Лялька - Прус Болеслав - Страница 32

• Предыдущая
• 32/210
• Следующая

Екіпаж… англійська мова… понад двісті карбованців на одну великодню пожертву!.. І все це роблю я, хоч і зневажаю такі речі… А втім, на що ж мені й витрачати гроші, як не на завоювання свого щастя? Що мені до якихось там теорій ощадливості, коли так болить серце?»

Дальший плин думок перервала йому якась сумна, деренчлива мелодія; то грала музична скринька, після якої зацвірінчали штучні пташки; а коли вони замовкли, почувся тихий шелест фонтана, молитовний шепіт та зітхання.

Коло вівтаря, коло сповідальні, коло дверей каплиці з гробом господнім видно було схилені постаті, що стояли навколішках. Декотрі на колінах підповзали до розп’яття на підлозі, цілували його і, добувши з носової хустинки кілька дрібних монет, клали їх на піднос.

В глибині каплиці, в повені світла, серед квітів лежав білий Христос. Вокульському здавалося, що в миготливому сяйві свічок обличчя його оживає і набирає то суворого, то лагідного та милосердного виразу. Коли музична скринька вигравала «Лючію де Ламермур»[38] або коли з середини костьолу долітав брязкіт грошей та вигуки французькою мовою, обличчя Христа темніло. Але коли до розп’яття підходив який-небудь бідак і виповідав Христові свої смутки, мертві вуста його розкривалися і в шелесті фонтана він повторював свої благословення та обітниці: «Блаженні покірливі… Блаженні убогі духом…»

До підноса підійшла молода, накрашена дівчина. Вона поклала срібного четвертака, але не сміла доторкнутись до хреста. Молільники, що стояли кругом навколішках, осудливо поглядали на її оксамитну жакетку та яскравий капелюшок. Та коли Христос шепнув: «Хто з вас без гріха, нехай перший кине на неї каменем», вона впала на підлогу й поцілувала його в ноги, як колись Марія Магдалина. «Блаженні ті, що прагнуть правди… Блаженні ті, що плачуть…»

З глибоким хвилюванням придивлявся Вокульський до маси людей у темряві костьолу, які вже вісімнадцять століть терпляче дожидають здійснення господніх обітниць. «Коли ж вони здійсняться?..» — подумав він. «Пошле син божий ангелів своїх, а вони виберуть усі пороки і всіх тих, що чинять, зло, як вибирають кукіль з пшениці, і спалить їх на вогні».

Він машинально глянув на середину костьолу. Коло одного столика графиня дрімала, а панна Ізабелла позіхала, коло другого — три незнайомі йому дами заходились сміхом від дотепів якогось елегантного молодика. «Чужий світ… Чужий світ!.. — думав Вокульський. — Яка ж фатальна сила штовхає мене до нього?»

В цю мить коло самої сповідальні спинилась молода, старанно вбрана дама з маленькою дівчинкою і впала навколішки.

Вокульський глянув на неї й відзначив, що вона надзвичайно гарна. Особливо вразило його обличчя дівчинки, немов вона прийшла до гробу господнього не з молитвою, а з запитанням і скаргою.

Дама перехрестилась і, помітивши піднос з грішми, розкрила сумочку.

— Піди, Геленко, — сказала вона стиха до дівчинки, — поклади оце на піднос та поцілуй господа Ісуса.

— Куди, мамусю, поцілувати?

— В ручку і в ніжку…

— І в губки?

— В губки не можна.

— Та чого там!.. — Дівчинка побігла до підноса й нахилилася над хрестом.

— От бачиш, мамусю, — казала вона, повертаючись, — поцілувала, а Ісус нічого не сказав.

— Геленко, не кричи в костьолі, — гамувала її мати. — Краще стань навколішки та прокажи молитву.

— Яку молитву?

— Тричі «Отче наш» і тричі «Богородицю»…

— Так багато молитов?.. А я така маленька…

— Ну, то прокажи тільки «Богородицю»… Але стань навколішки… Дивись отуди…

— Я вже дивлюсь. «Богородице діво, радуйся…» Мамо, це пташки співають?

— Пташки, іграшкові. Говори молитву.

— Які це іграшкові?

— Спочатку прокажи молитву.

— Коли я не пам’ятаю, на чому зупинилась…

— То проказуй разом зі мною: «Богородице діво, радуйся…»

— «Яко спаса родила єси душ наших. Амінь», — докінчила дівчинка. — А з чого роблять іграшкових пташок?

— Геленко, стій смирно, а то я тебе ніколи не поцілую, — шепнула збентежена матії. — Ось тобі книжка, подивись на картинки, як мучили Христа.

