Лялька - Прус Болеслав - Страница 86

• Предыдущая
• 86/210
• Следующая

Ленцький урочисто висідає з екіпажа, тріумфальним кроком підходить до дверей суду, а в цей час з другого боку вулиці до нього підбігає якийсь джентльмен, з усього видно — гультяй, але виявляється, що то його адвокат. Недбало поздоровкавшися з ним, пан Ленцький питає:

— Ну? Коли ж?

— За годину… може, трохи пізніше… — відповів йому джентльмен.

— Уявіть собі, — каже пан Ленцький з добродушною усмішкою, — тиждень тому один мій знайомий взяв двісті тисяч карбованців за будинок, який коштував йому півтораста тисяч. Мені мій коштував сто тисяч, отже, я повинен одержати за нього тисяч сто двадцять п’ять…

— Гм… Гм… — бурмоче адвокат.

— Може, ви сміятиметесь, — каже далі пан Томаш, — бо ви не вірите в передчуття і сни, але мені снилося, що мій будинок продано за сто двадцять тисяч… Я вам кажу це перед торгами, розумієте? За кілька годин ви переконаєтесь, що не слід сміятися зі снів… «Багато є на небі й на землі!..»[83]

— Гм… Гм… — відповідає адвокат, і вони обидва заходять у перший під’їзд.

— Слава богу! — думає пан Ігнац. — Якщо Ленцький візьме за свій будинок сто двадцять тисяч, то, значить, Стах не заплатить дев’яноста тисяч!»

Хтось легенько торкає його за плече. Пан Ігнац оглядається й бачить позад себе старого Шлангбаума.

— Може, ви мене шукаєте? — питає сивоволосий єврей, пильно дивлячись йому в очі.

— Ні, ні… — збентежено відповідає пан Ігнац.

— У вас до мене немає ніякої справи? — питає далі Шлангбаум, кліпаючи червоними повіками.

— Ні, ні…

— Гіт! — бурмоче Шлангбаум і відходить до своїх єдиновірців.

Панові Ігнацу робиться холодно: присутність Шлангбаума в цьому місці будить в ньому нові підозріння. Щоб розвіяти їх, він питає швейцара, де відбуваються торги.

Швейцар показує йому на сходи.

Пан Ігнац вибігає нагору й потрапляє в якийсь зал. Там він бачить величезну юрбу євреїв, що зосереджено слухають якогось промовця. Жецький догадується, що тут відбувається судова справа, що говорить прокурор і що йдеться про велике шахрайство. В залі душно; промову прокурора трохи приглушує гуркіт екіпажів, що лунає з вулиці.

Судді дрімають, адвокат позіхає, обвинувачений поглядає на них так, ніби хоче ошукати найвищу судову інстанцію, а євреї співчутливо дивляться на нього й уважно слухають обвинувальну промову. На найсильніші закиди прокурора деякі кривляться й вигукують: «Ай-вай!..»

Пай Ігнац виходить з залу: не для цього він сюди прийшов.

Опинившись знову на сходах, пан Ігнац хоче йти на третій поверх; і тут він зустрічається з баронесою Кінешовською, яка сходить вниз в товаристві мужчини, схожого на нудного вчителя стародавніх мов. Але то адвокат, про що свідчить срібний значок на лацкані його старого фрака; сірі штани жерця правосуддя такі витерті на колінах, ніби власник їх, замість боронити своїх клієнтів, безупинно освідчувався в коханні богині Феміді.

— Якщо початок лише за годину, — плаксивим голосом каже пані Кшешовська, — то я піду поки що в костьол капуцинів… Як ви думаєте?

— Я не думаю, щоб ваш візит до капуцинів вплинув на хід торгів, відповів нудьгуючий адвокат.

— Якби ви, добродію, справді хотіли, якби потурбувались…

Адвокат у витертих штанах нетерпляче махає рукою.

— Ах, пані добродійко, я вже стільки набігався з тими торгами, що маю право хоч сьогодні трохи відпочити. До того ж мені через кілька хвилин треба виступати державним захисником в справі про вбивство… Бачите отих гарних дам? Всі вони прийшли послухати мою промову. Гучна справа!

— То ви залишаєте мене?.. — вигукує баронеса.

— Та ні, я буду… буду в залі, — перебиває її адвокат, — але дайте мені можливість хоч кілька хвилин подумати про мого вбивцю.

І він вбігає в якісь двері, наказавши швейцарові нікого не впускати.

