Лялька - Прус Болеслав - Страница 19
- Предыдущая
- 19/210
- Следующая
Скінчивши читати листа, панна Флорентіна не сміла одірвати від нього очей. Нарешті наважилась і глянула: панна Ізабелла сиділа на шезлонгу бліда, заламавши руки.
— Що ж ти на це скажеш, Флорцю? — спитала вона через деякий час.
— Я гадаю, — тихо відповіла Флорентіна, — що графиня на початку листа сама дуже влучно засудила своє втручання в цю справу.
— Яка ганьба! — прошепотіла панна Ізабелла, нервово постукуючи рукою по шезлонгу.
— Ганебно пропонувати комусь три тисячі карбованців під заставу срібла, та ще тоді, коли чужі люди пропонують п’ять тисяч… Інакше й думати не можна.
— Як вона нас трактує… Мабуть, ми й справді розорені…
— Але ж, Бельцю!.. — жваво перебила її панна Флорентіна. — Саме цей лист і доводить, що не розорені. Тітка вміє бути жорстокою, але вміє також співчувати чужому нещастю. Якби вам справді загрожувало зруйнування, ви знайшли б в її особі дбайливу й делікатну заступницю.
— Дякую тобі.
— І не треба боятись цього. Завтра ми одержимо п’ять тисяч карбованців, а на них можна жити півроку… або хоч три місяці… А через місяць-два…
— Наш дім продадуть з торгів…
— Це тільки формальність, не більше. Навпаки, ви можете лише виграти на цьому, оскільки дім на сьогодні для вас — зайвий клопіт. Ну, а по смерті тітки Гортензії ти одержиш тисяч зо сто. Зрештою, — помовчавши, додала панна Флорентіна, — я сама не певна, чи не має і твій батько майна. Всі так думають…
Панна Ізабелла вихилилась з шезлонга й узяла Флорентіну за руку.
— Флорцю, — тихо сказала вона, — кому це ти говориш?.. Невже ти й справді вважаєш мене тільки за панну на відданні, яка нічого не бачить і нічого не розуміє?.. Думаєш, я не знаю, — докінчила вона ще тихіше, — що ти вже місяць, як позичаєш гроші на господарство у Миколая?..
— Може, батько саме цього хоче…
— Може, він хоче й того, щоб ти йому щоранку підкладала в гаманець по кілька карбованців?
Панна Флорентіна подивилась їй в очі й похитала головою.
— Ти багато знаєш, — відповіла вона, — але не все. Вже тижнів зо два, а може, днів з десять, я бачу, що у нього щодня десь береться по кільканадцять карбованців.
— Значить, він позичає…
— Ні, батько ніколи не позичав в місті. Кредитори приходять до нього додому з грішми і в його кабінеті одержують розписку або проценти. Ти його не знаєш з цього боку.
— То відкіля ж у нього гроші зараз?
— Не знаю. Бачу, що вони є, і чую, що завжди були.
— Чому ж в такому разі він дозволив продавати срібло? — наполягала панна Ізабелла.
— Може, він хоче подратувати рідню.
— А хто викупив його векселі?
Панна Флорентіна розвела руки: мовляв, не знаю!
— Тільки не Кшешовська, це я знаю напевне. Отже, або тітка Гортензія, або…
— Або?..
— Або сам батько. Хіба ти не знаєш, скільки витівок робить батько, щоб дозолити родичам, а потім посміятися з них?
— Але нащо ж йому мене, нас турбувати?
— Він гадає, що ти не турбуєшся. Дочка повинна безмежно вірити батькові. (— Хіба що так!.. — прошепотіла панна Ізабелла й задумалась.
Панна Флорентіна повільно підвелася з крісла й тихо вийшла.
Панна Ізабелла знову почала дивитись на свою кімнату, що здалася їй зовсім безбарвною, на чорні гілки, що гойдались за вікном, на пару горобців, що цвірінчали, можливо, про своє гніздо, на небо, тепер уже суцільно сіре, без єдиної світлої смужки. На мить вона знову згадала про великодні пожертви, про туалет, але й одне і друге здалося їй таким дріб’язковим, що вона тільки здвигнула плечима.
Турбували її інші питання: чи не віддати сервіз графині Карольовій і — звідки у батька гроші? Якщо вони були у нього весь час, то пащо він дозволяв позичати у Миколая?.. А якщо не було, то відкіля він їх бере зараз?.. Якщо вона віддасть сервіз і срібло тітці, то втратить нагоду вигідно їх продати, а якщо продасть за п’ять тисяч, то фамільні речі справді можуть потрапити в недостойні руки, як писала графиня.
