Лялька - Прус Болеслав - Страница 113

• Предыдущая
• 113/210
• Следующая

Вокульський увійшов у помер.

— Найбільше остерігайтесь пане, отієї баронеси, яка вже дожидає в бібліотеці, хоч мала прийти о третій годині… Можу заприсягтися, що вона німкеня. Не даром же я ельзасець…

Останні слова Міллер промовив півголосом і вийшов у коридор.

Вокульський розпечатав записку Сузіна і прочитав: «Засідання почнеться аж о восьмій. У тебе залишається багато вільного часу, отже, поговори там з відвідувачами, а особливо з жіноцтвом. Я вже, їй-богу, застарий, щоб усім їм догодити».

Вокульський почав переглядати листи. Це були переважно реклами купців, перукарів, зубних лікарів, просьби про допомогу, пропозиції розкрити якісь таємниці, навіть відозва Армії порятунку.[105]

Серед безлічі листів вразив Вокульського такий: «Молода, елегантна і пристойна особа хоче оглянути з Вами Париж. Видатки пополовині. Відповідь залишити у швейцара готелю».

— Оригінальне місто! — зауважив Вокульський.

Другий, ще цікавіший лист був від тієї баронеси, що мала прийти о третій годині на побачення в бібліотеку.

— Значить, через півгодини…

Він подзвонив і сказав подати в номер сніданок. Через кілька хвилин йому принесли шинку, яйця, біфштекс, якусь невідому рибу, кілька пляшок різноманітних напоїв і філіжанку чорної кави. Він їв усе з вовчим апетитом, пив не гірше, потім сказав Міллерові провести його в приймальню.

Слуга вийшов з ним у коридор, натиснув гудзика від дзвінка, щось сказав у рупор і ввів Вокульського в ліфт.

За хвилину він опинився на другому поверсі, і як тільки відчинилися двері ліфта, перед ним постав якийсь елегантний пан з невеликими вусами, у фраку й білому галстуку.

— Жюмар… — відрекомендувався пан, уклонившись.

Вони пройшли кілька кроків коридором, і Жюмар відчинив двері розкішного салону. Вокульський мало не поточився назад, побачивши золочені меблі, величезні дзеркала та барельєфи на стінах. Посеред салону стояв великий стіл, накритий дорогою скатеркою і завалений паперами.

— Можна впустити відвідувачів? — спитав Жюмар. — Ці, мені здається, не дуже небезпечні. Насмілюся тільки звернути вашу увагу на баронесу. Вона чекає в бібліотеці.

Він поважно вклонився і вийшов у другий салон, який, видно, був дожидальнею. «Чи не вклепався я, бува, хай йому чорт, в якусь халепу?» — подумав Вокульський.

Тільки що він сів за стіл і взявся переглядати папери, як увійшов лакей у голубому фраку з золотими галунами й подав йому візитну картку на підносі. Вокульський прочитав: «Полковник» — і якесь прізвище, котре нічого йому не говорило.

— Проси.

В салон увійшов ставний мужчина з сивою еспаньйолкою, такими ж вусами і червоною стьожкою в петлиці сюртука.

— Я знаю, пане, що у вас мало часу, через те говоритиму стисло, — сказав полковник з легким поклоном. — Париж з усіх поглядів чудове місто: тут є де розважитись і є чого повчитися; але тут потрібний досвідчений гід.

Оскільки я знаю всі музеї, картинні галереї, театри, клуби, пам’ятники, урядові і приватні установи — словом, усе… то чи не захотіли б ви…

— Залишіть, будь ласка, свою адресу, — відповів Вокульський.

— Я володію чотирма мовами, маю знайомства в художніх, літературних, наукових та промислових колах…

— В даний момент не можу дати вам відповіді, — перебив його Вокульський.

— Мені з’явитись до вас чи ждати вашого повідомлення?

— Я відповім вам листовно.

— Прошу не забувати за мене, — відповів гість, встав, уклонився і вийшов.

Лакей приніс другу візитну картку, і незабаром показався другий гість. Це був гладкий і рум’яний чоловік, чимось схожий на власника магазину шовкових тканин. Він кланявся весь час, ідучи від дверей до столу.

— Що вам, пане, потрібно? — спитав Вокульський.

— Як, ви не догадались, прочитавши прізвище Ескабо? Ганібала Ескабо? — дивувався гість. — Гвинтівка Ескабо робить сімнадцять пострілів за хвилину, а зразок, який я матиму честь вам показати, викидає тридцять куль.