— О боже! — на повен голос бідкається баронеса. — Підлий убивця і той має оборонця, а нещасна, самітня жінка марно шукає людину, котра взяла б під захист її честь, її спокій, її майно…

Оскільки пап Ігнац не хоче бути цією людиною, він прожогом кидається вниз, штовхаючи по дорозі гарних, пишно вбраних жінок, яких привело сюди бажання послухати гучний процес про вбивство. Це цікавіше за театр, бо учасники судової драми грають якщо не краще, то, в усякому разі, реальніше за професійних акторів.

На сходах і досі лупають голосіння пані Кшешовської та сміх молодих, гарних і елегантних дам, які поспішають на оглядини вбивці, закривавленої одежі, сокири, якою вбивця зарубав свою жертву, і спітнілих від задухи суддів. Пан Ігнац утік з вестибюлю на другий бік вулиці; на розі Капітульної і Медової він забігає в кондитерську й ховається в найтемнішому кутку, де його не впізнала б навіть пані Кшешовська.

Замовивши чашку шоколаду з пінявими вершками, він затуляється подертою газетою і бачить, що в цій маленькій кімнаті є ще темніший куток, де сидить поважний гладкий добродій і якийсь єврей. Пан Ігнац думає, що гладкий добродій — щонайменше граф і власник великих маєтків на Україні, а єврей — його фактор, а тим часом прислухається до їх розмови.

— Пане добродію, — каже згорблений єврей, — якби вас знали в Варшаві, то я не дав би вам і десяти карбованців, а так ви можете заробити двадцять п’ять…

— І за це я повинен цілу годину простояти в душному залі, — буркнув добродій.

— Правда, — вів далі єврей, — в наші літа стояти важко, але й такі гроші на вулиці не валяються. А зважте ще на те, яку ви матимете репутацію, коли люди довідаються, що ви хотіли купити будинок за вісімдесят тисяч карбованців..

— Хай буде так. Але двадцять п’ять карбованців готівкою на стіл!

— Боже борони! — відповідає єврей. — Ви одержите на руки п’ять карбованців, а двадцять будуть сплачені тому нещасному Зелігові Купферманові, який уже два роки не бачив від вас ні копійки, хоч суд йому і присудив.

Гладкий добродій гатить кулаком по мармуровому столику й хоче йти. Згорблений єврей хапає його за поли, садовить на стілець і пропонує шість карбованців готівкою.

Поторгувавшись кілька хвилин, сторони погоджуються на восьми карбованцях, з яких сім буде сплачено після торгів, а карбованець негайно; Єврей ще опирається, але величний добродій одним аргументом розв’язує всі його ваганням:

— Та хай тобі чорт, мушу ж я заплатити за чай і бублики!

Єврей зітхає, видобуває з засмальцьованого капшука найбільш подертого папірця і, розгладивши його, кладе на мармуровий столик. Потім устає і кволою ходою прямує до виходу, а пан Ігнац крізь дірку в газеті впізнає в ньому старого Шлангбаума.

Пан Ігнац швиденько допиває шоколад і втікає з кондитерської на вулицю. Йому вже обридли ці торги — від них пухне голова і дзвенить у вухах. Він хоче якимось способом збути час і, побачивши відчинений костьол капуцинів, прямує до нього, певний, що в храмі божому знайде спокій, приємну прохолоду, а головне — там уже напевне не почує балачок про торги.

Він заходить в костьол і справді знаходите там тишу і прохолоду, а до того ще й небіжчика на катафалку, круг якого стоять ще не засвічені свічки і лежать уже прив’ялі квіти. Від певного часу пай Ігнац не любить дивитися на труни, тому він звертає ліворуч і бачить жінку в чорному вбранні, що стоїть на паркеті навколішках і молиться. Це баронеса Кшешовська з смиренно похиленою головою; вона б’є себе в груди і раз у раз підносить до очей хустку. «Напевне, вона молиться про те, щоб будинок Ленцького був проданий за шістдесят тисяч карбованців», — думає пан Ігнац. Але через те, що йому не дуже приємно дивитись і на баронесу Кшешовську, він навшпиньках переходить на правий бік костьолу.

Тут сидить тільки дві жінки: одна стиха молиться, а друга спить. Більше нікого… А втім, з-за колони вихиляється сивий, але рівно виструнчений мужчина середнього зросту, який з гордо піднятою головою шепоче молитву.

Жецький пізнає в ньому пана Ленцького і думає: «А цей, напевне, просить бога, щоб за його будинок дали сто двадцять тисяч карбованців…»

• Предыдущая
• 86/210
• Следующая