Лялька - Прус Болеслав - Страница 28
- Предыдущая
- 28/210
- Следующая
Ну, гаразд, а якби не вона, то мав би я сьогодні такі великі гроші?.. І хто його знає, що станеться зі мною і з тими грішми без неї? Може, саме завдяки їй вони наберуть творчих властивостей; може, ними скористаються хоч кільканадцять родин?..»
Вокульський обернувся і раптом побачив на землі свою тінь. Він подумав, що ця тінь ходить поперед нього, за ним або обіч нього завжди і скрізь, як думка про цю жінку невідступно була при ньому завжди і скрізь — уві сні й наяву, втручаючись у всі його 'наміри, плани і дії. «Не можу я відмовитись від неї!» — прошепотів він, розводячи руками, немов перед кимось виправдувався.
Він устав з балок і пішов назад, у місто.
Йдучи Обозною вулицею, він пригадав Висоцького, у якого здох кінь, і йому здалося, що перед ним ціла валка возів із здохлими кіньми, а коло кожного воза хурщик із купою виснажених дітей і жінкою, яка пере білизну тим, хто не має чим за неї заплатити. «Кінь?..» — подумав Вокульський, і серце його чомусь защеміло.
Одного разу в березні, йдучи Єрусалимською Алеєю, він побачив юрбу людей, чорного вуглярського воза, що стояв поперек вулиці навпроти брами, а за кілька кроків від нього — випряженого коня.
— Що тут сталося?
— Кінь зламав ногу, — весело відповів один прохожий з ліловим шарфом на шиї, з руками в кишенях.
Вокульський мимохідь глянув на нещасну тварину.
Сухоребрий кінь з витертими боками стояв прив’язаний до молодого деревця, підібгавши задню ногу. Стояв смирно, дивився на Вокульського скошеним оком і з болю гриз промерзлу гілку. «Чому я саме зараз пригадав того коня? — думав Вокульський. — Чому мені його так жаль?»
Замислившись, він ішов Обозною вгору, відчуваючи, що за ці кілька годин, що пробув коло ріки, в ньому сталася якась зміна. Колись — десять років тому, рік, ще вчора, — проходячи вулицями, він не помічав на них нічого особливого. Вештались люди, проїжджали візницькі екіпажі, магазини гостинно приймали покупців. А тепер у нього з’явилось нове, ніби шосте почуття. Кожна обдерта людина здавалась йому істотою, яка волає про допомогу, і це волання було тим голосніше, що людина нічого не говорила, а тільки тривожно поглядала, як той кінь із зламаною ногою. Кожна бідна жінка здавалася йому прачкою, яка роз’їденими милом руками намагається утримати свою сім’ю на краю злиднів і Занепаду. Кожна виснажена дитина здавалася приреченою на передчасну смерть або на те, щоб день і ніч шпортатися в смітті на вулиці Добрій.
Думав він не тільки про людей. Він відчував тяжку втому коней, що через силу тягли важелезні вози, їх біль у холках, до крові натертих хомутами. Відчував страх собаки, що загубив хазяїна і гавкав на вулиці, і розпач худої суки з обвислим вим’ям, яка даремно бігала від канави до канави, шукаючи поживи для себе і своїх цуценят. Навіть більше — відчував біль дерева з обдертою корою, біль бруку, з якого немов повибивано зуби, вологу на стінах, побитий посуд та подерту одежу.
Йому здавалося, що всі ці речі хворі або поранені, що вони скаржаться: «Дивись, як ми мучимось…» — і що тільки він чує і розуміє їхні скарги. І що ця особлива здатність відчувати чужий біль народилася в ньому лише сьогодні, годину тому.
Дивна річ! За ним уже міцно встановилась репутація щедрого філантропа. Члени добродійного товариства у фраках складали йому подяки за пожертви цій ненаситній організації; графиня Карольова в усіх салонах розповідала про гроші, які він пожертував для сирітського притулку; його слуги та продавці вихваляли його за підвищення плати. Але все це не давало йому ніякого задоволення, бо сам він своїй доброчинності не надавав ніякого значення. Він кидав тисячі карбованців у каси відомчих доброчинців, аби про нього заговорили, зовсім не турбуючись, що станеться з його грішми.
І аж сьогодні, коли він десятьма карбованцями врятував людину від біди, коли ніхто не міг розповідати про його шляхетність, аж сьогодні він узнав, що таке пожертва. Лише сьогодні перед його здивованими очима постав повий, не знаний досі світ — світ злиднів, якому треба допомагати. «Так, але хіба ж я раніш не бачив злиднів?..» — подумав Вокульський.