У Вокульського було таке здивоване обличчя, що Ганібал Ескабо й сам почав дивуватися.

— Я гадаю, що не помилився? — спитав він.

— Ви таки помилились, пане, — відповів Вокульський. — Я галантерейний купець і гвинтівками не цікавлюсь.

— А мені казали… по секрету… — з притиском сказав Ескабо, — що панове…

— Вас неправильно поінформували.

— В такому разі прошу пробачення. — Це, мабуть, у якомусь іншому номері!.. — говорив гість, виходячи і кланяючись.

На сцені знову появився блакитний фрак з білими штанами — і новий гість. Це був маленький, худорлявий, чорний чоловічок з неспокійними очима. Він майже вбіг у салон, впав на стілець, озирнувся на двері і, присунувшись до Вокульського, почав притишеним голосом:

— Вас, пане, це, напевне, здивує, але… справа дуже важлива… надзвичайно важлива… Цими днями я зробив величезне відкриття щодо рулетки. Треба тільки разів шість-сім подвоювати ставку…

— Пробачте, але я цим не займаюся, — перебив його Вокульський.

— Ви мені не вірите?.. Ну, це цілком природно… У мене якраз при собі маленька рулетка… Можемо спробувати…

— Пробачте, але зараз я не маю часу.

— Лише три хвилини… одну хвилину…

— Навіть півхвилини.

— То коли ж мені прийти? — спитав збентежений гість.

— В усякому разі, не скоро.

— То позичте мені принаймні сто франків на прилюдні випробування…

— Можу запропонувати п’ять, — відповів Вокульський, дістаючи гаманця.

— О ні, пане, дякую… Я не авантурник… А втім, давайте… завтра я вам їх поверну. А ви тим часом, може, надумаєтесь…

Наступний гість, чоловік товстий і кремезний, з цілою низкою мініатюрних орденів на лацкані сюртука, пропонував Вокульському диплом доктора філософії, орден або титул і був дуже здивований, коли пропозиції його не були прийняті. Він вийшов, навіть не попрощавшись.

Після нього настала кількахвилинна перерва. Вокульському здалося, що він чує шелест жіночої сукні в дожидальні. Він напружив слух… В цей час лакей доповів про баронесу.

Знову довга пауза — і в салон — увійшла така елегантна і вродлива жінка, що Вокульський мимоволі встав із крісла. Їй було, мабуть, під сорок літ: висока, правильні риси обличчя, аристократична постава.

Вокульський мовчки показав їй на крісло. Коли дама сіла, він помітив, що вона схвильована і жмакає в руках вишивану хустинку. Раптом вона заговорила, гордо дивлячись йому в очі:

— Ви мене знаєте?

— Ні, пані.

— Ви не бачили навіть моїх портретів?

— Не бачив.

— То ви, мабуть, ніколи не були ні в Берліні, ні в Відні.

— Не був.

Дама глибоко зітхнула.

— Тим краще, — сказала вона, — я буду сміливіша. Я зовсім не баронеса… Але хто саме, це не має значення. Тимчасово я опинилася в скрутному становищі… Мені потрібно двадцять тисяч франків. А тому що я не хочу в тутешніх ломбардах заставляти свої дорогоцінності… Ви мене розумієте?

— Ні, пані.

— Я можу продати вам важливу таємницю…

— Я не маю права купувати таємниці, — відповів трохи збентежений Вокульський.

Дама ворухнулася в кріслі.

— Не маєте права? То чого ж ви сюди приїхали?.. — сказала вона з легкою усмішкою.

— І все-таки не маю права.

Дама встала.

— Ось тут адреса, — жваво сказала вона, — по якій мене можна знайти протягом двадцяти чотирьох годин, а тут… записка, над якою ви, може, трохи подумаєте. Бувайте.

Вона з шелестом вийшла. Вокульський розгорнув записку і прочитав відомості про себе і про Сузіна, які звичайно вписуються в паспорт. «Ну, зрозуміло, — думав Вокульський. — Міллер прочитав мій паспорт і зробив з нього виписки, навіть з помилками: «Воклюскі». Що за чорт! Невже вони вважають мене за дитину?»

Відвідувачів уже не було, і Вокульський викликав до себе Жюмара.

— Що, пане, накажете? — спитав елегантний дворецький.

— Хотів з вами поговорити.

— Приватно? В такому разі дозвольте сісти. Вистава скінчилась, костюми винесені на склад, актори стають рівноправними особами.

• Предыдущая
• 113/210
• Следующая