Лялька - Прус Болеслав - Страница 107

• Предыдущая
• 107/210
• Следующая

Двері раптом відчинились, і на порозі, як укопаний, спинився Марушевич, а за гшм показалось жовте обличчя й червоні очі пані баронеси. Управитель і я підвелися з стільців. Марушевич позадкував в сусідню кімнату й, мабуть, вийшов через другі двері, а баронеса сердито закричала:

— Марисю!.. Марисю!..

Вбігла та сама дівчина в білому чепчику, чорній сукні й білому фартусі. В цьому вбранні вона могла б здатися сестрою-жалібницею, аби в очах її не миготіло безліч бісиків.

— Як ти могла впустити сюди цих панів? — запитала її баронеса.

— Та ви ж, пані, самі казали просити…

— Дурепа! Забирайся геть!.. — засичала баронеса. Потім звернулася до нас: — Що вам потрібно, пане Вірський?

— Це пан Жецький, уповноважений власника будинку, — відповів управитель.

— A-а! Це добре… — промовила баронеса, повільно йдучи в. вітальню й не запрошуючи нас сідати.

Ось опис цієї дами: чорна сукня, жовте обличчя, синюваті губи, червоні від плачу очі і гладенько зачесане волосся. Вона схрестила на грудях руки, як Наполеон І, і, дивлячись на мене, заговорила:

— А-а-а! Значить, ви уповноважений, якщо не помиляюсь, пана Вокульського? Так? Ну, то скажіть же йому, що або я виберуся з цієї квартири, за яку плачу сімсот карбованців на рік, дуже регулярно, — правда ж, папо Вірський?..

Управитель уклонився.

— Або, — казала баронеса далі, — пан Вокульський викорінить у своєму домі бруд і розпусту.

— Розпусту? — перепитав я.

— Так, пане, — підтвердила баронеса, киваючи головою. — Отих прачок, які цілими днями виспівують унизу якихось гидких пісеньок, а вечорами регочуть у мене над головою у тих… студентів… Отих бандитів, які кидають на мене згори цигарки або поливають мене водою… Оту нарешті пані Ставську, про яку навіть не знаю, що сказати: чи вона вдова, чи розведена, і на які кошти живе… Ця пані одбиває чоловіків у доброчесних і страшенно нещасливих жінок…

Вона закліпала очима й заплакала.

— Який жах! — говорила вона, схлипуючи. — Бути прикутою до такого мерзенного дому через пам’ять до дитини, якої вже не вирвеш з серця. Адже вона бігала по цих кімнатах… І гралася там, у дворі… І виглядала в вікно, в яке тепер я, осиротіла мати, виглянути не можу… Вони хочуть вижити мене звідси… всім я заважаю… А я ж не можу відціля вибратись, бо на кожній дошці підлоги збереглися сліди її ніжок… в кожній стіні завмер її сміх або плач…

Вона впала на канапу й заридала.

— Ах! — плакала вона. — Люди жорстокіші за звірів.

Вони хочуть вигнати мене звідти, де моя дитина останній раз зітхнула. Її ліжечко і всі іграшки лежать на своїх місцях… Я сама витираю порох в її кімнаті, щоб не зрушити з місця ні єдиної речі… Кожну п’ядь підлоги я витерла своїми колінами, вицілувала сліди мого дитяти, а вони хочуть мене вигнати!.. То виженіть спочатку звідси мій біль, мою журбу, мій розпач…

Вона затулила обличчя руками й заридала розпачливим голосом. Я помітив, що ніс управителя червоніє, а в мене самого защипало під повіками.

Розпач баронеси так роззброїв мене, що я вже не посмів говорити про підвищення плати за квартиру. До того ж плач її так нервував мене, що коли б це було не на третьому поверсі, то я, мабуть, вискочив би в вікно.

Кінець кінцем, щоб якось заспокоїти цю невтішну жінку, я звернувся до неї якнайлагідніше:

— Прошу вас, пані, заспокойтеся… Чого ви від нас хочете? Чим ми можемо вам допомогти?

В голосі моєму було стільки співчуття, що ніс управителя почервонів ще більше. Зате одне око пані баронеси одразу висохло, проте вона ревно плакала другим, щоб показати, що не вважає свого наступу закінченим, а мене — переможеним.

— Хочу… хочу… — схлипувала вона, — хочу, щоб мене не виганяли з того місця, де померла моя дитина… і де все мені про неї нагадує. Не можу я… ну, не можу одірватися від її кімнати… не можу порушити її меблів та іграшок… Це підлість — таким способом використовувати чуже горе.

