Лялька - Прус Болеслав - Страница 70

• Предыдущая
• 70/210
• Следующая

Вже доїжджаючи до застави, вона не могла собі цього пробачити. «Як я могла отаке зробити?.. Що такий чоловік про мене подумає?» — докоряла собі панна Ізабелла. Але тут у ній прокинулось почуття справедливості, і вона мусила визнати, що цей чоловік неабиякий.

Щоб зробити мені приємність (бо, напевне ж, не мав інших причин), він підчепив барона й купив його коня…

Весь виграш (безумовний доказ безкорисливості) віддав на притулок, і не кому-небудь, а в мої руки (барон це бачив).

А головно, паче вгадавши мою думку, викликав його на дуель… Правда, теперішні дуелі звичайно кінчаються шампанським, але, в усякому разі, барон переконається, що я ще не така стара… Ні, в цьому Вокульському щось та є.

Шкода тільки, що він — галантерейний купець. Приємно було б мати такого поклонника, але щоб він… займав належне становище в світі».

Повернувшись додому, панна Ізабелла розказала панні Флорентіпі про пригоду на скачках, а за годину забула за неї. Коли ж батько пізно ввечері повідомив її, що Кшешовський обрав секундантом графа Літинського і що той вимагає, аби барон неодмінно попросив пробачення у Вокульського, панна Ізабелла презирливо скривила губи. «Щастить людині! — думала вона. — Мене образили, а його будуть перепрошувати. Якби при мені хто-небудь образив кохану, я б не прийняла ніяких перепросин. А він, звичайно, погодиться…»

Коли ж вона вже лягла в ліжко й почала засинати, у неї раптом зринула інша думка: «А якщо Вокульський не прийме перепросин?.. Адже той самий граф Літинський умовляв його відпродати коня баронові й нічого не вдіяв!.. Ах, боже, які чудні думки приходять мені в голову», — відповіла вона сама собі й заснула.

Другого дня аж до полудня вона й панна Флорентіна були певні, що Вокульський помириться з бароном і що йому інакше зробити навіть незручно. Але пополудні пан Томаш пішов у місто й повернувся на обід дуже заклопотаний.

— Що з тобою, папа? — запитала панна Ізабелла, стурбована виразом його обличчя.

— Неприємна історія! — відповів пай Томаш, з розгону сідаючи в шкіряне крісло. — Вокульський не прийняв перепросин, а його секунданти поставили тверді вимоги.

— І на коли?.. — спитала вона тихіше.

Завтра о дев’ятій, — відповів пан Томаш і витер з лоба піт. — Неприємна історія, — повторив він. — Серед членів нашої спілки зчинився переполох, бо Кшешовський досконало стріляє… Якщо цей чоловік загине, то всі мої плани підуть шкереберть. В ньому я втратив би свою праву руку… єдиного виконавця моїх планів… Тільки йому я міг би довірити свій капітал і не маю сумніву, що він давав би мені тисяч з вісім процентів на рік… Доля не на жарт переслідує мене!..

Поганий настрій господаря дому позначився й на інших; за обідом ніхто нічого не їв. Після обіду пай Томаш зачинився в кабінеті й широкими кроками ходив сюди й туди, що свідчило про незвичайне хвилювання.

Панна Ізабелла також пішла в свій кабінет і, як звичайно під час нервового зворушення, лягла на шезлонг. Її посіли сумні думки. «Недовго тривав мій тріумф, — казала вона сама собі. — Кшешовський і справді добре стріляє… Що ж буде, коли він уб’є єдиного чоловіка, який мене захищає? Дуель — таки варварський пережиток! Бо Вокульський з морального погляду вартий більше, ніж Кшешовський, і все-таки… може загинути!.. Остання людина, на яку покладав надії мій батько».

Тут у ній озвалася фамільна пиха. «Правда, мій батько не потребує ласки Вокульського; він довірив би йому свій капітал, зробив би йому протекцію, а той платив би проценти; в усякому разі, шкода його…» їй пригадався старий управитель їхнього маєтку, який прослужив у них аж тридцять років і якого вона дуже любила, дуже йому вірила; може, Вокульський заступив би батькові і їй небіжчика управителя, а їй був би повірником, — і от він загине!..

