як увійшов пан Ленцький, а за ним швейцар магазину. Очі у пана Томаша налились кров’ю, а на лицях виступили сипі плями. Він упав в крісло й, відкинувши голову на спинку, важко дихав. Заклопотаний швейцар стояв у дверях, перебираючи пальцями гудзики на своїй лівреї, і ждав наказів.

— Пробачте, пане Станіславе… я попрошу води з лимоном… — прошепотів пан Томаш.

— Сельтерської води, лимона й цукру… Бігом! — гукнув Вокульський до швейцара.

Швейцар вийшов, чіпляючись своїми величезними гудзиками за двері.

— Це байдуже, — промовив пан Томаш, — коротка шия, спека і роздратовання… Хвилинку відпочину…

Стурбований Вокульський зняв з нього галстук і розстебнув сорочку. Потім змочив рушника одеколоном, який знайшов на столі у Жецького, і з синівською дбайливістю витер хворому потилицю, обличчя й голову.

Пан Томаш потиснув йому руку.

— Спасибі… Мені вже легше..:— потім стиха додав: — Ви мені подобаєтесь у ролі сестри-жалібниці. Бельця не зуміла б так ніжно… Але вона створена для того,‘щоб услуговували їй…

Швейцар приніс воду в сифоні й лимон. Вокульський приготував лимонад і напоїв пана Томаша, якому поступово легшало, а червоні плями почали сходити з його обличчя.

— Піди до мене додому і скажи кучерові, щоб запріг коні та приїхав до магазину, — наказав Вокульський швейцарові.

— Ви дуже милий… дуже милий… — казав пан Томаш, міцно стискаючи йому руку і вдячно поглядаючи иа нього червоними очима. — Я не звик до такого піклування, бо Бельця цього не вміє.

Невміння панни Ізабелли доглядати хворих якось неприємно вразило Вокульського. Але тільки на хвилину.

Помалу пан Томаш зовсім очуняв. Рясний піт виступив йому на лобі, голос зміцнів, лише сітка червоних жилок на очах свідчила про недавній припадок. Він навіть пройшовся по кімнаті, потягнувся й заговорив:

— Ах, ви не уявляєте собі, пане Станіславе, як я сьогодні розхвилювався. Чи повірите? Мій будинок продано за дев’яносто тисяч…

Вокульский здригнувся.

— Я був певний, — казав далі пан Ленцький, — що візьму за нього хоч свої сто десять тисяч… Я чув, як у залі сказали, що він вартий ста двадцяти тисяч. Але що ж, його вирішив купити жид, підлий лихвар, отой Шлангбаум. Він порозумівся з конкурентами, а хто його знає, чи й не з моїм адвокатом, — і от я втратив двадцять або й тридцять тисяч…

Тепер Вокульский схожий був на апоплектика, але мовчав.

— А я розраховував, — правив далі Ленцький, — що з цих п’ятдесяти тисяч ви даватимете мені десять тисяч карбованців процентів щорічно. На утримання дому я витрачаю шість-вісім тисяч на рік, а на решту ми могли б з Бельцею їздити за кордон. Я навіть обіцяв їй, що через тиждень поїдемо в Париж… От тобі й поїхали!.. Шість тисяч карбованців ледве вистачить на злиденне існування, а про подорожі нічого й думати… Паскудний жид!.. Паскудне суспільство, котре так залежить від лихварів, що навіть не може боротися проти них на торгах… А що мені найбільше допікає, скажу вам, то це те, що за тим мерзенним Шлангбаумом, може, криється якийсь християнин, навіть аристократ…

Голос його знов почав глухнути, на обличчі знов почали виступати синюваті плями. Він сів і напився води.

— Підлі!.. Підлі!.. — шепотів він.

— Заспокойтесь, прошу вас, — сказав Вокульський. — Скільки ви дасте мені готівкою?

— Я просив адвоката нашого князя (бо мій адвокат — негідник) одержати належну мені суму і вручити її вам, пане Станіславе… Разом тридцять тисяч. А оскільки ви обіцяли мені по двадцять процентів річних, значить, матиму шість тисяч карбованців на рік на всі видатки. Бідність… злидні!..

• Предыдущая
• 90/210
• Следующая