І пригадав безліч обдертих, виснажених людей, які шукали роботи, сухоребрих шкап, голодних собак, дерев з обдертою корою та поламаними гілками. І все це раніш не справляло на нього ніякого враження. Аж коли глибоке власне горе розорало та заволочило його душу, на цьому удобреному кров’ю та политому невидимими світові слізьми грунті виросла особлива рослина: всеосяжне співчуття до всього — до людей, до тварин і навіть до речей, які заведено називати мертвими. «Доктор сказав би, що в моєму мрзку утворилася нова клітина або з’єдналося кілька старих, — подумав він. — Так, але що ж далі?..»
Досі у нього була тільки одна мета — познайомитися з панною Ізабеллою, сьогодні з’явилась друга — вирятувати із злиднів Висоцького. «Це не трудно!..» «Перевести його брата до Скерневиць», — додав якийсь голос. «Дрібниця».
Але за цими двома чоловіками одразу з’явилось кілька інших, за ними ще й ще, потім утворилась величезна юрба обтяжених всілякими стражданнями людей, і, нарешті, перед очима у нього розлився цілий океан людських мук, які треба було в міру сил полегшувати, принаймні не допускати, щоб вони розливались далі.
— Привиди… хвороблива уява… нерви!.. — пробурмотів Вокульський.
Такий був один його шлях. В кінці другого він бачив цілком реальну й виразно окреслену мету: панну Ізабеллу. «Я не Христос, аби жертвувати собою задля всієї людськості». «Тоді для початку забудь про Висоцьких», — заперечив внутрішній голос. «Ну, це дурниці! Хоч який я сьогодні збуджений, але ж не треба бути смішним. Допомагатиму, кому чим зможу, але від особистого щастя не відмовлюся, що там і казати…»
В цю мить він опинився перед дверима свого магазину і зайшов усередину.
В магазині була тільки одна купувальниця — висока дама непевного віку в чорному вбранні. Перед нею лежала ціла купа несесерів: дерев’яних, шкіряних, плюшевих і металевих, простих і оздоблених, найдорожчих і найдешевших, а всі продавці услуговували їй. Клейн подавав нові й нові несесери, Мрачевський вихваляв товар, а Лісецький притакував йому рухом рук і бороди. Тільки пан Ігнац кинувся назустріч хазяїнові.
— З Парижа прибули товари, — сказав він Вокульському, — я думаю завтра їх забрати.
— Як хочеш.
— З Москви надійшли замовлення на десять тисяч карбованців на початок травня.
— Я цього сподівався.
— З Радома на двісті карбованців, хурщик просив приготувати товар на завтра.
Вокульський здвигнув плечима.
— Треба раз назавжди покінчити з цими дрібними крамарями, — сказав він, трохи подумавши. — Прибутку на копійку, а претензії величезні.
— Порвати стосунки з нашими купцями?.. — спитав здивований Жецький.
— Порвати з євреями, — стиха підказав Лісецький. — Хазяїн добре робить, що хоче їх позбутися. Інколи аж соромно давати здачу, так від тих грошей тхне цибулею.
Вокульський нічого не відповів. Він сів за свою книгу й удавав, що рахує, але насправді нічого не робив — не мав сили. Він пригадував свої недавні мрії про вщасливлення людства і вирішив, що у нього дуже розладані нерви. «Розігралась у мені сентиментальність і фантазія, — думав він. — А це погана ознака. Я можу зробитись посміховиськом, розоритись…»
Думаючи про своє, Вокульський машинально розглядав незвичайну фізіономію дами, що вибирала несесер. Одягнена вона була скромно, волосся просто зачесане назад.
На її блідому, аж жовтому обличчі заліг глибокий смуток; тонкі затиснені губи пашіли злістю, а в опущених очах поблискував то гнів, то покора.
Говорила вона тихим, лагідним голосом, а торгувалася, як перекупка. Одне було дуже дороге, друге — дуже дешеве; тут вилиняв плюш, там незабаром облізе шкіра, а там он на ріжках проступає іржа. Лісецький розсердився й одступився від неї, Клейн відпочивав, тільки Мрачевський розмовляв з нею, як із знайомою.
В цю хвилину двері магазину відчинилися і в них з’явився ще оригінальніший добродій. Лісецький потім говорив про нього, що він схожий на сухотного мертвяка, у якого вже в труні одросли вуса й бакенбарди. Вокульський помітив, що у добродія якось дурнувато роззявлений рот, а в очах за темними скельцями пенсне прозирає надзвичайна розгубленість.
- Предыдущая
- 28/210
- Следующая