Якийсь час вона лежала з заплющеними очима, ні про що не думаючи; потім їй в голову стали приходити дивні думки. «Який незвичайний збіг обставин! Завтра за неї битимуться двоє людей, котрі її смертельно образили: Кшешовський злостивими кпинами, а Вокульський — жертвами, які він насмілився їй приносити. Вона йому вже майже пробачила і купівлю сервіза, і векселі, і програні батькові в карти гроші, на які вони жили кілька тижнів… (ні, вона ще не пробачила йому цілком і ніколи не пробачить…) Та як би там не було, а бог покарає того, хто її кривдив… А котрий завтра загине? Може, обидва. Але, мабуть-таки, той, котрий наважився допомагати їй, панні Ленцькій, грішми. Такий чоловік, як і коханець Клеопатри[76], не може залишитися живим…»

Так думала панна Ізабелла, обливаючись слізьми; жаль їй було відданого слуги, а може, й повірника, проте корилась вирокам долі, яка не могла пробачити образи, заподіяної панні Ленцькій.

Якби Вокульський в цю хвилину міг зазирнути їй в душу, він жахнувся б, утік би з переляку й вилікувався б від свого божевілля.

Тим часом панна Ізабелла тієї ночі зовсім не спала.

В уяві її весь час стояла картина якогось французького художника, що зображувала дуель: під розлогими зеленими деревами двоє мужчин у чорному вбранні націлялися один на одного з пістолетів.

Потім (цього вже на картині не було) один з них упав із простреленою головою. То був Вокульський. Вона навіть не пішла на його похорон, щоб не показати свого хвилювання. Але вночі разів кілька плакала. Їй жаль було цього незвичайного скоробагатька, цього вірного раба, який відпокутував свій злочин смертю заради неї.

Панна Ізабелла заснула аж о сьомій ранку і спала мертвим сном до полудня. О дванадцятій годині її розбудив нервовий стукіт у двері спальні.

— Хто там?

— Я, — радісним голосом відповів їй батько. — Вокульський живий-здоровий, барон поранений в обличчя!

— Невже?..

У неї розболілась голова, і вона пролежала в ліжку до четвертої години. Панна Ізабелла була задоволена, що ненависний барон поранений, і здивована, що оплаканий нею Вокульський не загинув.

Вставши так пізно, панна Ізабелла вийшла перед обідом трохи погуляти в алеях.

Вигляд погожого неба, чудових дерев, щебетливого птаства та веселих людей розвіяв її нічні видіння, а коли ще з кількох екіпажів її помітили і привіталися з нею, на серці їй зовсім полегшало. «Все-таки господь милосердний, — думала вона, — коли не дав загинути людині, котра може бути нам корисна. Батько так на нього розраховує, та й я починаю йому довіряти. Наскільки менше я зазнала б розчарувань, аби мала розумного й енергійного друга!»

Слово «друг» не подобалось їй. Другом панни Ізабелли міг бути чоловік, який мав би принаймні земельний маєток. А галантерейний купець придався б на роль хіба порадника і виконавця.

Повернувшись додому, вона одразу помітила, що у її батька чудовий настрій.

— Ти знаєш, — сказав він, — я був у Вокульського і поздоровив його. Це путяща людина, справжній джентльмен!

Він уже й забув про дуель і, здається, жаліє барона. Нічого не вдієш, шляхетна кров дасть себе знати в будь-якій ситуації.

А потім, провівши дочку до кабінету й разів кілька подивившись у дзеркало, додав:

— Ну, скажи сама, чи можна не вірити в милосердність божу? Смерть цього чоловіка була б для мене тяжким ударом — і от він живий! Я мушу зав’язати з ним ближчі стосунки, а тоді побачимо, хто виграє: князь з своїм знаменитим адвокатом чи я з моїм Вокульським. Як ти гадаєш?

— Я тільки що сама про це думала, — відповіла панна Ізабелла, вражена тим, як збіглися їхні думки. — Папа, тобі неодмінно потрібен здібний і вірний чоловік.

— Який до того ж сам горнеться до мене, — додав пан Томаш. — Гострий розум! Він розуміє, що досягне більшого і завоює кращу репутацію, допомагаючи піднестись давньому родові, аніж якби сам ліз уперед. Дуже розумний чоловік, — вів далі пан Томаш. — Хоч він і здобув симпатію князя і всієї аристократії, але найбільше приязні виявляє мені. І не пожаліє про це, коли я відновлю своє становище…

Панна Ізабелла дивилась на гарненькі дрібнички, які оздоблювали стіл, і думала, що батько трохи помиляється, гадаючи, ніби Вокульський горнеться до нього. Вона не спростовувала його помилки, — навпаки, визнала в думці, що таки треба трохи зблизитися з цим купцем і пробачити йому… його громадське становище. Адвокат… купець… але ж це майже те саме: якщо адвокат може бути довіреною особою князя, то чому б купець (і все-таки як воно негарно!) не міг бути такою самою особою в домі Ленцьких?

• Предыдущая
• 70/210
• Следующая