Лялька - Прус Болеслав - Страница 4

• Предыдущая
• 4/210
• Следующая

_{Прус це розумів, він учинив тут, як художник XX ст., і в цьому безсумнівна його заслуга, ба навіть і причина, що роман в наші часи не втратив своєї свіжості, як то втратило багато творів XIX ст.}

_{Стосунки Вокульського та Ізабелли Ленцької складають основну вісь роману. Панна Ізабелла, так само як і Вокульський, має свої «дзеркала». Вони тут не такі численні, проте необхідні Прусові. Ізабелла — це світська красуня, в якій дивно сплітаються потворне виховання, якісь иевизрілі складніші відчування, природний розум, але дивовижна до карикатури станова обмеженість.}

_{Пруса, певне, займало, і то дуже, аби читач не подумав, що Вокульського в Ізабеллі звабила тільки її небуденна краса. Чи не тому він виводить поруч Ленцької інший образ, який ідентичний Ізабеллі красою і навіть переважає її духовними якостями, — образ Ставської. Ставська та Ізабелла мають однакову привабу, однакові постаті і, можпа сказати, навіть однакові обличчя. Сам Вокульський констатує це, побачивши вперше пані Ставську. Однак Ставська — лише гарна, хороша, порядна жінка, вона могла б створити Вокульському тільки затишок і тишу (в найважчі хвилини Вокульський таки навідує Ставську, і йому завжди з нею затишно), а це героя завабити не могло. Ставську Вокульський полюбити не зміг, бо вона не могла бути його «лялькою», а лише на таку любов була здатна ця людина… Вокульського хоче звести зі Ставською Жецький — це теж не випадкова деталь. Тобто саме Жецький, який не розуміє гонитви за привидом Вокульського, ідеаліст і романтик, що щиро бажає йому справжнього сімейного щастя, ще й досі рівняючи його з собою. Ставська виходить заміж за Морачевського: автор добачає в цьому більше логіки, ніж зв’язати її з головним своїм героєм. Якась підсвідома рація в цьому є.}

_{Отже, Ізабелла привабила його не тільки красою. Мабуть, і не походженням, графським титулом (те, що відрізняє панну Ленцьку від Ставської). Щоб не виникло такої думки, Прус висуває ще одну паралель: образ панни Евеліни, небоги Заславської. Це спустошена панночка, не так людина, як тінь її, кривий відбиток самої панни Ізабелли. Вони обидві знаходять симпатію в Старському і обидві однаково жертви потворного виховання. Евеліна огидна Вокульському, врешті, саме ця подібність між обома героїнями і стала головною причиною розриву між Ізабеллою й Вокульським. Ізабелла хотіла бачити в нареченому барона Дальського, але барона Дальського побачив у собі й сам Вокульський.}

_{А оскільки було то для його натури найглибшою уразою, стався вибух.}

_{Так само, як у романі є образні продовження тієї чи іншої лінії характеру Вокульського, так само має своє образне майбутнє й панна Ізабелла. Йдеться про Вонсовську, яка має всі гарні риси, що надані й Ізабеллі. Вони одного суспільного стану, однаково наділені досить проникливим розумом, але Вонсовська прожила трохи більше і встигла ковтнути лиха. Здатність до флірту і зміни кавалерів є і в неї, проте Вопсовська позбавлена того безпросвітного невміння розбиратися в людях, яке є в Ізабелли. Все ж у діях Вонсовської чути великий надрив. Вона згубила свою молодість так само нерозважно, як губить її панна Ленцька, і щосили намагається наздогнати те, чого наздогнати ще не вдавалося нікому, — своє минуле. Це вже бігання по колові, коли ті, що біжать, навіть не підозрюють про існування цього кола; саме тому їм обом навряд чи вдасться його розірвати. Бо для того треба зважитися на одне — на справжнє почуття, але Вонсовська такого почуття боїться, а Ізабелла на нього не здатна, адже безрозумно й легковажно губить те, що надане їй долею, — любов Вокульського. Їй залишається тільки ходити (після катастрофи) і зітхати до пам'ятних каменів. Вона вибирає монастир, бо перед нею лише один шлях — шлях Вонсовської, який поки що її лякає. Надто багато довелося б зламати їй у своїм єстві.}

_{Ми починаємо поступово вловлювати, що вабило Вокульського в панні Ленцькій. Його вабила в ній її відчуженість від його світу, вабила її недосягненість і надреальність. Вона була для нього маревом, яке мріється на видноколі, але до якого ніяк не добігти.}