Дівчинка сіла з книжкою на приступці сповідальні й замовкла. «Яка мила дитина! — думав Вокульський. — Якби це була моя дочка, до мене, мабуть, повернулася б душевна рівновага, яку я день у день втрачаю. І мати — прекрасна жінка. Яке волосся, профіль, очі… Молиться богу, аби воскресло їхнє щастя… Гарна і нещаслива; мабуть, удова.

От якби я її зустрів рік тому.

Чи є ж якийсь лад на цьому світі?.. Не далі як крок одне від одного стоять двоє нещасних людей: один шукає любові й родини, друга, можливо, бореться з злиднями й шукає опіки. Кожне знайшло б у другому те, чого шукає, та от — не судилось їм зустрітися… Одна прийшла благати бога про милосердя, другий розкидається грішми задля знайомства. Хто його знає, чи не зробили б кілька сот карбованців цю жінку щасливою? Але вона не одержить цих грошей, бог у наш час не зважає на молитви нужденних.

А все-таки, як би довідатись, хто вона така?.. Може, я зміг би їй допомогти? Чому б не здійснитись високим обітницям Христовим хоч би через отаких, як я, недовірків, коли побожні люди зайняті іншими справами?»

В цю мить Вокульського раптом пойняла гаряча хвиля…

До графининого столика підійшов якийсь елегантний молодик і щось поклав на піднос. Побачивши його, панна Ізабелла зашарілась, і обличчя її набрало того незвичайного виразу, який Вокульському завпеди здавався загадковим.

На запрошення графині молодик сів на тому самому стільці, на якому недавно сидів Вокульський, і між ними зав’язалася жвава розмова. Вокульський не чув, про що вони говорили, тільки відчував, як у його мозку, немов витаврувана, постає картина: дорогий килим, срібний піднос з купкою імперіалів зверху, два свічники, десять засвічених свічок, графиня в глибокій жалобі, молодик, який не спускав очей з панни Ізабелли, і вона — промениста, осяйна. Його уваги не минула навіть така дрібниця: від свічок у графині блищать лиця, у молодика — кінчик носа, а у панни Ізабелли — очі. «Чи вони люблять одне одного? — подумав він. — То чого ж би їм не побратися?.. Можливо, у нього немає грошей… Але в такому разі що означає її погляд?.. Так вона дивилася сьогодні й на мене. Правда, панна на відданні мусить мати кількох або кільканадцятьох поклонників і вабити їх усіх… щоб продатися тому, котрий більше дасть!»

До столика графині підійшов уповноважений. Графиня встала з крісла, а за нею — панна Ізабелла і красунь молодик. Усі троє, голосно розмовляючи, попрямували до виходу, затримуючись коло інших столиків. Усі молоді люди коло цих столиків палко вітали панну Ізабеллу, а вона обдаровувала кожного однаковісіньким поглядом, саме таким, який звів з розуму Вокульського. Нарешті все скінчилось: графиня й панна Ізабелла вийшли з костьолу.

Вокульський опам’ятався й поглянув круг себе. Вродливої жінки з дитиною вже не було.

— Як шкода, — шепнув він і відчув, як його щось легенько вкололо в серце.

Натомість дівчина в оксамитній жакетці і яскравому капелюшку й досі стояла навколішках на підлозі коло хреста. Коли вона звела очі на гроб господній, на її накрашених лицях теж щось блиснуло. Вона ще раз поцілувала Христа в ноги, важко підвелася і вийшла. «Блаженні ті, що плачуть… Нехай же хоч для тебе здійсниться Христова обітниця», — подумав Вокульський і вийшов за нею.

На паперті він побачив, що дівчина роздає старцям милостиню. І його опанувала гірка прикрість на думку, що з двох жінок, із яких одна хоче продатись за грубі гроші, а друга вже продається через злидні, ця друга, перед якимось найвищим судом, може стати кращою і чистішою.

На вулиці він наздогнав дівчину і запитав:

— Куди ти йдеш?

На обличчі її ще не висохли сльози. Вона звела на Вокульського байдужі очі й відповіла:

— Можу піти з вами.

— Так?.. Ну, то ходімо.

Не було ще п’яти годин, до вечора далеко; кілька прохожих оглянулись на них. «Треба бути справжнім йолопом, щоб чинити щось подібне, — подумав Вокульський, ідучи в бік свого магазину. — Скандалу я не боюся, але які ж бо плани, хай їм чорт, лізуть мені в голову? Апостольство?.. Це найбільша дурість. А втім, мені однаково: я тільки виконавець чужої волі».

• Предыдущая
• 32/210
• Следующая