Лялька - Прус Болеслав - Страница 116

• Предыдущая
• 116/210
• Следующая

— Хаос! — казав сам собі Вокульський. — Але інакше й не може бути там, де зливаються мільйони зусиль. Велике місто — як хмара куряви: контури його випадкові, а в структурі не може бути логіки. Якби ця логіка була, її давно збагнули б автори путівників, — на те ж вони й існують.

І він придивлявся до плану міста, кепкуючи з власних зусиль щось у ньому збагнути. «Тільки одна людина, до того ж людина геніальна, може створити якийсь стиль, якийсь план, — думав він. — Але щоб мільйони людей, які працюють протягом століть і нічого одне про одного не знають, могли витворити якусь логічну цілість, — це просто неймовірно».

Але поступово, на своє велике здивування, він спостеріг, що Париж будований кільканадцять століть мільйонами людей, які не знали одне одного й не думали ні про які плани, все-таки цей план має, становить єдину цілість, і навіть досить логічну.

Насамперед його вразило те, що Париж схожий на величезне блюдо: дев’ять верстов завширшки з півночі на південь і одинадцять завдовжки — зі сходу на захід. В південній Частині блюдо було розколене — це по ньому дугою проходила Сена від південно-східного кутка через середину міста і завертала до південно-західного кутка. Такий план могла б накреслити восьмирічна дитина. «Ну, гаразд, — думав Вокульський, — але де тут якийсь порядок у розміщенні визначних будівель? Собор Паризької матері божої з одного боку, Трокадеро — з другого, а Лувр, а біржа, а Сорбонна!.. Хаос, та й годі…»

Проте, пильніше придивившись до плану Парижа, Вокульський помітив те, чого не помітили не тільки самі парижани (що було не так дивно), але й путівник Бедекера, який претендував на досконале знання Європи.

Незважаючи нібито на хаос, Париж має план, має логіку, хоч будували його кільканадцять століть мільйони людей, які не знали одне одного і зовсім не думали про логіку і стиль.

В Парижі є те, що можна назвати хребтом, центральною віссю міста.

Венсенський ліс лежить на південно-східній окраїні Парижа, а узлісся Булонського — на північно-західній.

Отож ця центральна вісь схожа на величезну гусінь (завдовжки майже шість верстов), яка, знудившися в Венсенському лісі, поповзла на прогулянку в Булонський.

Кінцем хвоста вона впирається в площу Бастілії, головою в Арку Зорі, а тулуб майже прилягає до Сени, причому шию її становлять Єлісейські Поля, торс — Тюільрі і Лувр, хвіст — Ратуша, Собор Паризької матері божої і, нарешті, Липнева колона на площі Бастілії.

У цієї гусені багато довгих і коротких ніжок. Починаючи від голови, перша пара ніжок тягнеться: з лівого боку — до Марсового поля, Трокадеро і виставки, з правого — до Монмартрського кладовища. Друга пара ніжок (трохи коротших) з лівого боку сягає Військової академії, Палацу інвалідів і Палати депутатів, з правого — церкви святої Магдалиии й опери. Далі (в напрямку до хвоста) йдуть: Академія красних мистецтв, з правого — Пале-Ронль, банк і біржа; з лівого боку Французький інститут і Монетний двір, з правого — Центральний ринок; з лівого — Люксембурзький палац, музей Клюні й Медична академія, з правого — площа Республіки з казармами принца Євгенія.

Крім центральної осі й правильності загального контура міста, Вокульський помітив (про це між іншим говорилося і в довідниках), що в Парижі існують різноманітні види людської праці і що розміщені вони в певному порядку. Між площею Бастілії та площею Республіки зосереджені промисловість і ремесла; навпроти них, по другий бік Сени, лежить Латинський квартал — зосередження учнів і вчених. Поміж Оперою, площею Республіки та Сеною згромаджені експортна торгівля і фінанси; поміж Собором Паризької матері божої, Французьким інститутом та Моппарнаським кладовищем туляться залишки аристократичних родин; від опери до Арки Зорі тягнеться дільниця скоробагатьків, а навпроти, на лівому березі Сени, поруч Палацу інвалідів та Військової академії, — резиденція вояччини та всесвітніх виставок.

Ці спостереження викликали у Вокульського нові думки, які раніш не приходили йому в голову або були дуже невиразні. Значить, велике місто, як і рослина або тварина, має, свою анатомію і фізіологію. Значить, праця мільйонів людей, які так голосно кричать про свою свободу, дає ті самі наслідки, що й робота бджіл, які будують правильної форми стільники, робота мурах, які будують гостроверхі горбки, або хімічних сполук, що утворюють правильної форми кристали.

Отже, життям суспільства керує не випадок, а непорушний закон, який, немов на сміх над людською пихою, так виразно виявився в житті найлегковажнішого народу, французів! Правили ними Меровінги й Каролінги, Бурбони й Бонапарта, було у них три республіки й періоди анархії, була інквізиція й атеїзм, їхні правителі й міністри змінялися, як жіночі моди або хмари на небі… І, незважаючи на безліч змін, Париж все виразніше набував форми блюда, розколеного Сеною; все ясніше вирізнялася в ньому центральна вісь, що йде від площі Бастілії до Арки Зорі, все наочніше розмежовувались квартали — вчений і промисловий, аристократичний і торговельний, військовий і буржуазний.

Ту саму непохитну закономірність спостеріг Вокульський в історії кільканадцяти найзнаменитіших паризьких родин. Дід, скромний ремісник, працював на вулиці Темпль по шістнадцять годин на добу; його син, скуштувавши плодів науки в Латинському кварталі, відкрив велику майстерню на вулиці Сент-Антуан; внук, заживши ще більшої науки, перебрався, як великий торговець, на вулицю Пуассоньєр, а правнук, вже ставши мільйонером, оселився недалеко від Єлісейських Полів, аби… його дочки могли хворіти на нерви на бульварі Сеп-Жермен. Таким чином, рід, який трудився й нажив багатство коло Бастілії, виснаживши свої сили коло Тюільрі, згасав коло Собору Паризької матері божої. Топографія міста відповідала історії його мешканців.

Думаючи про цю дивну закономірність фактів, які вважають за випадкові, Вокульський відчував, що, мабуть, єдине, що може вилікувати його від апатії, це отакі дослідження.

— Я дикун, — казав він сам собі, — через те і з’їхав із глузду, але мене врятує цивілізація.

Кожен прожитий у Парижі день викликав у нього нові ідеї, розкривав таємниці його власної душі.

Одного разу, коли він сидів перед кафе й попивав мазагран, до веранди підійшов якийсь вуличний співак і, акомпануючи собі на арфі, заспівав:

І зараз же кілька чоловік гостей повторили останню строфу:

— Дурні! — пробурчав Вокульський. — He мають заспівати чогось кращого за оцю дурну пісню.

Він устав, похмурий, з болем у серці, і змішався з потоком людей, що метушилися круг нього, кричали, голосно розмовляли і співали, немов випущені з школи діти.

— Дурні, дурні! — повторював він.

Раптом йому спало на думку: а чи не дурень він сам? «Якби всі ці люди, — подумав він, — були схожі на мене, то й Париж був би схожий на дім похмурих божевільних.

Кожен отруював би собі життя якоюсь примарою, вулиці перетворилися б на смітники, а будівлі на руїни. Тим часом вони беруть життя таким, яке воно є, прагнуть до здійсненних цілей, почувають себе щасливими і створюють шедеври.

• Предыдущая
• 116/210
• Следующая