_{До нього й не можна добігати, бо розвіється, як дим, або стане чимость таким звичайним і буденним. Це оманливий блиск скельця на смітникові, коли під промінням сонця блищить воно, як золото. Вокульський полетів на це світло, як летить нетля на вогонь. І він дійшов того виднокола, що йому марився, він дійшов до того смітника, на якому побачився йому оманливий блиск.}

_{Смітник, тобто тогочасне аристократичне польське суспільство, викликав у нього огиду, а замість діаманта він побачив звичайний скляний черепок. Це був немислимий удар для чутливої душі Вокульського, це було для нього глибочезне потрясіння: нетля, яка летить на вогонь, має загинути. Він загинув — правда, трохи дивно, але все-таки загинув. Перестав-бо бути «лялькою», адже найвищою помилкою таких «ляльок» є те, що вони теж прагнуть ілюзії й фетишу, «Ляльки» мусять бути холодні і безпристрасні, вони мусять бути напівавтоматами, а Вокульський був живою людиною і мав велику чутливу душу…}

_{Треба кинути оком ще й на той «смітник» — тло роману, на якому йде дійство. Вищий прошарок польського суспільства — аристократія — описана в романі досить доладно. Дуже часто Прус дозволяє собі збитися тут на гротеск, а то й карикатуру. Майже всі представники того «світу» якщо не смішні, то потворні. Прусові навіть цього замало: він наділяє їх ще й зневажливими назвиськами, так як це любили робити деякі російські письменники.}

_{Аристократи для нього — гриби (графи Рідзевські, Печерковські), пічкурі (графи Келбики), оселедці (Следзінські) або просто — пані Упадальська, Виворотницька тощо.}

_{Все це свідчення вже авторської тенденції, хоч для того, щоб показати гнилизну аристократів, багато не треба. Для Пруса — це стовписько себелюбців, які і почуттів справжніх не мають, бо все тут як на виставці, все для огляду, — всі вони як експонати, а всередині — нездари і майже не пристосовані до життя. Барон Кшешовський має лише одну небуденну рису — вміє залазити в борги, а тоді висмоктувати гроші з дружини. Сцена дуелі з Вокульським якнайкраще скарикатувала цього нікчему й боягуза, якому, однак, ніколи не бракувало пихи. Його дружина походження простішого, вона має справжнє людське горе: померла маленька дочка. Але і в цьому горі в баронеси стільки перетягів, стільки нещирого і неприємного, що читач більше симпатизує студентам, які тероризують «бідну жінку», ніж самій «бідній жінці». Бо вона ніколи нікому не зробила нічого доброго, навіть коли на неї і спадають хвилі просвітління. Бо в її основі як людини — зло. Зло навіть у дрібницях, зло всевичерпне, всепоглинаюче, хоч у суті це справді нещасна жінка. Вона висмоктана життям, висмоктана настільки, що вже перетворилась на опудало, яке може жити тільки в світі анонімних листів, істерики і підступів.}

_{Не менш карикатурний «патріотичний» князь, людина, яка, може, й непогана, але цілковито бездарна і немічна. Проте посідає в суспільстві він становище значне і мусить з цим рахуватися. Можливо, тому він підтримує Вокульського, хоч зрозуміти суть життя й сьогодення йому несила. Сказати патріотичну промову, пустити патріотичну сльозу, згодитися на — «демократичну», насправді ж досить вигідну для себе, пропозицію про Товариство сприяння торгівлі з Росією — все це можна, все це потрібне, бо служить «нещасній батьківщині». Все це, врешті, єдине, на що він здатний.}

_{Ще більше, ніж князь, неспроможний існувати Ізабеллин батько пан Томаш. Протративши все, що залишилося від спадку, пан Томаш стоїть перед загрозою цілковитого краху. Проте навіть ця небезпека не пробуджує в ньому здорового глузду. Ленцький катастрофічно не розбирається ні в людях, ні в житті. Єдине його надбання горда постава і хороші манери. Пап Ленцький може сподіватися тільки на щасливий випадок, який врятує і його, і його родину. Навіть паяна Ізабелла має більше тверезого глузду, ніж він, вона значно швидше й прозірливіше проглядає корені того «щасливого випадку», який їм усе-таки надається долею. Але вони занадто кволі й пиховиті, щоб могли з того скористуватися.}

• Предыдущая
• 4/210
• Следующая