Будденброки - Манн Томас - Страница 39

• Предыдущая
• 39/155
• Следующая

— Ну, то йди з богом, Жане… Але будь обережний, прошу тебе, пильнуй себе! І накидай оком на батька! Часом би з ним що сталося…

— Не турбуйся, люба.

— Коли ти повернешся? — гукнула вже навздогінці йому дружина.

— Та десь о пів на п’яту або трохи пізніше… Сьогодні в нас на порядку денному важливі справи, все залежатиме від них.

— Ох, я боюся, так боюся! — правила своєї пані Елізабет, безпорадно оглядаючись по кімнаті.

Консул Будденброк швидко перейшов своє велике подвір’я. Завернувши на Пекарську, він почув позад себе ходу, озирнувся й побачив маклера Гоша, мальовниче загорненого в довгий плащ, що також поспішав на засідання. Той однією рукою, худою і довгою, підняв чорного крислатого капелюха, зробив плавний, вишуканий жест, що мав означати найглибшу покору, і здавленим голосом мовив:

— Пане консул, вітаю вас!

Маклер Зігізмунд Гош, чоловік років під сорок, незважаючи на свої манери, мав найчеснішу і найлагіднішу натуру в світі, тільки був естетом і великим оригіналом.

Його гладенько виголене обличчя мало різкі риси, особливо визначалися на ньому гачкуватий ніс, гостре, випнуте підборіддя і широкий рот з ледь опущеними вниз кутиками; до того ж він умів злісно й запекло стуляти свої тонкі губи. Гош прагнув — і це йому добре вдавалося, — справляти враження несамовитого, принадного, демонічного інтригана, лихої, підступної, цікавої і страхітливої людини, чогось середнього між Мефістофелем і Наполеоном… Сивуватий чуб низько нависав йому на понуре чоло. Він щиро жалкував, що не вдався горбатим. Одне слово, то була небуденна й симпатична постать серед мешканців старого торговельного міста. Він належав до їхнього кола, бо робив таку ж саму міщанську роботу, як і вони: мав невеличку, скромну, проте надійну й шановану посередницьку фірму. Але в його тісній, темній конторі стояла велика шафа, напхана книжками поезії всіма мовами, і ходили чутки, що він з двадцяти років, працює над перекладами повної збірки п’єс Лопе де Веги. Якось йому випало зіграти на аматорській сцені роль Домінго в Шіллеровому «Дон Карлосі». То була найбільша подія в його житті.

Зігізмунд Гош ніколи не вживав жодного вульгарного слова і навіть у діловій розмові звичайні звороти цідив крізь зуби і з такою міною, ніби хотів сказати: «Негіднику! Хай спопелить геєнна всіх пращурів твоїх!» З багатьох поглядів він був спадкоємець і послідовник покійного Жана-Жака Гофштеде, тільки мав понурішу і патетичнішу вдачу; йому бракувало тієї жартівливої веселості, яку приятель старого Йоганна Будденброка зумів зберегти від минулого сторіччя.

Якось він за одну хвилину втратив на біржі шість з половиною талярів на двох чи трьох акціях, набутих задля спекуляції. Він дав волю своїй любові до драматичних ефектів і влаштував цілу виставу. Опустився на давку в такій позі, ніби програв битву під Ватерлоо, притиснув кулака до чола і, по-блюзнірському звівши очі до неба, кілька разів підряд проказав: «О прокляття!» Оскільки дрібні, спокійні й певні заробітки від продажу того чи іншого клаптя землі, властиво, нудили його, то ця втрата, цей тяжкий удар, який господь послав йому, досвідченому інтриганові, став для Гоша втіхою, щастям, і він упивався ним довгі тижні. Коли хтось казав йому: «Я чув, що вас спіткало нещастя, пане Гоше? Співчуваю вам…» — він звичайно відповідав: «О дорогий друже, uomo non educato dal dolore riman sempre bambino!»[49] Ніхто, певна річ, не розумів, що він каже. Може, це з Лопе де Веги? Але всі твердо знали, що Зігізмунд Гош— мудрий і незвичайний чоловік.

— В які часи ми живемо! — звернувся він до консула Будденброка, йдучи поряд з ним, — згорблений, спираючись на палицю, як старий дід. — Часи бур і неспокою!

