Будденброки - Манн Томас - Страница 34

• Предыдущая
• 34/155
• Следующая

Старший лоцман показав гостеві на вигнуту канапу навпроти дверей, оббиту чорною полусканою клейонкою, а сам зручно вмостився в дерев’яному кріслі, склавши руки на животі. Пан Грюнліх, у застебнутому до самого коміра пальті, тримаючи капелюха на колінах і не торкаючись спинки канапи, сів на самісінькому її краєчку.

— Ще раз кажу, — озвався він, моє прізвище Грюнліх, Грюнліх із Гамбурга. Замість рекомендації згадаю, що я маю честь бути довіреним клієнтом оптового торговця консула Будденброка.

— Allabonohr![44] Дуже приємно, пане Грюнліху! Але, може б, ви сіли трохи зручніше? Вип’єте чарочку грогу з дороги? Я зараз гукну до кухні…

— Дозволю собі зауважити, — спокійно мовив пан Грюнліх, — що часу в мене обмаль, карета моя чекає, і я, на жаль, мушу просити вашої уваги лише на кілька слів.

— Я до ваших послуг, — знову сказав пан Шварцкопф, трохи спантеличений.

Запала мовчанка.

— Пане старший лоцман! — почав пан Грюнліх, рішуче тріпнувши головою і ледь закинувши її назад. Тоді знову помовчав, щоб ще підсилити враження від цього звертання, і так стиснув уста, що рот став схожий на гаманець, стягнений ремінцем. — Пане старший лоцман, — ще раз мовив він, потім швидко проказав: — Справа, в якій я прийшов до вас, безпосередньо стосується молодої дами, що вже понад місяць мешкає у вашому домі.

— Мамзель Будденброк? — спитав пан Шварцкопф.

— Саме так, — майже нечутно потвердив пан Грюнліх і похнюпив голову; в кутиках рота в нього з’явилися глибокі зморшки. — Я… вважаю себе зобов’язаним оповістити вас, — повів далі він ледь переливчастим голосом, а тим часом очі його з виразом якнайпильнішої уваги перебігали з одного місця в кімнаті на інше, аж поки втупились у вікно, — що не так давно я просив руки цієї мадемуазель, отримав цілковиту згоду її батьків, і що сама панна, хоч формального заручення ще й не було, недвозначно пообіцяла мені свою руку.

— Їй-бо? — жваво перепитав пан Шварцкопф. — А я навіть гадки не мав! Вітаю, пане… Грюндіху. І Щиро вітаю! Добру маєте наречену, не дівчина, а золото…

— Дуже вдячний, — підкреслено холодним тоном мовив пан Грюнліх. — Що ж до моїх відвідин, шановний пане старший лоцман, — повів далі він так само переливчастим, але вже підвищеним голосом, — то мене до вас привела ось яка обставина. На шляху до нашого шлюбу зовсім недавно виникли перепони, і ці перепони… походять з вашого дому? — Останні слова він промовив питальним тоном, паче хотів сказати: невже це правда?

Пан Шварцкопф високо звів брови і засмаглими моряцькими руками в білих волосках ухопився за бильця крісла — оце й уся була його відповідь.

— Авжеж, я справді чув таке, — сказав пан Грюнліх сумно, але впевнено. — Чув, що ваш син, студент медицини, дозволив собі… хай і несвідомо… поважитись на моє право… що він скористався тимчасовим перебуванням панни Будденброк у вашому домі, щоб домогтися від неї певних обіцянок…

— Що? — крикнув старший лоцман і, з усієї сили впершись руками в бильця, схопився на ноги. — Та я йому зараз… Це вже чортибатьказна-що… — Він у два кроки опинився коло дверей, рвонув їх і голосом, що міг би заглушити найдужчий прибій, гукнув у коридор: — Мето! Мортене! Ходіть сюди! Обоє ходіть!

— Я дуже шкодую, пане старший лоцман, — мовив пан Грюнліх з тоненькою усмішкою, — що заявою про свої давніші права поламав ваші батьківські плани…

Дідеріх Шварцкопф обернувсь і втупився йому в обличчя своїми пильними блакитними очима в мереживі дрібних зморщок, наче ніяк не міг второпати, що той каже.

— Добродію! — озвався він нарешті таким голосом, ніби щойно обпік горло ковтком занадто міцного грогу. — Я простий чоловік і погано розуміюся на всяких там тонкощах і викаблучуваннях… Та коли ви гадаєте, що… ну, тоді дозвольте заявити вам, добродію, що ви на хибному шляху і дуже помиляєтесь щодо моїх принципів! Я знаю, хто такий мій син, і знаю, хто така мамзель Будденброк, і мені, добродію, стане самоповаги, та й гордості теж, щоб не снувати таких «батьківських планів»! А тепер кажіть мені, відповідайте! Це що таке, га? Що я оце чую?

Пані Шварцкопф із сином стояли в дверях; мати, ні про що не здогадуючись, обсмикувала фартух, а Мортен мав міну запеклого грішника… Коли вони зайшли, пан Грюнліх не підвівся, навіть не змінив пози: так само рівно, спокійно сидів на краєчку канапи, в застебнутому під саму шию пальті.