— Хто ж його використовує? — спитав я.

— Всі, починаючи з власника будинку, який бере з мене за квартиру сімсот карбованців…

— Ну, вибачте, пані баронесо! — вигукнув управитель. — Сім прекрасних кімнат, дві кухні, як зали, дві комірчини… Ви можете кому-небудь найняти три кімнати: у вас же два парадних входи…

— Нікому я нічого не найму, — рішуче заперечила баронеса, — бо я певна, що мій блудний чоловік з дня на день опам’ятається й повернеться.

— В такому разі треба платити сімсот карбованців.

— Якщо не більше, — шепнув я.

Пані баронеса глипнула на мене так, немов хотіла спопелити поглядом і втопити в сльозах. Ну й бабило!.. Аж мороз поза шкірою пройде, як згадаю.

— Але не в квартирній платі річ, — сказала вона.

— Оце розумні слова! — похвалив її Вірський, кланяючись.

— І не в претензіях власника… Але ж не можу я платити сімсот карбованців за квартиру в такому будинку…

— Які ж ви маєте претензії до будинку? — спитав я.

— Цей будинок — ганьба для чесних людей! — крикнула баронеса, вимахуючи руками. — Я не від себе, а в ім’я моральності прошу…

— Про що?

— Про те, щоб вигнали тих студентів, які живуть наді мною і не дають мені виглянути в вікно на двір та деморалізують усіх…

Баронеса раптом зірвалася з канапи.

— О! Ви чуєте? — сказала вона, показуючи на кімнату, що виходила вікнами в двір.

Звідти справді залунав голос ексцентричного студента, який гукав з четвертого поверху:

— Марисю!.. Марисю!.. Йди до нас!

— Марисю! — крикнула баронеса.

— Та я ж тут, пані… Чого вам треба? — відповіла трохи почервоніла служниця.

— Щоб ти не сміла ні на крок виходити з дому!.. От бачите, — казала далі баронеса, — отак цілі дні. А вечорами до них ходять прачки… Пане Жецький! — вигукнула вона, молитовно складаючи руки. — Виженіть цих нігілістів, бо це джерело розпусти й небезпеки для цілого дому. Вони в людських черепах тримають чай і цукор… Вони людськими кістками мішають вугілля в самоварі… Вони збираються принести сюди цілого небіжчика!..

Вона знову так заплакала, що я боявся, коли б з нею не сталося істерики.

— Ці панове не платять за кімнату, так що дуже можливо… — почав був я.

У баронеси миттю висохли очі.

— Ну, звичайно ж, — перебила вона мене, — ви мусите їх вигнати!.. Але, пане Жецький! — вже закричала баронеса. — Які б вони не були зіпсовані та злі, а та… та Ставська гірша за них!..

Я здивувався, побачивши, якою ненавистю запалали очі пані баронеси, коли вона вимовила прізвище Ставської.

— Пані Ставська живе тут? — мимоволі вирвалось у мене. — Ота красуня?..

— О!.. Нова жертва! — вигукнула баронеса, показуючи на мене, і з палаючими очима заговорила низьким грудним голосом: — Сивоволосий чоловіче, опам’ятайтеся, що ви робите! Адже чоловік цієї жінки обвинувачений в убивстві і втік за кордон. А на які кошти вона живе? За які гроші так одягається?..

— Працює бідолашна, як віл, — шепнув управителі:

— О… і цей тієї ж! — вигукнула баронеса. — Мій чоловік (я певна, що то він) присилає їй з села букети… Управитель закоханий в неї і бере плату за квартиру не наперед, а як мине місяць…

— Але ж, пані! — запротестував екс-дідич, а його обличчя почервоніло так, як і ніс.

— Навіть отой чесний розтелепа Марушевич, — казала далі баронеса, — навіть він цілими днями виглядає до неї в вікно…

Драматичний голос баронеси знову перейшов у ридання.

— 1 подумати тільки, — стогнала вона, — що в такої жінки є дочка… дочка, яку вона виховує для пекла. А я…

О, я вірю в справедливість… вірю в милосердність господню, але не розумію… ніяк не розумію волі божої, яка залишила їй дитину… отій… отій… Пане Жецький! — вигукнула вона з новою силою в голосі. — Можете залишити навіть тих нігілістів, але… виженіть її! Нехай квартира стоїть пусткою… я платитиму за неї, аби тільки у цієї жінки не було даху над головою.

Цей вигук мені вже зовсім не сподобався. Я дав знак управителеві, що ми виходимо, і, кланяючись, холодно сказав:

• Предыдущая
• 107/210
• Следующая