— Правду кажете, — відповів консул. — Часи дуже неспокійні. Цікаво, що покаже сьогоднішнє засідання. Становий принцип…

— Ні, ви тільки послухайте! — перебив мову йому пап Гош. — Я цілий день ходив вулицями і спостерігав чернь. Там були чудові хлопці, очі в них палали ненавистю й захватом…

Йоганн Будденброк засміявся:

— Ви, друже мій, завжди однакові! Вам це начебто подобається? Ні, як собі знаєте, а це хлоп’яцтво, та й годі! Чого ті люди хочуть? Кілька збаламучених молодиків скористалися з нагоди, щоб трохи побешкетувати…

— Певна річ! А все ж не можна заперечити… Я бачив, як Беркмайєр, помічник різника, вибив вітрину панові Бентьєнові. Він був як пантера! — Останнє слово пан Гош вимовив крізь зціплені, мов кліщі, зуби. — О, не можна заперечити, що все по-своєму величне! Нарешті маємо щось інше, таке небуденне, могутнє… бурю, шаленство… Ох, народ темний, я знаю! А все ж серце моє, оце серце, на його боці…

Вони підійшли до простого, пофарбованого жовтою олійною фарбою будинку; на першому поверсі в ньому містилася зала засідань громадської ради.

Та зала належала до ресторану й танцювального закладу однієї вдови на прізвище Зуеркрінгель, але в певні дні господиня віддавала її до послуг добродіїв з громадської ради. Заходити туди треба було тісним коридором, викладеним кам’яними плитами. Праворуч містився ресторан, звідки тхнуло їжею і пивом, а до зали вели прості зелені двері ліворуч, без клямки і без замка, такі вузенькі й низькі, що за ними ніхто не сподівався великого приміщення. Зала була холодна, гола, мов повітка, з побіленою стелею, на якій виставали сволоки, і такими ж побіленими стінами. Троє досить високих вікон із зеленими рамами були без завісок. Навпроти них здіймалися амфітеатром лави, а біля підніжжя того амфітеатру стояв накритий зеленим сукном стіл з великим дзвоником, паперами й письмовим приладдям, призначений для голови, секретаря і присутніх комісарів сенату. Біля стіни навпроти-дверей стриміли високі вішалки, геть обвішані пальтами й капелюхами.

Коли Йоганн Будденброк із своїм супутником ввійшли крізь вузькі двері до зали, їх зустрів гомін. Видно, вони прибули останні. Зала була повна членів ради, що стояли групами й сперечалися, хто тримаючи руки в кишенях, хто за спиною, а хто жваво вимахуючи ними. Із ста двадцяти членів, мабуть, зібралася з сотня. Чимало делегатів з сільських округ за таких обставин воліли сидіти вдома.

Біля входу стояв гурт не дуже впливових громадян міста: двоє чи троє дрібних купців, учитель гімназії, «сирітський батько» пан Міндерман і пан Венцель, улюблений у місті перукар. Пан Венцель, невисокий, кремезний чоловік із чорними вусами, розумним обличчям і червоними руками, ще навіть сьогодні вранці голив консула; але тут він був йому рівня. Венцель обслуговував тільки найвищі кола, голив майже самих лише Меллендорфів, Ланггальсів, Будденброків та Евердіків, а обрання до громадської ради завдячував своїй обізнаності в справах міста, своїй чемності, спритності і явному, попри всю субординацію, почуттю власної гідності.

— Ви чули, пане консул, останню новину? — схвильовано запитав він свого благодійника, втупивши в нього стурбований погляд.

— Яку саме, любий Венцелю?

— Вранці про це ще ніхто й гадки не мав… Даруйте, пане консул, але це таки найостанніша новина! Юрба йде не до ратуші й не на ринок! Вона простує сюди, погрожуватиме громадській раді! Її намовив редактор Рюбзам…

— Ет, не може цього бути, — сказав консул. Він побрався на середину зали, побачивши там свого тестя, що стояв з сенаторами Ланггальсом та Меллендорфом, і, тиснучи їм руки, запитав: — Чи це правда, панове?

Авжеж, серед членів ради тільки й мови було, що про цю новину: натовп суне сюди, його вже чутно…

— Мерзота! — холцдно, зневажливо мовив Лебрехт Крегер.

Він приїхав сюди своєю каретою. Висока, показна постать колишнього а la mode-cavalier почала вже горбитися під невблаганним тягарем вісімдесяти років; одначе нині він стояв випростаний, з примруженими очима, презирливо, по-великопанському опустивши кутики вуст під невеличкими сивими вусами, закрученими рівно вгору. На чорному оксамитовому жилеті блищало два рядки гудзиків із коштовних каменів.

• Предыдущая
• 39/155
• Следующая