— То ти, виходить, вівся, як дурний хлопчисько? — крикнув старший лоцман Мортенові.

Юнак стояв, засунувши великого пальця між гудзики куртки; дивився він похмуро, затято, і аж щоки надув з упертості.

— Так, батьку, — озвався він, — панна Будденброк і я…

— Ага! Ну, то я тобі скажу, що ти блазень, йолоп, розтелепа! І що ти негайно поїдеш до Геттінгена, чуєш? Завтра ж таки! І що все це були дитячі витребеньки, дурні вибрики. І на цьому годі!

— О господи, Дідеріху, — мовила пані Шварцкопф, благально склавши руки, — не можна ж так зразу!.. Хтозна… — Вона замовкла. Видно було, що найкращі її надії пішли димом у неї на очах..

— Бажаєте поговорити з панною? — так само сердито спитав старший лоцман пана Грюнліха.

— Вона спить у своїй кімнаті, — заявила пані Шварцкопф жалісливим, зворушеним тоном.

— Дуже шкодую, — мовив, підводячись, пан Грюнліх, хоч відітхнув з видимою полегкістю. — Крім того, ще раз кажу, часу в мене обмаль, карета чекає на мене. Дозвольте мені, пане старший лоцман, — повів далі він, махнувши перед паном Шварцкопфом капелюхом зверху вниз, — висловити вам своє цілковите задоволення вашою мужньою, рішучою поведінкою. Кланяюсь. Моє шанування.

Дідеріх Шварцкопф навіть не подумав подати йому руку. Він лише коротко, рвучко хитнув верхньою половиною свого важкого тіла, наче хотів сказати: «Ось як треба прощатися!»

Пан Грюнліх рівним кроком пройшов між Мортеном та його матір’ю до дверей.

Томас з’явився в крегерівській кареті. Настав день від’їзду.

Він прибув о десятій годині ранку і разом з Тоні й господарями поснідав у світлиці. Сиділи всі разом, як і першого дня, тільки не на веранді, бо надворі було холодно й вітряно. А ще не було Мортена… Він поїхав до Геттінгена. Вони з Тоні навіть не попрощалися як слід. Старший лоцман не лишав їх самих ні на хвильку; нарешті сказав:

— Ну годі. Пора.

Об одинадцятій годині брат і сестра сіли в карету; до спинки її прив’язана була велика Тонина валіза. Тоні була бліда і в своїй осінній жакетці тремтіла з холоду, втоми, хвилювання, пов’язаного з від’їздом, і з туги, що раз по раз зненацька налягала їй на груди, болісно здавлюючи серце. Вона поцілувала маленьку Мету, потиснула руку господині й кивнула старому Шварцкопфові. Той сказав:

— Ну, не забувайте нас, панянко. І не згадуйте лихом, добре?

— Щасливої вам дороги, щире вітання татусеві й матусі…

Дверці карети зачинилися, гладкі гніді коні рушили з місця, і троє Шварцкопфів замахали хусточками…

Тоні, уткнувшись головою в куток, дивилась у вікно. Небо обгорнули білясті хмари, Трава брижилась хвилями, що швидко бігли по воді, гнані вітром. У шибки часом порощав дрібний дощ. У кінці Першої лінії люди сиділи коло дверей своїх будиночків і латали сіті. Босі діти збігалися з усіх боків подивитись на карету. Їм добре вони лишаються тут…

Коли вони поминули останні будиночки, Тоні подалася вперед, щоб востаннє глянути на маяк. Тоді відкинулась на спинку й заплющила стомлені, почервонілі очі. Вночі вона майже не спала з хвилювання, дуже рано встала, щоб завчасу спакувати валізу, а за сніданком не могла нічого їсти. В пересохлому роті відчувався гіркий присмак. Вона була така квола, що навіть не пробувала стримати гарячі сльози, які водно набігали їй на очі.

Тільки-но вона стулила повіки, як знову опинилася на веранді в Травемюнде і побачила перед собою Мортена Шварцкопфа. Ось він говорить до неї, за своїм звичаєм, ледь нахилившись уперед і часом позираючи на когось лагідними, допитливими очима; ось усміхається, показуючи прегарні зуби, — сам він навіть гадки не має, які вони гарні… Їй стало тепло й радісно на серці. Вона пригадувала все, що почула й довідалась від Мортена під час своїх довгих розмов з ним, і, даючи собі врочисту обіцянку зберегти все те в пам’яті, як щось священне й недоторкане, відчувала глибоке вдоволення. Те, що прусський король учинив велику несправедливість, що «Міські вісті» — нікчемна газетка, навіть що чотири роки тому знов були введені закони Германського союзу про університети, — все це надалі будуть для неї чудові, втішні істини, потаємний скарб, яким вона зможе милуватися, коли тільки схоче. Вона думатиме про це на вулиці, в родинному колі, за столом… Хто знає? Може, вона піде заздалегідь визначеним їй шляхом і одружиться з паном Грюнліхом, тепер уже однаково. Зате як він щось говоритиме до неї, вона раптом візьме та й подумає: а я щось знаю таке, чого ти не знаєш… Знаю, що аристократія в принципі заслуговує тільки на зневагу.

• Предыдущая
• 34/155
• Следующая