Ді думки раптом урвались: її чутке вухо вловило шурхіт у віддалених кімнатах. Це були спокійні, мірні чоловічі кроки. В вітальні їх приглушив килим, в їдальні вони знов стали гучніші, а в її спальні притихли, наче хтось ішов навшпиньках.
— Прошу, папа, — озвалася панна Ізабелла, почувши стукіт у двері.
Увійшов пан Томаш. Вона підвелася була з шезлонга, але батько стримав її. Він обняв дочку, поцілував у голову і, перш ніж сісти коло неї, мигцем глянув у велике дзеркало на стіні. Він побачив там своє вродливе обличчя, сиве волосся, бездоганний темний сюртук, випрасувані штани, немов тільки що від кравця, й упевнився, що все гаразд.
— Я чув, — сказав він дочці, усміхаючись, — що панянка одержує листи, які псують їй настрій.
— Ах, папа, коли б ти знав, яким тоном пише тітка…
— Напевне, тоном особи, хворої на нерви. За це не варто на неї ображатись.
— Якби ж тільки образа! Я боюсь, що вона має рацію, і наше срібло справді може опинитись на столі у якого-небудь банкіра.
Вона схилила голову на батькове плече. Пан Томаш ненароком глянув у дзеркальце на столі й подумав, що вони вдвох у цю хвилину становлять дуже гарну групу. Особливо виразно помітно було контраст між тривогою дочки і його спокоєм. Він усміхнувся.
— Столи банкірів!.. — повторив він. — Срібло наших предків бувало вже на столах у татар, козаків, бунтарів-хлопів, і це не тільки не зашкодило нам, а ще й принесло шану. Хто бореться, той зазнає втрат.
— Так то ж були втрати через війну і на війні, — зауважила панна Ізабелла.
— А тепер хіба не війна?.. Змінилася тільки зброя: замість коси або ятагана воюють карбованцем. Йоася добре розуміла це і продала не якийсь там сервіз, а родовий маєток, а з руїн збудувала комори.
— Значить, ми переможені!.. — пошепки промовила панна Ізабелла.
— Ні, дитино моя, — відповів пан Томаш, випростуючись. — Ми незабаром почнемо перемагати, і, мабуть, цього й. боїться моя сестра та її прибічники. Воші так міцно заснули, що їх вражає кожна жива справа, кожен мій сміливий крок, — додав він ніби сам до себе.
— Твій, папа?
— Так. Вони думали, що я проситиму у них допомоги.
Сама Йоася охоче зробила б мене своїм повіреним, але я відмовився від їхньої допомоги і зблизився з міщанством.
Я здобув у цих людей пошану, і це починає непокоїти аристократію. Вони гадали, що я опинюся на другому плані, а тепер бачать, що можу висунутись на перший.
— Ти, папа?
— Я. Досі мовчав, бо не мав відповідних виконавців.
А тепер знайшов такого, який зрозумів мою ідею, і почну діяти.
— Хто ж це такий? — спитала панна Ізабелла, здивовано дивлячись на батька.
— Один такий Вокульський, комерсант, залізний чоловік. З його допомогою я зорганізую міщанство, створю товариство для торгівлі зі сходом і таким чином піднесу промисловість…
— Ти, папа?
— І тоді побачимо, хто висунеться наперед, хоч би й на виборах до міської ради, якщо вони будуть…[27]
Панна Ізабелла слухала з широко розкритими очима.
— А той чоловік, — тихо спитала вона, — про якого ти кажеш, не аферист або не авантурник?..
— То ти його не знаєш? — спитав пан Томаш. — А він же один з наших постачальників.
— Магазин я знаю, дуже хороший, — задумливо відповіла Ізабелла. — Там є старий продавець, трохи ніби дивак, але надзвичайно чемний… А кілька днів тому, мені здається, я бачила й самого власника. Такий — грубуватий чоловік…
— Вокульський грубий?.. — здивувався пан Томаш. — Він, правда, трохи стриманий, але дуже люб’язний.
Панна Ізабелла рвучко хитнула головою.
— Неприємний чоловік, — відповіла вона жваво. — Тепер я його пригадую… Бувши у вівторок в магазині, я запитала його, скільки коштує віяло… Побачив би ти, як він на мене глянув!.. Нічого не відповів, тільки простягнув свою величезну червону руку до продавця (досить елегантного хлопця) і сердито буркнув: «Пане Моравський, чи Мрачевський, не пам’ятаю вже, пані питає, скільки коштує віяло».
27
Міста в Царстві Польському не мали самоврядування, але пан Томаш на нього сподівався.
- Предыдущая
- 19/210
- Следующая